Ніде правди діти, термін "реформи" в нашому суспільстві втратив своє значення в розумінні змін, у розумінні переходу від "гіршого" до "кращого", а тому часто-густо вимовляється з сарказмом.
Закони, накази, положення, інструкції, регламентації - усе це необхідний для управління галуззю інструментарій. Але потрібна також воля реформатора, який виходить на прю з невіглаством, байдужістю, нехлюйством і навіть зрадництвом заради високої мети - досягти успіху і не просто зупинити деградацію старої освітньої системи, а надати їй імпульсу для постійного руху вперед. Або скоритися, змиритися, бути втоптаним у багнюку обскурантизму і зійти з політичної сцени, залишивши у спадок розбите корито.
Безсумнівно, давати поради щодо проведення реформ і реально втілювати їх у життя - це не одне й те саме. Тут доречно згадати одного дуже відомого класика, який казав, що, коли неможливо витягти одразу весь ланцюг проблем, потрібно вхопитися за одне його кільце і відтак поступово витягти всі інші. Проте в нашому випадку вирішувати потрібно кілька проблем одночасно, бо в середній ланці освіти накопичилося стільки негативних проявів, що вони вже просто-таки волають про необхідність негайних змін.
Це, наприклад, потреба у повній і беззастережній ліквідації малокомплектних шкіл-дев'ятирічок (загальноосвітніх шкіл І–ІІ ступенів). Ці школи існують переважно в сільській місцевості. Для того щоб перевірити рівень надання освітніх послуг у цих закладах, столичному високопосадовцеві знадобиться 3–4 години й 10 літрів бензину. І він упевниться, що в 9-х класах є діти, які незадовільно читають і пишуть, не здатні розв'язати математичну задачку з підручника 3-го класу, взагалі не знають, що таке суфікс, ще й не спроможні самотужки сформувати жодного речення іноземною мовою, яку вивчають кілька років поспіль.
До того ж учителі в малокомплектних школах зрозуміли, що їхній порятунок у згуртованості. Вони міцно тримаються одне одного, на роботу ходять, щоб відпочити від городу, корови й свиней; проти всіляких новацій у них виробився стійкий імунітет, усі балачки про реформи їхніх вух не досягають, бо ці вчителі давно й надійно відгородилися від світу настільки, що деякі з них навіть не назвуть імені теперішнього генерального секретаря ЦК КПРС. Сарказм? Не без того. Але насамперед - бажання загострити увагу на тій прірві, яка утворилася настільки давно, що не помічати її - просто злочин. Тут доречно запитати: "А хто ж чи що заважає цю прірву засипати, загатити, ліквідувати?" Для пояснення можна назвати інерцію мислення, байдужість, зневіру… Та головний ворог - корумпована бюрократична система управління освітою, люди цієї системи. Якщо МОН відважиться на рішучі дії, то проти його рішень повстане чи не вся місцева влада. Апелювати чиновники будуть і до народних депутатів, яким стелили шлях у парламент, і… до народу. Та хай там що, волю слід проявити. А в селах, де були загальноосвітні школи І–ІІ ступенів, залишити тільки початкові класи, забезпечивши їх належними кадрами.
Кадрове питання в середній ланці освіти за останні роки надзвичайно загострилося. Причини відомі, й одна з них (чи не найболісніша) у тому, що педагогічні виші не забезпечують (м'яко кажучи) належного рівня підготовки молодих спеціалістів. Починати слід з молодшої ланки - педагогічних училищ (коледжів). За великим рахунком вони мають відійти в минуле. Ці навчальні заклади давали своїм вихованцям досить міцні навички, але не давали освіти. Їхні випускники є носіями певного рівня дидактичних знань, уміють організовувати дитячі ігри, робити витинанки тощо. Багатьом з них маємо низенько вклонитися за їхню працю, терпіння, жертовність, любов, але це нічого не змінює по суті.
Педагогічні університети повинні готувати глибоко ерудованих, інтелектуально багатих і творчих учителів нової школи. Мови, мистецтвознавство (зокрема література), філософія, психологія (і не тільки дитяча), історія, природничі науки - все це має бути у багажі вчителя, що йде в 1-й клас формувати майбутнє. Сучасний учитель повинен уміти прямо на уроці, разом із дітьми, скласти вірша або сценарій вистави, пояснити, чому при додаванні та відніманні дробових чисел їх потрібно зводити до спільного знаменника; повинен будити творчу уяву дітей, навчати їх жити в суспільстві.
Вчительській убогості треба покласти край, щоб потім не розводити руками і не дивуватися, чому більшість дітей не хоче ходити в школу й звідки беруться "тітушки". Людство стоїть на порозі глобальних зрушень у пізнанні світу й себе, а ми фізику не вміємо дитині викласти.
Рішучих змін потребує також підготовка вчителів старшої школи. Не секрет, що вища школа в останні роки була накрита потужною хвилею корупції. Та попри все, дуже бажано змінити систему наукової підготовки вчителів-предметників. Увагу слід сконцентрувати на вивченні предмета, а нині вона сконцентрована на дидактиці. Її значення в педагогічній свідомості явно перебільшено. Перебільшено настільки, що написання й публікація дидактичних матеріалів стали годівничкою для деяких "науковців".
Адміністративним шляхом можна вирішити ще деякі проблеми. Одна з них - викладання пропедевтичного курсу фізики в 7-му класі. Слід заборонити виставляти оцінки з цього предмета, бо більшість учнів зненавидить фізику ще до того, як почне вивчати її детальніше. А фізика - це ж природа. Завдання вчителя зацікавити, заворожити, привабити своїх вихованців, розпочавши з дослідів Галілея, Ньютона, Фарадея і завершивши проблемами, що їх досліджують вчені у ЦЕРН на створеному ними колайдері.
