Доктрина, як і шкільна форма, краще «навиріст» {Фото УІНАН} |
Минуло майже півроку від дня підписання Президентом України Л.Кучмою указу про підготовку та проведення в жовтні 2001 року Всеукраїнського з’їзду педагогів. У ньому підкреслювалася необхідність активізації дискусій, залучення громадськості до формування державної політики у сфері освіти й колективного створення проекту Національної освітньої доктрини, що підлягає обговоренню й ухваленню на з’їзді. Доктрина в указі трактується як надзвичайно важливий державний документ.
На жаль, ця важливість зовсім не відчувається ні в житті, ні в засобах масової інформації. Дискусій, звісно, не бракує, але зовсім не про доктрину. Міністерство освіти і науки зуміло привернути загальну увагу не до неї, а до третьорядних питань на кшталт сумнівної за актуальністю 12-бальної шкали оцінювання знань. Можна лише шкодувати, що ми продовжуємо йти «своїм шляхом», ігноруючи досвід не лише розвинених країн, а й навіть найближчих сусідів.
У другій половині 90-х років однією з головних тем політичних дискусій у Росії була проблема створення нової національної освітньої доктрини. Можна припустити, що однією з причин її актуалізації став провал усіх спроб росіян переконати міжнародні організації в еквівалентності закордонних шкільних атестатів і російських, а також гнітючі результати вимірювання знань учнів з точних наук. Педагоги Росії констатують — їхня школа дуже деградувала. Тішить лише те, що вона поки що «не позади планеты всей».
У рамках вимірювання знань школярів з точних наук, проведених у 41 країні, 7—8 класи російських шкіл було піддано міжнародному тестуванню у квітні 1995 року. Порівняння з результатами кінця 80-х свідчить: втрачено місця з усіх предметів у групі перших п’яти країн-лідерів. Росія опинилася серед країн-«середняків», яких вона істотно випереджала на попередніх тестуваннях.
Росіяни поставилися до створення нової освітньої доктрини надзвичайно відповідально, залучаючи до цього вчителів і вчених, організовуючи парламентські читання й інші обговорення на найвищому рівні. Ухвалена торік доктрина, результат компромісу багатьох політичних сил, має фундаментальні недоліки, які перетворюють її зі стратегічного документа на внутрішньоміністерський збірник вказівок і побажань.
На відміну від таких документів розвинених країн, вона навіть не згадує про світові тенденції й завдання системи освіти в розв’язанні комплексу проблем, що виникають у цьому зв’язку.
Вражає перелік завдань держави у сфері освіти — 50! Він еклектично поєднує і принципові положення концептуального плану, і пропозиції на рівні банальності. Деякі завдання суперечливі. Зокрема, проголошуючи посилення ролі й поширення російської мови в поєднанні з піклуванням про мови «народів Російської Федерації», у тексті доктрини відсутнє міжнародне поняття «меншин» (minorities), а це заздалегідь позбавляє державної уваги всі групи, котрі не досягли рівня «народу». На противагу світовій тенденції збільшення ролі громадськості у сфері освіти, російська доктрина посилює суто державне управління.
Вилучення з освітньої сфери громадськості, відсутність автономії педагогів, відвертий розрив між обмеженими можливостями державних структур та їхніми безмежними завданнями робить малоймовірним досягнення безлічі очікуваних від реалізації доктрини результатів. До того ж, росіяни не створили великої «Білої Книги» (White Book) з об’єктивним аналізом стану й тенденцій зміни своєї та закордонних систем освіти.
Україна має змогу врахувати недоліки як російської освітньої доктрини, так і Національної програми реформи освіти 1992 року. Але для цього потрібно змінити підхід до її створення, вийти за рамки одного галузевого міністерства, послідовно врахувати багато світових явищ.
Тому, сподіваючись на продовження обговорення теми «Доктрина», наведемо надзвичайно важливий перелік «надпроцесів», які, на думку автора, слід врахувати і під час створення тексту доктрини, і під час оцінки перспектив та напрямів розвитку окремих рівнів освіти на основі національної «Білої Книги».
1. Загострення реальних загроз не лише стійкості прогресу, а й існуванню «людини розумної» через спровоковану нею руйнацію власної екологічної ніші. Якщо попередження «Римського клубу» щодо «меж зростання» були частково враховані, то заповіт батька етології К.Лоренца з переліком восьми «смертних гріхів сучасного людства» поки що не викликав у нього належної реакції та перебудови менталітету.
2. Посилюється опір біосфери діям людей — з’явилася група нових невиліковних хвороб, підвищилася вірулентність старих, помітнішими стали ментально-психічні відхилення й багато інших ознак пришвидшення руху людства до колапсу.
3. Швидко зростає «імператив освіти» (термін «освіта» тут ужито в максимально широкому його значенні), це вже чітко виявляється в деяких розвинених країнах і таких, що підтягуються до них (збільшується її соціальна й індивідуальна цінність, витрати держав на освітні цілі). Уявлення про особливу роль «людського капіталу», точніше компетентнісного капіталу, з теорії перетворюється на робочий засіб прискорення (чи збереження) темпів прогресу найперспективніших сучасних соціумів.
