Відчуваю найніжніші почуття до динозаврів та інших представників Юрського періоду. Вони симпатичні уже тому, що велетні і здоровані не схотіли пристосовуватися до жорстких вимог і ставати дрібнішими й динамічнішими. Ні, вони — гордовиті і незламні — так, скопом, і пішли у небуття, щоб стати предметом захоплення палеонтологів.
Історія з симпатичними динозаврами пригадується, коли знайомишся з сучасним станом Національної академії наук та її впертим небажанням пристосуватися до імперативу часу. Мабуть, живі спогади про «великий и могучий», коли грошей було «немеряно». Тоді ВПК вибудував дослідникам вежі зі слонової кістки, в яких можна було чаклувати над атомом-убивцею, створювати броньову крицю, зварювати товстезні шви…
Здебільшого у вчених, викоханих потребами ВПК, спільні родові риси — вони не розуміють і тому ненавидять усе гуманітарне. Колись великий Григорій Сковорода запитав: що буде, коли зі всього сущого вийняти душу? І сам відповів: трава перетвориться на сіно, дерева — у дрова, а людина — в труп…
Варто спитати: що станеться з академією, якщо вона не ставитиме перед собою високих гуманітарних цілей? За формулою українського генія, вона зрештою втратить здатність поводиря суспільства, її наукові інститути перетворяться на майстерні, а вчені — на ремісників…
Про нагальну необхідність змін в українській науці говорять уже давно. І те, що порятунок не у формулі «дайте вченим більше грошей, і все поліпшиться», це вже теж стало ясно не сьогодні. Саме про це пишуть читачі з усіх регіонів країни і навіть із-за кордону. Не так давно на колегію Міністерства освіти і науки зібралися ректори українських вузів. Перед ними виступив Президент України В.Ющенко. З його промови можна було зрозуміти — на українську науку чекають нелегкі часи перебудови. І в цьому процесі ключова роль належатиме університетам. Оглядач «ДТ» зустрівся з ректором Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеславом БРЮХОВЕЦЬКИМ.
— На зібранні ректорів наш Президент звернувся до університетської спільноти з проханням якнайшвидше надати свої пропозиції. До речі, він підкреслив, що йому подобається ідея автономізації університетів. Він навіть заявив: коли хтось подасть йому завтра пропозиції з цього приводу, він за п’ять днів підпише документи. В’ячеславе Степановичу, ви готові покласти на стіл Віктору Ющенку такі документи?
— Справді, Президент запропонував динамічно розглянути слушні пропозиції, — підтвердив Брюховецький. — Але я думаю, це треба сприймати в тому сенсі, що з пропозиціями не слід зволікати. Не тільки я хочу автономії. В принципі, розпочати такий експеримент готові вісім університетів. Ми підписали спільну угоду про консорціум, щоб протягом декількох місяців підготувати проект указу Президента. Це швидко не робиться — автономія дуже складна річ. До того ж вона передбачає не стільки права, скільки відповідальність.
Тому, коли виникла ідея з уведенням автономії, я був першим, хто сказав: «Я — за автономію, але зачекайте: ніхто не знає, що таке автономія університету в сьогоднішніх умовах. Чи буде в такому разі він залежати від держави, чи ні?.. І чи буде тоді держава його фінансувати?.. Якщо держава фінансує, то, вибачте: хто платить гроші, той і замовляє музику. В чому тоді зміст автономії і де її межі?…
Тобто є багато запитань. Ми провели кілька засідань, на яких збиралися ректори восьми університетів.
— А хто входить у цю вісімку?
— Університет «Києво-Могилянська академія», Львівський, Український католицький (Львів), Харківський, Донецький, Дніпропетровський, Чернівецький та приватний університет КРОК.
— А Київський національний університет чи Національний технічний університет «КПІ» не беруть участі в розробці цієї ініціативи?
— Ні…
— Чому?
— Про це ви спитайте у них. Ми зібралися у складі, який я вам перелічив, і вирішили підготувати проект, як ми бачимо автономію. Її просимо поки що тільки на п’ять років. За цей термін з’ясуємо: чи працює наша система, чи ні. Коли працює, то далі треба з’ясувати, що треба зробити для отримання університетами автономії і які з них мають на неї право. Нині робота розпочалася. Від нашого університету цим безпосередньо займається професор Сергій Квіт.
