Майже три роки тому у Києві відбулася подія, яка, на жаль, подією так і не стала,— II Всеукраїнський з’їзд педагогічних працівників. Я, делегат цієї оказії, повертався після її завершення зі столиці у болісних роздумах про те, як саме — коротко, ясно, зрозуміло — можна було б сформулювати для своїх рідних дітей удома і вихованців та колег у школі суть схваленої на цьому форумі освітньої доктрини. Розум борсався в тенетах різноманітних визначень, якими рясніли отримані на руки документи, знову й знову повертався до того, з чим довелося зіштовхнутися безпосередньо на з’їзді, — і безсило відступав: нічого простого, дохідливого і життєво важливого не складалося.
Ну скажу я своїм рідним дітям удома чи семикласникам на уроці, що кожен із них має стати «професіоналом-патріотом», «мобільним на ринку праці», «здатним до конкурентної боротьби», «всебічно розвиненою особистістю», «людиною демократичного світогляду», «готовим усе життя безперервно навчатися»... Але ж весь цей перелік, який можна продовжувати й продовжувати, впреться в одне-єдине, виражене поглядами моїх вихованців, запитання: НАВІЩО?
Тоді я їм почну «видавати», що є глобальні освітні тенденції, що Україна мусить здійснити прорив і посісти якесь своє місце у високотехнологізованому, інформатизованому світі... А в дитячих очах — те саме НАВІЩО?
Не краще й із колегами. Зберуться вони, виморені сезонними сільгоспроботами і щоденним поранням біля худоби, на нараду, а я їм і «видам». Еге ж, оте саме про «трудову і моральну життєтворчу мотивацію, активну позицію; принципи побудови кар’єри»; «творчі здібності, обдарування, самоосвіту і самореалізацію», «необхідність високої культури й освіченості». І дивитимуться вони на мене так, ніби я не з Києва, а з Марса опустився на святу і грішну землю своєї рідної Качківки. І світитиметься в їхніх очах те ж саме зболене НАВІЩО? А ще — ДОКИ?
І я не знайду в усіх отих матеріалах, якими мене озброїли на з’їзді, жодної фрази, якою по-людськи, не лукавлячи ні на йоту, можна було б на ті запитання відповісти... А вони ж — головні.
Аксіомою є твердження, що в основі реформування будь-якої системи, в тому числі й освіти, має лежати суспільно-державне замовлення, яке відображає певну гостру суспільну потребу, на задоволення якої і спрямовується модернізація системи чи її заміна іншою. Для ілюстрації цієї позиції можна було б використати матеріали економічних, політичних, освітніх реформ, до яких вдавалися в різних країнах світу. Можливо, хіба за винятком тієї, яка розгортається нині в Україні.
Наша реформа — особлива: ініціатори її на таке замовлення якраз і не орієнтувалися. Чому?
Та воно просто не прозвучало у програмній доповіді Президента на II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти. Гарант Конституції говорив багато про своє тяжке життя, про незадоволення парламентом і опозицією, зумів навіть привселюдно потоптатися по міністрові освіти. Але він так і не озвучив (хоч зобов’язаний був — це саме його робота!) чіткої формули суспільно-державного замовлення, яке відображало б реальні сьогоденні і перспективні потреби українського суспільства. Складалося враження, що: або в суспільстві немає якихось таких особливих потреб (тоді навіщо було всю цю кашу заварювати?); або ці потреби є, але вони чомусь невідомі державному апаратові чи якось збочено ним трактуються (нічого собі кваліфікація!); або потреби є і вони відомі, та держава їх чомусь не хоче ні бачити, ні, тим паче, відкрито «озвучувати, бо це суперечить її інтересам» (на кого ж тоді працює цей апарат?).
Напередодні, готуючись до з’їзду, мав нагоду переглянути матеріали американської реформи освіти. Зокрема й виступ тамтешнього президента, де він точно означив перед нацією суть модернізації, до якої треба вдатися. Я був вражений прозорістю, вмотивованістю і зрозумілістю логіки викладу, суть якого зводилася приблизно до такого алгоритму: 1) ми, американці, сьогодні живемо добре, бо Америка — багата країна, світовий лідер; 2) ми всі хочемо жити ще краще завтра, тож Америка й завтра має бути багатою країною і не поступитися своїм лідерством; 3) багатими завтра вже не можна стати ні за рахунок природних ресурсів, які вичерпуються, ні за рахунок механічного нарощування виробництва; 4) багатими завтра будуть ті, хто зможе відкривати і запроваджувати нові технології, вибудовувати своє життя на нових засадах; 5) творцем тих нових технологій і нового життя може бути лише людина високоосвічена; 6) американці мають стати високоосвіченою нацією, здатною постійно у всьому і всього вчитися; 7) ми повинні так перебудувати свою систему освіти, щоб вона була здатною продукувати високоосвічену націю.
