Оксфорд. Неформат

В якому місті світу ви мрієте побувати в цей час доби? Згоден на парі, що ніколи в житті не назвете Оксфорд! Передусім тому, що цей топонім асоціюється у нас винятково з надпрестижним університетом, а не з населеним пунктом, куди протоптана широка туристська стежка. Мені дуже пощастило — я побачила на власні очі не тільки Оксфордський університет (далеко не весь, звісно), але й древнє місто Оксфорд, у назві якого, втім, немає ніякої романтики: це «брід для волів».

Оксфорд розташований приблизно на такій же відстані від Лондона, як Чернігів від Києва. Приїхати сюди з британської столиці можна на комфортабельному двоповерховому автобусі, рейс — щогодини. Але наш із двома британськими колегами шлях пролягав інакше: разом із Лілією Побережською ми повинні були сісти в поїзд, вийти на станції N (нічого загадкового, просто я не запам’ятала її назви), де нас мав очікувати Тім Граут-Сміт на своїй машині. Тім — сільський житель, хоча й працює в Лондоні. Ну а його «село» розташоване поруч із графством Оксфордшир, адміністративним центром котрого і є Оксфорд.

Ця стерильна британська «електричка»...

Отже, ми сіли в «електричку», що їхала до Бірмінгема. Відмінність між електричкою нашою та англійською, скажу я вам... Ех, краще не згадувати! Нашу. В англійській приємно не тільки їздити — тут можна жити! Звісно, що в Британії, як і скрізь, менш заможні люди віддають перевагу власному автомобілю, але при цьому ніхто не скасовує чистоту і зручність для «безкінних» громадян. М’які зручні сидіння, віддраєні до блиску шибки й підлога, застелена ковроліном, ніяких тобі подряпаних стін і гуркотливих дверей. Перед відправленням у вагон завезли триповерховий візок із фаст-фудом, гарячим чаєм і кавою — щоб за три години шляху (до Бірмінгема), крий боже, ніхто не помер із голоду.

Щоправда, при під’їзді до чергової станції динаміки гарчали так само нерозбірливо, як у нас — напевно, це хвороба залізниць усіх часів і народів. Недарма найскладніший тест на володіння англійською мовою — зрозуміти оголошення по залізничному гучномовцю.

Як реальність перевернулася догори дригом

Через півгодини суцільного дорожнього задоволення нас уже очікував Тім на своєму авто: у кращих британських традиціях — із правим кермом. Мене всадовили поруч із водієм, і ми швидко добралися до місця призначення, намотуючи на колеса ідеально рівне шосе. Суто англійський пейзаж складався зі старих двоповерхових будиночків — ніби змальованих із картинки в туристичному путівнику. Здавалося, ще трішечки, і з нами станеться щось описане в романах Агати Крісті, але в цьому сюжеті ми будемо лише спостерігачами.

Відчуття «літературності» чи, якщо хочете, «кіношності» того, що відбувалося, підсилило радіо. Тім повернув ручку приймача, і зазвучала класична музика, що уявити в українських реаліях, звісно ж, неможливо.

— Другий концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром, — сказала Лілія. — Радіостанція Classic FM. Вона передає лише класику. І, уявляєте, канал на самоокупності.

Мені залишалося тільки розмірковувати про те, які все ж таки дивні люди ці британці! Це ж треба — давати свою рекламу на неформатне радіо, і не боятися, що її ніхто не почує!

Наступне важливе повідомлення прозвучало з вуст Тіма:

— Ви читали Філіпа Пулмана?

— Ні, — щиросердно зізналася я.

Виявилося, що англійський прозаїк, який пише дитячі книги в жанрі фентезі, лауреат престижної Уїтбредівської премії, має до місцевості, котру ми проїжджали, прямий стосунок. Це саме та точка, де, відповідно до книг Пулмана, можна перейти зі справжнього світу у світ ірреальний! Письменник абсолютно упевнений у цьому, адже він сам живе в Оксфорді, і до того, як стати літератором, викладав англійську літературу в місцевій школі.

До речі, от і околиця міста Оскфорда, тепер вже оповитого для мене аурою загадковості. Адже дорогою сюди мені встиг розповісти про нього не хтось, а випускник одного з оксфордських коледжів, який одержав диплом за фахом «англійська мова та література», але зв’язав своє життя з журналістикою.

