Приводом до написання цієї статті став пафосний пресреліз ДП «Прозорро» про те, що завдяки електронним торгам на ProZorro у 2020 році державі вдалося заощадити 43,5 млрд грн. «Завдячувати» таким солідним цифрам ДП «Прозорро» має насамперед реалізації оновленого Закону «Про публічні закупівлі», який почав діяти з 19 квітня 2020 року, знизивши поріг для обов’язкових закупівель через систему ProZorro до 50 тис. грн. Цей крок, мовляв, уже допоміг Україні заощадити аж 1,7 млрд грн. Дозволю собі категорично не погодитися. Бо українській науці такі «покращення» коштували дуже дорого — аж до повернення мільйонних сум у Держбюджет наприкінці 2020 року.
Спочатку — буквально, кілька слів про передісторію ProZorro та чому його так активно пропагували. Причин для цього було вдосталь: у більшості випадків офлайнові тендерні процедури не витримували жодної критики через непрозорість проведення та буйний розквіт корупційних схем. Рішення напрошувалося очевидне: якщо всі процедури перенести в онлайн і зробити їх відкритими для всіх охочих (від потенційного постачальника до журналіста-розслідувача), то питання корупції відпаде саме собою.
На жаль, цю благородну ідею так і не вдалося реалізувати до кінця — адже в умілих руках ділка кожен інструмент працюватиме саме так, як йому буде вигідно (майданчики ж ProZorro є лише інструментом для закупівель, а не панацеєю від усіх бід, як чомусь вбили в собі голову громадські активісти). З 2015 року Україну регулярно стрясали скандали, пов’язані саме з оборудками у ProZorro, де спочатку вигравала пропозиція з найнижчою ціною, зате потім, у процесі уточнення умов договору, випадково «намальовувалися» цікаві додаткові угоди, і ціна товару різко зростала, перевищуючи всі можливі й неможливі рівні. То де тут економія? Ну, а про анекдотичні історії на кшталт «як сільські ради наприкінці фіскального року купували собі ноутбуки за 199 999 грн, попри фактичну ціну 7 тис. грн (тоді коли поріг закупівель був 200 тис. грн), і ніхто з них досі не покараний за таке нахабне накручування цін», узагалі говорити якось незручно. Я вже не кажу про такі «дрібнички» як неможливість опротестувати характеристики товару від постачальника, який уперто пише «відповідає технічним вимогам» (хоча його товар і близько не підпадає під критерії покупця), а потім зриває тендер безпідставними оскарженнями процедури.
Однак, незважаючи на всі ці дитячі хвороби системи ProZorro, яка дозволяє нахабно зловживати як замовнику, так і постачальникам (!), із квітня 2020 року її волюнтаристськи запустили для всіх без винятку державних установ. Тепер будь-яка трата держустанови, навіть на 1 копійку, має бути відображена у ProZorro у формі звіту, а придбати в постачальника товар вартістю понад 50 тис. грн без конкурсу просто неможливо. Підстави для цього, як завжди, дуже благородні — щоб, не дай Боже, держустанова не переплатила бюджетних коштів на закупівлі товарів та послуг у несумлінного постачальника. Але чи так це насправді?
На жаль, наукова сфера має надто багато специфік, яких не усунути жодними активістськими покращеннями та рюшечками. По-перше, абсолютна більшість усіх реактивів, необхідних для досліджень у галузях природничих наук, імпортується з-за кордону і їх ціна безпосередньо залежить від сезонних курсових коливань євро до гривні. Тому особливо зворушливо виглядають вимоги основних державних розпорядників грантових коштів паралельно з подачею проєкту розписати деталізований кошторис абсолютно всіх реактивів і чітко дотримуватися його надалі. Те, що за час, який мине від моменту подачі гранту і аж до отримання довгоочікуваного фінансування від НФДУ/МОН/НАНУ, ціни на ці реактиви можуть зрости на чверть без жодної корупції, вже нікого не хвилює. Я вже мовчу, що окремі з запланованих позицій можуть виявитися неактуальними на момент отримання гранту, бо якась робоча гіпотеза проєкту не підтвердилася під час попередніх досліджень. То що — тепер однак тупо закуповувати їх, бо так написано в кошторисі? Проте всі ці нюанси не були б такими критичними, якби не хронічні затримки при виділенні фінансування з більшості грантових конкурсів. Зазвичай це відбувається у ІІ півріччі кожного року, коли в державному бюджеті вже є вдосталь асигнувань на таку «потішну річ» як наука.
Улюблений «фінт вухами» вітчизняних грантодавців — виділити фінансування наприкінці жовтня, а вже 15 грудня кров з носа вимагати фінансового й наукового звіту у виконавців. Як за ці півтора місяця спланувати експерименти, закупити й витратити до останньої краплі всі реактиви, а ще — випустити у світ кілька статей у міжнародних журналах, бюрократи не задумуються. Улюблений мій «хіт сезону» — дзвінок із Міністерства освіти 10 грудня з невинним запитанням «ми вам збільшуємо суму фінансування з проєкту вдвічі, але чи встигнете ви освоїти додаткові 100 тис. грн до кінця нинішнього року?» Звісно, моя відповідь була «так», бо зайвих реактивів і обладнання для молекулярно-біологічних досліджень багато ніколи не буває, хоч якби не готовність і постачальників, і бухгалтерії установи піти нам назустріч, ця удача не вигоріла б. У нинішніх умовах виділені кошти довелося б, без варіантів, повертати у бюджет. Чому? Тому що додавання у процес закупівлі зайвої ланки — ProZorro — подовжує його, мінімум, на місяць, а на відкритих торгах із сумами від 200 тис. грн — і на всі два.