Що зі сказаного і супровідної йому суспільної практики (системи працевлаштування, оплати праці, розподілу благ) «вичитає» для себе простий американець? Прозору формулу: чим вищий персонально твій рівень освіченості — тим вища твоя кваліфікація і ефективніша твоя здатність робити своє життя успішним — тим забезпеченіше, заможніше це життя. Твоє персонально, а не чиєсь інше. Щоб так сталося, треба перебудувати систему освіти за такими ось параметрами і таким ось чином.
Я чекав чогось подібного і від свого Президента. Але з того, що почув, ніякого прозорого алгоритму не поставало, як не постає, на жаль, і з усього іншого, що Леонід Кучма говорить, пише і робить. Замовлення прозвучало в доповіді міністра освіти і пропонованій на розгляд з’їзду освітній доктрині. Але воно, по-перше, вже не мало і не могло мати тієї ваги, яку повинна б мати справа загальнонаціонального масштабу: на тлі позиції Президента пропонована реформа набувала вигляду такої собі вузькогалузевої «придибенції», якоїсь «забаганки» певної групи людей, за яку чомусь має платити держава, в якої і без цього повно клопотів. А по-друге (найголовніше!): це замовлення теж не відображало реальної суспільної потреби, не орієнтувалося на неї. Навпаки, саме воно ставало першовитоком творення віртуальної дійсності, покликаної затулити дійсність реальну та її проблеми.
Щоб забезпечити щонайсприятливіші умови для становлення цього замінника, освітнє керівництво на самому початку, ще лише готуючись до з’їзду, взялося напрацьовувати необхідні для вироблення засад реформування освіти матеріали келійно, самотужки, не залучаючи до цього широкі кола громадськості, не запитуючи її думку. Навіть самі працівники системи освіти були задіяні мінімально: проект Доктрини, на який чекали всю весну, з’явився на світ аж під час літніх відпусток. Вибори делегатів з’їзду (а вони проходили явно «замовним» порядком) проводилися у серпні галопом. Виходило, що ніякого реального широкого обговорення, за задумом організаторів, не передбачалося і не мало проводитися. Отже, і громадськість, і широкі кола фахівців просто не мали як (чи їм штучно не дали?) ні заявити про своє бачення назрілих потреб, ні навіть розглянути, осмислити, як же ці потреби потрактовуються освітнім чиновництвом і в чому ж суть пропонованих тим-таки чиновництвом змін (пізніше навіть розроблені відповідною комісією Верховної Ради матеріали потрапили до рук делегатів з’їзду аж тоді, коли вже ні на що вплинути не могли).
Усе робилося для того, щоб поза громадськістю, поза суспільством виконавець — структура управління освітньою галуззю — сам, як йому забаглося, визначив потреби, сформулював сам собі замовлення і з’їзд провів суто як формальну процедуру: ритуал освячення своїх діянь, надання їм у такий спосіб якоїсь «загальнонародної легітимності». Оскільки ж «виконавець-замовник» дуже жорстко залежав від певних політичних сил, то «потрактування потреб» і проведення «процедури легітимації» повинне було спрацювати насамперед на їхні потреби та інтереси, які явно не були і сьогодні не є інтересами і потребами українського суспільства.
Звичайно, ерзац мусив мати благопристойний вигляд, тож його розробники оперативно прив’язали потребу реформування національної системи освіти до глобальних освітніх тенденцій та необхідності вписати Україну в європейський культурно-освітній та економічний простір. Вийшло ніби й правильно, солідно, але — формально і порожньо. Мертво. Ну, а які ж реальні потреби? Чи сформулюємо питання трохи інакше: то що ж мала б дати реформа освітньої системи сучасному українцеві і теперішній Україні? Напевне те, чого їй найбільше бракує і що здатна «випродукувати» саме система освіти, а не, наприклад, промисловість чи сільське господарство.
