Найвразливіше місце в системі освіти сьогодні — це сільська школа. Проте підтягування її до рівня міської здається нам не зовсім правильним, адже вона не є недорозвиненою міською школою. Це своєрідний освітянський заклад зі своїм, як правило, полікультурним середовищем, з умовами розвитку в іншій, трохи відмінній від міської, інфраструктурі. Отже, йдеться про сільську школу не як про вчорашній, а як завтрашній день освіти. Вона не мусить наздоганяти міську, а повинна розвиватися у властивому тільки їй напрямі. Міська школа теж не стоїть на місці. Тому доганяння —це не та стратегія, яка має стати основою в подоланні відмінностей між містом і селом, між міською та сільською школами. Тому доцільно, визначивши її місце в системі соціального та науково-технічного прогресу, шукати самостійні шляхи розвитку. Вони насамперед мають випливати із завдань, які повинна розв’язувати сільська школа і які мають бути пов’язаними з її особливим «сільським» статусом.
Насамперед сільська школа перебуває ближче до природи, порівняно з міською. Отже, вона має цілу низку позитивних чинників, які впливають на успішну реалізацію функціональних обов’язків і ставлять її поза будь-якою конкуренцією.
Завдяки максимальному наближенню до природи, сільськогосподарського виробництва створюються широкі можливості для залучення дітей до продуктивної, господарсько-комерційної діяльності. Ми можемо говорити про те, що школа майбутнього у виборі траєкторії свого розвитку йтиме швидше за сільською, ніж за міською школою. При проектуванні навчально-виховного процесу сільської школи, як і всієї освіти, доцільно орієнтуватись не так на нинішній стан справ, як на майбутні можливості та потреби суспільства.
Не слід забувати також, що система освіти має величезну інерційну силу: сьогодні ми пожинаємо плоди зробленого два-три десятиліття тому. Те, що виросте через двадцять літ, висівається сьогодні. Підготовлений нині педагог, який оволодіє певними педагогічними технологіями, дидактичними принципами, методами, працюватиме за ними 30—35 років у XXI ст. Тому в прогнозах і концепціях розвитку сільської школи, підготовки для неї вчителя треба орієнтуватись на майбутні можливості й потреби суспільства.
Розробка концепції розвитку сільської школи — важливий етап її прогнозування. До того ж, на нашу думку, це аж ніяк не шлях урбанізації школи.
Реформа школи — справа не лише самої педагогіки. Великі вимоги ставляться і до психології (учитель — особистість, учень — теж особистість), соціальної психології (вміння вчителя спілкуватися з учнями та організовувати їх), інформатики (передача знань та інформаційний процес), психолінгвістики (вміння говорити з людьми різного віку тощо), риторики (сучасна наука про виступ, його техніку, вплив, переконання, спонука), педагогічної кібернетики (нові методи й засоби навчання), кібернетичної педагогіки (наука про оптимальне управління навчальним процесом та ефективність навчання), педагогічної соціології, етнографії, етнології і, врешті, філософії, насамперед діалектики та логіки.
Певні вимоги висуваються до процесу навчання, а саме:
1. Кожний учень має бути зорієнтований на навчання, тобто усвідомлювати мотивацію: для чого він учиться?
2. Навчання проводиться в умовах фізичного і психічного комфорту: вчитись має бути зручно, приємно, цікаво, неважко, ніщо не повинно заважати, відвертати увагу. У процесі навчання періодично змінюється навантаження на м’язи тіла; чергуються різні види розумових процесів; сприйняття з допомогою слуху доповнюється сприйняттям з допомогою зору і, можливо, відчуття, нюху, руху; аналітичні, репродуктивні види роботи (слухати, читати, писати) чергуються з активними, синтетичними (обмінюватися думками, аналізувати інформацію, творити).
Процес навчання супроводжується тільки позитивними емоціями: радість нового знання, радість досягнення (систематичне знання, вміння, радість від успіху). При цьому недопустимі негативні емоції, що їх викликають приниження критикою, заздрість успіхам іншого, прояви зневіри у власні сили, безініціативність, нудьга.
Звідси випливають такі завдання педагогіки:
а) дбати про те, щоб пізнавальний процес був цікавий (за формою та змістом);
б) не допускати змагальності (змагаються в іграх, а не в навчанні);
в) не виправляти, особливо публічно, помилок учнів, а добиватися того, щоб учень сам виявив свої помилки й виправив їх.
Створення школи нового типу потребує від кожного вчителя усвідомлення своєї ролі в цьому процесі. Це не просто збільшення годин на вивчення рідної мови, історії чи проведення окремого виховного заходу, а насичення національним духом усієї атмосфери школи, що можливе лише за умови прогресування української національної ідеї, яка повинна насамперед проникнути в серце кожного вчителя і знайти там своє надійне місце. Адже вчитель будує нову державу Україну у власний спосіб: він творить її шляхом виховання нового покоління українців-патріотів рідної держави, а не стогніїв за «щасливим комуністичним минулим».
Нам, освітянам, належить дбати про село через зміцнення сільської, хай малодітної, хай малокомплектної школи — єдиного в малому селі осередку духовності, культури, науки. Бо патріотом дитина стає, виховуючись у сільському комплексі «школа — дошкільна установа», у своїй маленькій рідній школі, тож закривати її аж ніяк не можна. Злиття шкіл, ліквідацію неперспективних сіл і шкіл у них ми вже пережили. Нічого доброго це не дало.
Виходячи з того, що сільські школи, за невеликим винятком, малокомплектні, практично без паралельних класів, ми готуємо викладачів двох, а то і трьох навчальних дисциплін. Бо сільській школі потрібний, як в народі мовиться, «і швець, і жнець, і на дуду грець».
Як показала практика, вчителя для сільської школи доцільно готувати з числа кращих її випускників, бо саме вони найлегше адаптуються як вчителі до сільських умов. Так ми і чинимо. Сільських дітей, що виявили нахили до педагогічної діяльності, зараховуємо на навчання через систему довузівської підготовки, через цільовий набір, МАН, навчально-наукові комплекси, як переможців обласних та всеукраїнських олімпіад, за довір’ям. Та, на наш погляд, було б раціональніше не про пільги при вступі сільським дітям думати, а значно якісніше їх готувати до навчання у вузі. Для цього, вважаємо, варто відродити підготовче відділення і зараховувати туди лише сільських дітей.
Поділяємо думку, що освіта в нашій країні є найпріоритетнішою, і просимо державотворців: зробіть її справді пріоритетною, а найперше — сільську школу, сільського учителя. Матеріальне зміцнення життя вчительства приведе до педагогічного вузу найталановитішу молодь. І найперше — юнаків, а отже, до школи повернуться учителі-мужчини, учителі-чоловіки, що має докорінно змінити картину як навчального, так і виховного процесу школи. Бо ж відомо, що орла виховує орел, а не горлиця.