Підрахуємо. Період подання пропозицій — 15 днів (з можливістю продовження ще на сім днів, якщо в постачальника виникли додаткові питання до замовника), розкриття і розгляд пропозицій — від п’яти до 20 днів, укладання договору — від 10 до 20 днів. А тепер уявіть собі, що бажаний товар імпортує в Україну одна-єдина фірма-дистриб’ютор відомого світового виробника, і конкурентів у неї просто немає, оскільки ринок маленький. То навіщо марнувати аж два місяці на товчіння води в ступі, якщо цей конкурс автоматом виграє зазначений постачальник? І, безумовно, беручи участь у цьому недолугому цирку, постачальник страхується максимально, закладаючи в ціну товару курсові коливання іноземної валюти (яка за два місяці може легко зрости на 5–10%), можливі затримки з проплатою рахунків через Держказначейство і т.д. і т.п.
Якби ми купували цей самий товар у цього постачальника без електронних торгів, то, якщо керівник наукового проєкту хоч трохи тямить у фінансах та економіці, можна було б стартувати із закупівлею в момент, коли гривня ревальвувала, і проплатити обрану позицію за три банківських дні. Три дні і 60 днів — є різниця? І хто заощадить більше державних коштів — той, хто, як мавпочка, пройшов усі кола пекла тендерних закупівель, чи той, хто купив цю імпортну позицію без електронних торгів?! Корупційні схеми та відкоти з постачальником, скажете ви? Але цинізм ситуації в тому, що прозоріше співпрацювати з офіційними імпортерами просто не можна! Дистриб’ютори всесвітньовідомих фірм-постачальників хімічної та біологічної продукції (Merck, Abcam, Applichem, Cell Signaling, Thermo Fisher Scientific) оперують офіційним прайсом європейського офісу фірми, який доступний онлайн, і додають до нього 20–30% маржі. Все! Тому, щоб оцінити ефективність закупівель, досить просто постфактум порівняти ціну в договорі вже придбаної у ProZorro позиції з офіційною ціною тієї ж позиції у країнах Європи.
Але й економія 10–15% коштів не така важлива, коли стоїть питання руба: або ви встигаєте придбати зазначений товар навіть із переплатою, або просто повертаєте кошти у бюджет. Така сумна історія, власне, й сталася з багатьма науковими групами, які зуміли виграти гранти НФДУ, проте їм не пощастило з адміністрацією їхніх наукових установ. Як наслідок, усі терміни подачі тендерів було безнадійно «завалено», самі закупівлі — скасовано, а мільйонні суми — повернуто у бюджет 15 грудня 2020 року. Блискучий приклад «економії» в масштабах країни!
Хоча насправді існує елегантніший вихід із такої ситуації. Мало хто вже пам’ятає, що в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» наукові установи звільнялися від оподаткування із ввезення на митну територію України реактивів, приладів та витратних матеріалів до них. Ось що найістотніше спростило б роботу науковців! Зупинка була за малим — імплементувати відповідні зміни в Податковий кодекс України з підвищенням порогу закупівель для наукових установ до 200 тис. грн, це вирішило б 99% усіх наявних проблем, із якими науковці зіштовхнулися цьогоріч, та дозволило б реально, а не на словах зекономити кошти держбюджету. Однак минуло п’ять років, а віз і нині там. А ті активісти, які найголосніше кричали «геть бюрократію», в результаті отримали її ще більше, ніж у застійні часи «проффесора» та «доктора геологічних наук» на чолі уряду.
Безумовно, ProZorro — далеко не катастрофа, і ми всі навчимося з ним співіснувати, як і з нинішньою епідемією СOVID-19. Проте дуже хотілося б, аби в рамках цієї системи було нарешті спрощено та пришвидшено закупівлі імпортних реактивів і обладнання для наукових установ, заодно реалізовано ефективні фільтри для відсіювання несумлінних постачальників, що для наукової сфери критично важливо. На превеликий жаль, на сьогодні чарівна фраза «відповідає всім технічним вимогам замовника» дозволяє ділкам продати науковій установі товар невідомої якості й чистоти, просто поставивши на аукціоні ціну на 200 грн нижчу, ніж у дистриб’юторів всесвітньовідомих виробників хімічної продукції. І єдиний шлях вирішення цієї проблеми — відволікання науковця від власної роботи та підготовка цих технічних вимог до предмета закупівлі ним самим — із чітким поясненням того, що йому потрібен реактив найвищої якості саме від виробника №1 у даній категорії для використання в такому-то й такому-то дослідах. Інакше вартісний експеримент, для якого з миру по нитці зібрали найкращі прилади, реактиви та клітинні лінії — просто провалиться через економію на сірниках… Жаль тільки, що у ProZorro неможливо оскаржити неякісну продукцію недобросовісного постачальника, а особливо наслідки, до яких призвело її використання.
І останнє. Якщо науковий керівник проєкту і основні виконавці тільки те й роблять що оформляють тендерну документацію та уважно контролюють увесь процес закупівель, аби коректно і вчасно витратити всі кошти, — то хто ж тоді виконуватиме власне наукові дослідження з проєктів? Риторичне запитання…