Нагадаю про банальні речі. Система освіти — не просто мережа закладів, які готують якихось спеціалістів для тих чи інших галузей суспільного виробництва. Це — засіб самопрограмування і розгортання суспільством свого майбутнього. Не у формі якихось абстрактних схем, проектів, а у формі підготовки своєрідного носія — «генома», першоклітини цієї програми, яким виступає її єдиний потім реальний продуцент — громадянин, що пройшов належний навчально-виховний вишкіл через систему освіти.
Хто він, цей геном — громадянин України початку XXI століття?
Замовник-виконавець намагається нас переконати, що це має бути всебічно розвинена особистість, споряджена пакетом компетенцій, мобільна на ринкові праці, полімовна, комп’ютерно грамотна, підтримана в розвиткові своїх обдарувань. А що, ми всього цього не маємо?.. Нам справді бракує розвинених, із добротною освітою особистостей? Чи не маємо людей, достатньо мобільних на європейському ринкові праці (це при семи мільйонах заробітчан поза межами України)? Чи для повноцінної життєдіяльності громадянам України аж так терміново і аж із другого класу школи (подекуди й із дошкілля) треба освоювати іноземні мови, коли своя рідна день у день для жителів українських міст стає найіноземнішою з іноземних? Чи придбаний у кожну оселю комп’ютер примножить нашу духовність (як уже «примножили» телебачення, періодика і радіомовлення)? Чи програма «Шкільний автобус» справді витворить із окремих окружних навчальних закладів оази духовності, чи вщент доруйнує інфраструктуру доведеного до загибелі українського села? Чи обдаровані діти при тій системі виявлення і підтримки їхніх обдарувань, яка діє сьогодні, не перетворяться в об’єкт експлуатації і «товар», що його збуватимуть за межі України?.. Усе риторично перераховане вище, заявлене виконавцями-розробниками. Звісно, в іншій формі — як пакет цілей модернізації, ні на які докорінні зміни не спрямований. Навпаки — здатний працювати лише на закріплення наявного стану і поглиблення тих руйнівних тенденцій, які сьогодні знищують і нашу школу, і Україну в цілому. У цьому, вочевидь, його справжнє призначення, благословенне нами всіма, живими і дієвими співучасниками самогеноциду.
Ні, Україна, вже навіть щоб просто вижити, мусить тягнутися до чогось іншого. І ця «іншість» має проявитися насамперед через певну загальносуспільну, національну орієнтацію, без якої все решта купи не триматиметься. А вона дуже проста: нам справді потрібно стати Європою. Але Європою не в розумінні «де ми перебуваємо відносно сусідів» і «скільки добра в нас формально припадає на душу населення». А Європою у плані «хто ми є». Європою, якою ми стаємо тим більше, чим більше утверджуємося Україною. А Україною тим глибинніше, чим більше в ній важить українець, як у будь-якій із європейських країн її громадянин.
Простіше кажучи, нам потрібно стати Європою, щоб бути Україною. Україною, де б кожен українець мав щонайсприятливіші умови для нормального людського життя. Хто цю Україну збудує і утвердить? Господар. Ні, я не маю на увазі, що треба терміново наплодити купу «хазяйчиків» — Пузирів чи Калиток (самі наплодяться) або привести до влади якогось диктатора. Йдеться про зовсім інше. Для мене господар — це людина, практично в кожну мить життя вільна у своєму виборі. Бо лише вільний у виборі — творець. Господар — це той, хто вміє дати раду насамперед собі: знає себе, свої прагнення, потреби і можливості, вміє нарощувати свій особистісний потенціал. Це той, хто хоче і може мати свій дім, сім’ю, лад у родині, громаді, країні, вміє і хоче збагачувати суспільний потенціал заради забезпечення сприятливих умов для того, щоб і самому збутися, і ближньому в цьому посприяти. Його не варто переконувати, що в Україні треба бути українцем, як в Америці — американцем чи в Китаї — китайцем, бо це теж одна з передумов свободи, любові, повноти саморозкриття себе у всесвітньому і вселенському хорі.
Саме на виховання такого господаря і повинна отримати замовлення національна система освіти. Саме під таку мету має проводитися її модернізація. Бо саме в цій діяльності вона має сенс. Поза нею — перетворюється на свою протилежність. І ось коли ми саме так визначимося із суспільним замовленням, то лише тоді зможемо якось реально і з перспективою проводити справді ефективну реформу освітньої системи.