Перед самим Новим роком Міністерство освіти і науки України оголосило результати конкурсу підручників для 8 класу дванадцятирічної школи, які вкотре примусили пережити справжній шок багатьох його учасників. І не так через непрохідне місце їхніх конкурсних робіт, як через нічим не прикрите суддівське свавілля деяких рецензентів та експертів.
Усе було зроблено не просто швидко, а блискавично. Не всі учасники конкурсу з різних причин (хтось хворів, хтось перебував у від’їзді) змогли у відведені три дні подати апеляцію, а деяких, як, наприклад, мене, просто не допустили (хоч як я намагалася, керуючись положенням про конкурс) на засідання апеляційної комісії.
Зізнаюся, ніхто з тих, із ким довелося обговорювати результати конкурсу, не радив мені якимось чином протестувати. Мовляв, марно. Існує налагоджена система розподілу бюджетних коштів у видавничому бізнесі. Хіба не дивує всіх те, що закриті конкурси останніх років і поява дедалі нових і нових комерційних видавництв, які відразу беруться за випуск найскладнішої шкільної продукції — нових підручників, породили цілу плеяду авторів-переможців, котрі мають дуже далеке відношення до шкільного навчання, а авторитетні, відомі в Україні фахівці, які віддали десятиліття своєї педагогічної діяльності школі, виявилися відстороненими від сучасного процесу навчання і попросту нікому не потрібними? Чи не тому останніми роками наша школа, всупереч заявленим високим цілям дванадцятирічної освіти, з більшості предметів отримує підручники, які навіть із великою натяжкою не можна назвати такими, і які не допомагають школяреві навчатися, а, навпаки, викликають у нього відразу до навчання. У кращому разі, їх можна зарахувати до навчальних посібників, швидше — навіть до посібників не для учня, а для вчителя (щоб він, певно, не забував того, чого слід навчати). Важко навіть уявити собі, до чого все це, зрештою, призведе.
Проте я хочу звернути увагу всіх, у кого ще болить душа за українську школу, не так на неписані закони нашого молодого капіталізму, як на поведінку деяких наших побратимів по цеху, як казали раніше. Адже саме їм, ученим-педагогам, методистам, учителям, довірено високу місію оцінки конкурсних підручників. І у зв’язку з цим хочу трохи підняти завісу над роботою однієї з комісій, яка оцінювала подані на конкурс рукописи з предмета «Література» (російська і зарубіжна) для шкіл із російською мовою навчання. До честі колишнього міністра С.Ніколаєнка, учасники конкурсів домоглися того, що їм стали доступні конкурсні документи — рецензії, експертні висновки, оцінні листи з виставленими балами. Особисто я на останній конкурс подала перероблений відповідно до нової програми (автором якої, до речі, є я з 1992 року) свій підручник, який єдиний із усіх конкурсних підручників недавно пройшов широку апробацію і отримав високу оцінку вчителів та методистів, за яким навчаються на цей час тисячі дітей України. Однак, за висновком останнього конкурсу, він не увійшов до числа трьох переможців, хоча четверо чоловік із семи, які були в комісії з оцінки поданих рукописів, віддали йому друге призове місце. Інші три рецензенти, хоч як це дивно, поставили мій підручник на останнє, п’яте місце. Чим же, запитуємо, можна пояснити такий величезний розрив в оцінці, якщо експерти спиралися на одні й ті самі критерії, що пред’являються до конкурсних робіт?
Відповідь на це запитання дуже наочно відбита в їхніх рецензіях і експертних висновках. Привертають до себе увагу абсолютно нічим не обґрунтовані, упереджені, навмисне брехливі експертні висновки. Один із так званих експертів, приміром, зазначив, що матеріал вступної статті до розділу «Классическая поэзия Ближнего Востока» «певною мірою застарілий». Важко зрозуміти, що конкретно має на увазі рецензент, адже він нічим не аргументує свого обвинувачення і сам не має жодних
праць із літератури Близького Сходу, котрі хоча б якоюсь мірою могли пролити світло на його зауваження. А матеріал у підручнику, про який ідеться, поданий із підписом: «По И.Брагинскому». Цікаво, у чому ж пан Г. не згоден із одним з найавторитетніших учених-філологів, найбільшим дослідником літератури Близького Сходу і Середньої Азії, праці якого широко відомі й відзначені в усіх енциклопедіях?
Ще одне зауваження цього ж таки експерта про нібито некоректність запитань до учнів на
16-й сторінці підручника також нічим не обґрунтоване. Запитання ці спрямовані на актуалізацію знань учнів про фольклор, звернені до їх життєвого емоційного досвіду, музичної освіти, культурного кругозору. Може, експертові не сподобалося запитання про відомих виконавців російських і українських народних пісень, імена яких пропонується назвати восьмикласникам. Але автор підручника розраховує на те, що в новій програмі з музики для дванадцятирічної школи вміщена тема про видатних виконавців. Крім того, у кожному класі є учні, котрі навчаються в музичних школах. І буде чудово, якщо, хай навіть із допомогою вчителя, вони назвуть імена І.Козловського, Б.Гмирі, А.Солов’яненка та ін. Добре, якщо на такому уроці учні згадають і про Кубанський народний хор, який часто приїжджає на гастролі в Україну і репертуар якого повністю складається з українських і російських народних пісень. Та й чи можливо в наш час, коли ми по-особливому усвідомлюємо, що живемо в полікультурному просторі, не враховувати того факту, що в Україні навіть у російськомовних сім’ях російська народна пісня невіддільна від української. Ще одне зауваження рецензента слово в слово збігається з думкою пані Д., яка, цілком імовірно, допомагала «ознайомитися» панові рецензенту з моєю роботою. Не менший подив викликає й рецензія іншого «незалежного» експерта — М. До речі, рецензії пані П., яка також виставила найменше балів моєму підручнику, взагалі немає в конкурсних документах.
Результати конкурсів уже вкотре підтвердили необ’єктивність і неспроможність бальної оцінки підручників. Як же в цій грі з цифрами деяких (тільки деяких!) членів комісії впадає в око до непристойності величезний розрив між найвищими і найнижчими балами! Навіщо, питається, так запекло громити, просто знищувати небажаних конкурентів, удаючись до недозволених прийомів недобросовісності, огульного паплюження та брехні?
У зв’язку з цим хочеться процитувати слова нашого Великого українця Гоголя, який, викриваючи чиновників-хабарників і пройдисвітів Хлестакових, писав: «Бросьте долгий взгляд во всю длину и ширину животрепещущего населения нашей раздольной страны — сколько есть у нас добрых людей, но сколько есть и плевел, от которых житья нет добрым и за которыми не в силах следить никакой закон. На сцену их! Пусть видит их весь народ! Пусть посмеется им! О, смех великое дело! Ничего более не боится человек так, как смеха». Припускаю, що цей мій заклик сам може здатися деяким людям у наш час до кумедного наївним. Тоді мені нічого не залишається, як нагадати всім відомі слова поета, за які він, правда, свого часу дуже постраждав:
«Но есть и Божий суд ...
Есть грозный суд: он ждет;
Он не доступен звону злата...»