Нещодавно Міністерство освіти і науки України оприлюднило на своєму сайті для громадського обговорення проєкт «Стратегії розвитку вищої освіти на 2021–2031 роки». Документ «клаптиковий», — складається враження, що різні його частини писали різні автори і тому в тексті важко розгледіти повноцінну «стратегію». Мабуть, цей, поки що сирий, документ вартий окремої статті, в якій аналізувалися б його часто суперечливі положення. Але наша мета полягає в іншому. Сама поява такого документа свідчить про потребу в концептуальній дискусії щодо подальших шляхів розвитку вищої освіти в Україні.
В основу нового Закону «Про вищу освіту», ухваленого відразу після Майдану, лягла ідея автономії вишів — фінансової, кадрової, академічної.
Отже, яким є результат втілення ідеї автономії за останні роки? Скасовано як «диплом державного зразка», так і всі супутні елементи централізованого управління змістом вищої освіти. Здійснено перехід від державного замовлення фахівців до формульного фінансування закладів. Створено Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) як незалежний (насамперед від МОН) самоврядний регулятор дотримання європейських стандартів якості у вищій освіті.
Такі агентства існують у кожній країні ЄС, а в українській версії — цей орган також уповноважений встановлювати факти порушення академічної доброчесності. І саме ця остання функція Національного агентства чи не найбільш контроверсійна: особливо різкий спротив подальшому зміцненню інституційної спроможності Агентства викликало рішення його комітету з етики щодо порушень академічної доброчесності в публікаціях чинного тимчасового виконувача обов’язків міністра освіти.
З кінця серпня 2020 року МОН узялося за ліквідацію незалежності Агентства, запропонувавши законопроєкт, згідно з яким ця інституція мала б стати центральним органом виконавчої влади — державним регулятором «суб’єктів ринку», а не незалежним партнером автономних закладів. Реакція європейських партнерів Агентства не забарилася: листи протесту від президента європейської мережі агентств із якості (ENQA) було спрямовано прем’єр-міністрові та голові Верховної Ради України, а президент європейського реєстру забезпечення якості вищої освіти (EQAR) звернувся з аналогічним листом до т.в.о. міністра освіти і науки України. Минулого тижня на захист незалежності НАЗЯВО виступила і Європейська асоціація студентів (ESU). Зміст листів європейських партнерів такий: українська система вищої освіти нарешті поступово інтегрується в європейський освітній простір через відповідність його принципам та організаційним формам, а також завдяки виконанню Угоди про асоціацію України з ЄС, і незалежність Агентства, сукупно з автономією закладів вищої освіти, — це наріжний камінь зазначеної інтеграції.
Але навіть попри те, що здобутки України відзначаються на міжнародному рівні (і захищаються партнерами), слід визнати: трансформація нашої системи вищої освіти наразі є недостатньою. Чи не найбільше половинчастих реформ виявляється на місцях: автономія в умовах ієрархічних відносин, що склалися у багатьох ЗВО, легко стає вивихнутою: керівникові — все, а підлеглим… Найчастіше «ректорський феодалізм» проявляється в культурі заляканого виконання наказів замість ініціативи і творчої самоврядності, у відсутності прозорих процедур розподілу навантаження та заробітних плат викладачам, у забезпеченні особливих привілеїв керівництву.
У цьому контексті, особливо вражає різниця між доходами керівників закладів вищої освіти (ректорів і проректорів) та зарплатами їхніх «підлеглих» викладачів. Коли ця різниця шести- чи восьмикратна, варто замислитися, чи можна в таких умовах говорити про «самоврядну спільноту», середовище вільнодумства, академічну культуру, в якій цінується відповідальність за власну репутацію. А саме ці позитивні явища мали б стати похідними після впровадження автономії закладів вищої освіти.
Наразі для того, щоб якісна трансформація (європеїзація) української вищої освіти відбулася, самі колективи закладів мають зрозуміти її цінність. Формування університетської спільноти потребує від кожного її члена насамперед розуміння власної відповідальності — перетворення структури закладу з ієрархічної на гетерархічну, де лідерство виявляється ситуативно, виходячи з потреб, а не виключно з посади. Дуже бажане було б зародження такої дійової академічної спільноти еволюційним шляхом «з низів», адже революційна альтернатива навряд чи приведе до позитивних інституційних результатів. У кожному разі, очікувати, що українські заклади вищої освіти трансформуватимуться в європейські завдяки якимось рішенням або розпорядженням МОН чи НАЗЯВО, — марно.
Будь-які організаційні перетворення починаються з одного ключового запитання: навіщо? Саме на це запитання має бути знайдена колективна відповідь працівників закладу, щоб на місці закостенілої ієрархії «з низів» сформувалася самоврядна академічна спільнота. Інакше кажучи, викладачі і всі, кому цей заклад близький (зокрема студенти, місцеві еліти, бізнес, тощо), мають хоча б розпочати дискусію про причини існування цієї освітньої установи. А з причин неодмінно випливе і певне бачення майбутнього розвитку закладу.
І тут доведеться приймати нелегкі рішення — насамперед стратегічні.