4. Інтенсифікація освіти триває традиційними засобами, що не дозволяє успішно розв’язати проблему підготовки нових поколінь до життя у відкритому (правовому й демократичному) суспільстві нового століття. В основі цього лежить невідповідність генетичних видових програм поведінки людини, пристосованих до простих ієрархічних побудов соціумів (рід, плем’я, князівство, імперія), і тих канонів поведінки життєдіяльності, яких потребує розвинена демократія.
5. Швидко еволюціонують і втрачають придатність традиційні уявлення про державну безпеку, зокрема політика «збирання земель», створення спілок, «осей» і «таборів». Як диктують глобальні загрози, необхідна не лише повна переоцінка цілей розвитку зв’язків з близькими й далекими сусідами, а й швидке формування орієнтованих на підтримку стабільного розвитку малих, середніх і великих об’єднань країн.
6. Більшість сучасних війн — «внутрішні» події окремих держав, які не розв’язали гострих національних чи етнічних конфліктів. Війни з участю багатьох країн перетворилися з колоніально-окупаційних на «корекційно-виховні». Можна лише шкодувати, що міжнародне співтовариство поки що не досить впливове й ефективне для повного усунення війн і силових впливів.
7. Ми свідки того, як традиційна організація оборони країни (і навіть армія як частина соціуму) перетворюються з пріоритету держави на тягар і навіть загрозу. Прикладів цього — безліч (інцидент у Борисполі, загибель підводного човна «Курск» у Росії й т.д.). Поза сумнівом, уже в недалекій перспективі з’являться нові підходи й засоби для забезпечення локальної та глобальної безпеки, зокрема відмирання силових державних структур з «зовнішнім» вектором орієнтації.
8. Швидко підвищується рівень глобальної взаємозалежності й формування абсолютно нових правил взаємодії. Один з яскравих проявів цього — становлення відкритого світового ринку, зниження бар’єрів для руху капіталів, продукції, послуг, робочої сили та ін.
9. У сучасному світі завершується формування відкритого ринку освітніх послуг. Країни, які раніше за інших відреагували на це явище, швидко збільшують свою частину цього ринку (приклад — Великобританія, де за десятиліття кількість студентів-іноземців зросла майже втричі).
10. Дедалі більше країн світу входять у стадію інформаційного (постіндустріального) суспільства з типовим розподілом активного населення за секторами зайнятості: аграрний сектор — 3—10%, промисловий — 20—35%, т.зв. третинний (освіта, охорона здоров’я, сервіс і т.д.) — 60—80%. Далеко не скрізь системи освіти реагують на цю обставину, керуючись пріоритетами та стандартами індустріального суспільства, коли понад 50% активного населення входило в другий сектор.
11. Вельми позитивний процес — швидке залучення жінок до соціального й політичного життя і в зв’язку з цим поява стандартів демократичності держав (на кшталт 40-відсоткової участі жінок у вищих рівнях законодавчих і адміністративних пірамід та ін.)
12. Не менш важливе перетворення всесвітніх конвенцій (приміром конвенцій про права людини та захист дітей) на наднаціональні правові документи. Можна лише шкодувати, що створення нових конвенцій відбувається важко. Приміром, попри наближення «остаточної перемоги» постіндустріального суспільства, так і не створено всесвітнього кодексу інформаційно-журналістської етики. Такий кодекс особливо важливий хоча б тому, що в нових умовах старше покоління остаточно втрачає властиву порівняно недавньому минулому можливість повного (чи майже повного) контролю зовнішніх інформаційних впливів на дітей і молодь, які формують багато рис їхньої індивідуальності, особистої й колективної поведінки. На жаль, навіть у найновіших планах і концепціях реформ школи цей факт повністю ігнорується, ніби за два століття у світі нічого не змінилося і приклад Пруссії — найкращий із усіх можливих.
13. Усім, хто причетний до планування і всебічного забезпечення навчально-виховного процесу, варто послідовно враховувати явища дуже швидкої зміни особливостей сприйняття й обробки інформації, отримуваної сучасною молоддю. Так, якщо в поколінь першої половини ХХ ст. розвивалася й удосконалювалася здатність працювати з текстами, то в останні два десятиліття папероносії замінять електронні й інші засоби запису інформації.
14. Усе ще триває збільшення часового розриву між моментом досягнення молодими людьми фізіологічної й соціальної зрілості. Це створює значні труднощі в подоланні системами освіти вікових криз, як підліткових, так і наступних.
15. Лідерство в темпах розвитку від наук «військово-прикладного» напряму переходить до наук про людину. У змісті навчання поки не відбилися потенційно вельми ефективні для підвищення його результативності відкриття етології, теорії інформації й кібернетики, нейромолекулярної біології та інших сучасних наукових дисциплін.