І ще одне зауваження. У школах (особливо сільських) вкрай незадовільна ситуація з засвоєнням учнями математики, цієї симфонії впорядкованих величин, що піддаються впорядкуванню завдяки абстрактному мисленню. Уже в 5–6-х класах значна частина дітей втрачає надію хоч якось розібратись у математичних символах і остаточно опускає руки. Особливо це помітно на прикладі вивчення тригонометричних функцій, які насправді не містять нічого складного. Символи, що їх позначають, свідчать про необхідність поділити довжину одного відрізка на довжину іншого. І все. Проте проблема чомусь існує. Якщо перевірити рівень знань з математики в кількісно повноцінному 11-му класі, то виявиться, що лише 5–7 учнів (у кращому випадку) розуміють сенс математичних дій. У суспільній свідомості чомусь панує думка, що математика в порівнянні з літературою або історією надзвичайно складна для успішного засвоєння учнями. Це хибна точка зору. Адже в школі вивчають елементарну математику, тоді як елементарної літератури взагалі не існує. Проте і час, і ситуація вимагають кардинального перегляду навчальних програм з математики. Принагідно зауважу, що рівень викладання літератури й історії інакше як жалюгідними залишками класичної освіти, з якою так вульгарно обійшлися в радянські часи, не назвеш. У результаті деякі педпрацівники за роки свого навчання й праці так і не усвідомили, що таке освіта взагалі.
Чеслав Мілош у "Родинній Європі" згадує роки свого навчання в довоєнному Вільнюсі. Зокрема, він описує, як гімназисти перекладали Овідія: "Справжня праця починалася після граматичного розбору. (…) Знову кружляли ми між підметом, означенням і присудком, щоби нарешті після багатьох спроб прочитати колективний здобуток: "Із зеленого дуба сочилися жовті меди". Часто на один такий рядок ми витрачали цілу годину, і на шкільний рік не припадало більше, ніж кілька сторінок вірша. Однак сьогодні, порівнюючи, я бачу цілковиту невідповідність між впливом, який справили на мене ці вправи, і мізерністю витраченого на них матеріалу. Хоча я тоді цього не підозрював, час, їм присвячений, мав важити більше, ніж цілі дні накопичення непотрібного надалі знання з різних галузей". Ось так формуються таланти, так народжуються нобелівські лауреати.
Міністерству не завадило б організувати написання творів учителями мови і літератури. Причому місцеві органи управління до цього не залучати, бо реальна картина буде спотворена. Було б також дуже слушно керівним наказовим документом (інакше не сприймуть) розтлумачити усім освітянам, що такі дисципліни, як фізична культура, образотворче й музичне мистецтво належать до основних шкільних предметів і що оцінок із цих предметів виставляти не слід, бо це безглуздо.
Проблема школи полягає ще й у тому, що на хронічно зубожілому фінансовому ґрунті освіти пасеться чимало діячів, від яких користі освіті - як молока від загальновідомого персонажа. Чимало відділів і посад потрібно просто ліквідувати: пенсіонерам побажати гарного відпочинку, а всім іншим запропонувати викладацькі посади в школах. Для прикладу можна було б проаналізувати роботу методичних кабінетів, але там навіть аналізувати немає чого. Існують вони з двох причин: щоб жахати перевірками вчителів і щоб періодично забезпечувати результативність славнозвісного ресурсу. А це ж святе для будь-якої влади.
І ще. У педагогічних вишах викладають предмет із гучною назвою "педагогічна майстерність". Це відверта халтура. Для того щоб донести дітям красу поетичного слова, потрібно (обов'язково потрібно) знати поезію, а ще краще - бути поетом. Бо все інше від лукавого. Уявімо собі, наприклад, що у М.Поплавського викладачем вокалу став сам великий Карузо. Хіба це якось вплинуло б на виконавську майстерність згаданого співака? Питання, зрозуміло, риторичне. Ось тому-то і в мистецтві, і в педагогіці халтурі не місце. А вона ж, рідна, буйно розквітла в обласних інститутах післядипломної освіти вчителів. (Необхідність безперервної вчительської освіти сумніву не підлягає.) КОІПОПК - абревіатура повної назви обласного інституту Київщини. Коментувати нема чого - і форма, і зміст у повній гармонії. Скаржимося, що з фінансами в нас сутужно, а самі розкидаємо їх направо і, що особливо образливо, наліво. Це стало можливим тому, що освітня піраміда поставлена з ніг на голову. У суспільства, тим паче в держави, немає розуміння того очевидного факту, що основною фігурою на шляху реалізації освіти є вчитель. Завдання МОН - згадану піраміду поставити з вершини на основу, не озираючись на те, "що скаже княгиня Марія Олексіївна".
Нещодавно до ВР передали проект Закону України "Про освіту". Законодавець, демонструючи любов до народу, обов'язково внесе до майбутнього закону частку свого інтересу. Цього не уникнути. Та, попри все, чимало проблем МОН здатен вирішити за допомогою тих важелів, які на сьогодні вже є в його розпорядженні. Для цього потрібна воля. І тоді суспільство зможе допомогти реформаторам у здійсненні їхніх благородних прагнень.
А нам давно слід затямити, що школа не готує математиків, художників, хіміків, композиторів, істориків, спортсменів… Вона лише забезпечує кожному можливості для самореалізації.