Небо на шпилях

Упоравшись зі справами, ми вирушили гуляти містом. Перше, що мене тут здивувало, — рятувальний круг на стовпі на березі неширокого каналу: раптом хтось впаде у водойму, і невдасі знадобиться допомога! У нас, по-перше, нікому б не спало на думку рятувати якогось гіпотетичного потопаючого. По-друге, новенький нічийний круг вже давним-давно б зняли і використали в домашньому господарстві. А тут — висить, і нічого. Напевно, у кожного оксфордця такий круг уже є...

Пройшовши повз невеличкий River Hotel (на вигляд дуже затишний — наступного свого приїзду обов’язково зупинюся тут!), хвилин через п’ятнадцять ми опинилися на одній з головних вулиць. Звідси почалася вже справжня готична казка: височенні стародавні будинки і будиночки, котрі поступаються їм за висотою, але не за віком і вишуканістю, неодмінно зі шпилями, котрі прорізають небо. Давні муровані стіни і бруківка під ногами. Дивовижні за красою споруди церков і десятки крамничок — кожну вітрину можна розглядати півгодини. І все це аж ніяк не затягнуте павутинням історії, а живе, дихає, вирує — головним чином тому, що в Оксфорді важко зустріти стару людину. У всякому разі, у мене склалося саме таке враження. Уявляєте місто, яке рік у рік, століття в століття населене лише молоддю! Звісно, ця молодь має своїх навчених життєвим досвідом і побілених сивиною професорів, але їхня присутність немов розчиняється серед тисяч студентів, які приїхали навчатися до одного із найпрестижніших університетів світу.

Кажемо «Оксфорд» — розуміємо «університет»

Взагалі, Оксфордський університет — поняття збірне. Він об’єднує 40 коледжів, кожен із яких сильний тією чи іншою спеціалізацією: економіка, право, філологія тощо. Опановувати науки в Оксфорді по кишені далеко не кожному не тільки українцю, а й британцю: уже повернувшись додому, я набрела в Інтернеті на цифру 20 тисяч доларів на рік. Зате з оксфордським дипломом уже точно не пропадеш у будь-якій країні!

Історія перших оксфордських коледжів почалася наприкінці XIII століття. Відтоді звідси вийшло безліч знаменитих людей. Можу назвати хоча б двох: Оскар Уайльд і Білл Клінтон. А якщо говорити про тутешніх викладачів, то давайте згадаємо Льюїса Керролла і майже нашого сучасника Джона Толкієна. До речі, син Толкієна теж став оксфордським викладачем, більше того, у нього навчався мій колега Тім Граут-Сміт! От, виявляється, як просто символічно доторкнутися до культової особистості!

Студенти тут уміють не тільки навчатися, а й відпочивати. Підтвердження тому — безліч затишних кав’ярень і пабів. До речі, мені пощастило відвідати справжній студентський паб у будинку, якому років, напевно, триста. Чи знаходився він тут завжди, не знаю, але господарі всіляко підтримують тут дух старовини. Гасові лампи та столітні фотографії на стінах, дерев’яні лави й інші романтичні атрибути як магнітом ваблять сюди студентів і професорів, які бажають пропустити кухоль-два пива: недарма над входом розтягнуто гордий транспарант «Паб 2003 року». Все пиво тут — із невеличкої приватної броварні.

Навала юних чаклунів

Оксфорд залишив у мене ще одне незгладиме враження: я стала по-особливому ставитися до... рудих. Річ у тім, що з усього населення Британських островів людей, які мають той чи інший відтінок «рудості» у волоссі, — цілих десять відсотків! Кажуть, що саме вони — нащадки спражніх кельтів. Поки не знаєш про «руду» тенденцію, ходиш вулицями спокійно. Та варто про це почути, як я відразу стала помічати навколо себе десятки людей тією чи іншою мірою рудих! І відразу їм позаздрила: виявилося, що натуральні червоно-коричневі, мідні чи морквяні пасма — це дуже красиво. А поєднання їх із зеленими, карими й особливо блакитними очима здатне перетворити будь-яку непримітну дівку чи хлопчака на наділених чарівною силою героїв Джоан Роулінг чи того ж Толкієна. Так от, в Оксфорді рудих, по-перше, так багато, а по-друге, вони так природно виглядають в антуражі вузьких вуличок, стародавніх навчальних корпусів і пабів, що мимоволі починаєш мріяти: «А чи не «поселити» цих оксфордських жителів у якийсь фантастичний роман, написаний уже власноруч?..».