— На зборах ректорів відчувалося, що керівництво країни ставить основний акцент у реформі освіти і науки на університети. Якою ви бачите в нових умовах долю Національної академії наук України?
— Я прихильник того, що НАНУ повинна бути радикально реформована. В тому вигляді, в якому вона є нині, це — залишки радянської науки. Вона побудована зовсім в інший спосіб, ніж це потрібно незалежній, демократичній Україні. Всі найпередовіші наукові школи світу працюють при університетах. Саме в такий спосіб є можливість безпосередньо передати знання молодим ученим. Тут вони швидко ростуть і розвиваються, бо отримують знання з перших рук від найкращих фахівців. І те, що в наших вузах багато чого не відповідає світовим стандартам розвитку науки — і велике навантаження вчених-викладачів, і фінансування, і багато іншого — все це вже питання для спільного обговорення...
— Серед академічних учених поширена думка, що з реформацією науки в Україні потрібно бути дуже обережним, бо одним поштовхом можна зруйнувати всю будівлю…
— Те, що академік Патон не сприймає таку реформацію, відомо давно. У нас уже була з ним дискусія, при обговоренні кандидатури на посаду міністра МОН. Свого часу після призначення Ющенка прем’єр-міністром, науку і освіту об’єднали в одне міністерство. Тоді Віктор Андрійович запросив на обговорення кількох фахівців, і Борис Євгенович висловив скепсис щодо можливості розвитку науки й освіти в одному міністерстві. Тоді я виступив опонентом Патона і сказав, що в інший спосіб не може розвиватися ні наука, ні освіта. На жаль, відтоді нічого не змінилося — час втрачено. Наука й освіта розвивались окремо…
— А хіба те, що відбувалося в науці й освіті, взагалі можна назвати розвитком?
— Отож-бо! У мене особисто є ідея об’єднання з певними академічними інститутами. Принаймні з Інститутом літератури ми могли б це досить просто зробити. Майже вся наша дуже сильна кафедра пройшла через Інститут літератури. Але практично здійснити це нелегко. Потрібне політичне рішення. Можливо, в рамках експерименту з автономізації університетів спробуємо зробити щось подібне. Тут можуть бути різні підходи. Наприклад, з одним академічним інститутом ми вже створили спільну кафедру. Хоч і це — на межі законності. Але я пішов на порушення, тому що саме в цьому бачу велику перспективу.
Це корисно, коли потужний академічний інститут працює з молодими людьми. В цьому величезна перспектива!..
— Ви маєте на увазі виключно літературні кафедри й інститути?…
— Ні, в даному разі я говорив про факультет інформатики. Саме в цій галузі ми створили спільну кафедру. Вважаю, що за таким об’єднанням велике майбутнє. А якщо наука буде розвиватись окремо, а освіта окремо — нічого доброго з цього не вийде. Світ це пройшов. Немає сенсу винаходити велосипеди...
Від експериментів з автономією чекаю усвідомлення, як найефективніше розвивати науку в стінах вузів. Усе це дозволить підвищити відповідальність університету за якість роботи з усіх напрямів. Якщо ми матимемо право формувати навчальні плани, як вважаємо за потрібне, то будемо й дбати про підвищення якості навчання. Поки ж чиновники визначають, які курси читати студентам.
Отже, автономність означає суттєве підвищення відповідальності, бо тільки тоді, коли наші випускники будуть позитивно сприйматися роботодавцем, це означатиме, що ми все зробили правильно. Якщо ні, то такій установі не можна давати автономію.
Друге — ми повинні мати право визначати: кому даємо звання доктора або професора. Не потрібні узгоджувальні рамки — цього ніде в світі немає. Університет повинен відповідати за звання, яке він надає. Якщо він помиляється, треба його розформовувати і забирати автономію…
Отже, питань багато. Найлегше сказати — існуюча система ідеальна, вона найкраща у світі і будемо її консервувати. Важче — зберегти найкраще і додати найкращі здобутки людства. Для цього треба вести конструктивний діалог.
Зрозуміло, теоретизувати легше, а коли почнеться втілювання в практику, виникнуть дуже нетривіальні питання. Їх треба буде вирішувати, адже від експерименту восьми вузів, можливо, залежить подальший розвиток усієї нашої держави на шляху до вищих інтелектуальних досягнень.