Якщо вам коли-небудь доводилося купувати якийсь товар на замовлення, вам добре відомий «трикутник» варіантів: швидко—дешево—якісно. Вибір двох з цих трьох опцій унеможливлює третю. Отже, можна замовити доставку швидко і дешево, але тоді товар навряд чи буде якісний. Можна замовити якісно і швидко, але тоді точно не буде дешево. А буває дешево і якісно, але тоді точно не швидко.
Заклади вищої освіти, по суті, можуть діяти у трьох (почасти протилежних) сферах: 1) вони можуть пропонувати освітньо-професійні програми, тісно пов’язані з ринком праці, зміст яких встановлюється за результатами консультацій із місцевими роботодавцями; 2) їхні освітньо-наукові програми можуть базуватися на наукових здобутках викладачів — публікаціях, патентах, результатах фундаментальних і прикладних досліджень (саме ця діяльність є ключовою для потрапляння закладу у світові рейтинги університетів); 3) вони можуть забезпечувати світоглядний розвиток молоді, а також виконувати суспільну роль осередку інтелектуальних дискусій, вільнодумства.
Отже, за аналогією з трикутником товару на замовлення, в автономної спільноти закладу вищої освіти є можливість вибрати два варіанти з трьох, розробляючи власну стратегію. Заклад може розвивати наукові дослідження і водночас вибудовувати співпрацю з роботодавцями. Цей формат переважно прийнятний для великих, почасти політехнічних (але не виключно) університетів, для яких формування світогляду в студентів вважається невластивою функцією. Можна, навпаки, концентруватися на формуванні світогляду й водночас розвивати наукову діяльність закладу, ризикуючи певним віддаленням від вимог роботодавців щодо «практичності» освіти. Це модель сучасної «Могилянки». Є ще третій варіант: розвивати світогляд у молоді і готувати цю молодь до конкретної професії у співпраці з місцевими та навіть транснаціональними роботодавцями, як це успішно здійснює УКУ.
Варіант «усе для всіх» не проходить. Варіант «давайте послухаємо, що з цього приводу скаже ректор» — теж згубний. Для щасливого існування в майбутньому, а отже й для розвитку європейської моделі вищої освіти академічні спільноти закладів, які сьогодні часто ще перебувають у зародковому стані, мають обрати для себе стратегію і послідовно працювати над її здійсненням. Часто такий крок передбачатиме прийняття нелегких рішень — від чогось (чи від когось) звичного доведеться відмовитись.
Комунікатором цінностей між автономними закладами та всім суспільством покликане стати Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Основна мета Агентства — оцінювати якість освіти і консультувати заклади вищої освіти щодо шляхів її покращення. Окрім цього, вже з нинішнього року Агентство має стати інформаційною платформою, до якої абітурієнти зможуть звертатися, вибираючи той чи інший заклад або освітню програму. З часом на неї спиратимуться національні університетські рейтинги.
Акредитація Національного агентства — це своєрідний «знак якості», який має на меті сигналізувати суспільству, чого саме можна очікувати від тієї чи іншої освітньої програми. Критерії якості європейських агентств і Національного агентства — аналогічні. Вони не базуються на принципі, що заклад має відповідати якомусь єдиному стандартові. Насамперед принцип автономії вимагає поваги до заявлених цілей освітньої програми, її зв’язку з проголошеною місією та стратегією закладу.
Але на практиці, на жаль, європейські критерії якості, які пропагує Агентство, нерідко виконуються лише формально. Часто викладачі продовжують шукати «правильну» відповідь на поставлені у процесі експертизи запитання; експерти вишукують формальні докази (найчастіше — у формі численних документів) виконання нібито стандартизованих критеріїв; студенти відповідають на запропоновані запитання завченими фразами. В таких випадках ставлення до процесу забезпечення якості з боку адміністрації та професорсько-викладацького складу стає поверховим; на Агентство ллється критика, адже нібито НАЗЯВО «примушує» освітян робити щось таке, що виступає джерелом нових проблем і суперечить колишньому спокою.
Насправді це не Агентство примушує заклади до змін, а час. Серед закладів вищої освіти є такі, що зрозуміли: досягнення європейського рівня якості вимагає насамперед внутрішніх перетворень у самому закладі. Тут має йтися про горизонтальні дискусії в академічних спільнотах. Не в кожному закладі і не на кожній кафедрі обов’язково має існувати аспірантура. Не в кожному випадку необхідно залучати роботодавців до викладання освітньої програми, але це дуже бажано — хоча б на бакалаврських програмах, де це робиться вкрай рідко.
Не для кожної бакалаврської програми обов’язково треба пропонувати аналогічну магістерську програму. Та й узагалі — магістерку слід перестати називати 5–6 курсом, бо по суті вона зовсім не має такою бути. Не соромом для закладу (приводом до приховування факту), а нормальною практикою і можливістю для розвитку повинно бути виявлення у студента порушення академічної доброчесності.
Підвищення довіри до вищої освіти загалом потребує змін на місцях — не так у центральних органах управління галуззю, як у самих закладах: на рівні поодиноких програм, кафедр, факультетів і ректоратів. Бо відповідь на запитання: «Куди далі?» більшою мірою залежить не від цих загальнодержавних інституцій, а від кожного викладача, студента, аспіранта чи партнера автономного й відповідального закладу вищої освіти.