Японський ієрогліф, який означає «політ дракона», має 48 рисочок. Звичайно, написання цього ієрогліфа через його складність не входить до переліку обов’язкових умінь курсу японської каліграфії.
Освітнє лідерство, як і «політ дракона», складається з багатьох деталей. На жаль, це мистецтво у нас ніколи не входило в обов’язковий мінімум компетенції керівника навчального закладу.
Лідерський прорив
Якщо ваш авторитет пов’язаний лише з вашим кріслом та кабінетом (директора школи, начальника управління освіти, міністра освіти та науки), на дверях якого висить табличка з вашим прізвищем, чекайте: надходить час, коли справжній лідер скине вас із вельможного крісла.
І вам не допоможе ні «золота акція» у парламенті тієї політичної сили, яка виторгувала вам «квоту», ні приналежність до «керівної і спрямовуючої» у вашому місті чи районі партії, ні зв’язки, ні гроші, ні нашвидкуруч здобута магістерська «корочка», яка засвідчує, що ваш фах — «керівник навчального закладу», ні кумівська протекція…
Час уже настав! Ми йдемо! І це закономірно, бо безперспективна та освітня система, у якій замість лідерства все ще домінує «здійснення владних повноважень». Не може в демократично орієнтованій школі зберігатися пріоритет охорони вузькоегоїстичних інтересів освітянської бюрократії.
Сьогодні може бути лише два варіанти освітньої політики: створення лідерської моделі управління розвитком освіти (така модель особливо необхідна у ситуації, коли потрібен прорив у майбутнє) або штучна підтримка агонізуючої адміністративно-бюрократичної моделі, що фактично означатиме неможливість розвитку освіти взагалі.
Перефразовуючи відомий вислів Уїнстона Черчілля, доводиться констатувати: лідерство — найгірша з усіх можливих моделей розвитку освіти, але поки що людство не придумало нічого кращого. Тож без розвитку лідерства наша освіта так і залишиться по той бік прогресу.
Лідерство — це не новий, «революційний» стиль управління, це спосіб організації життя суспільства з розвиненими демократичними засадами. І, як свідчить світовий досвід, суспільство може ефективно використати феномен лідерства лише за умови, що країна приймає модернізаційну стратегію розвитку.
Тож украй важливою є орієнтація Міністерства освіти й науки України та місцевих управлінь освіти на реальне реформування освіти, розуміння ними необхідності задіювання лідерства як єдино можливого соціального механізму поліпшення освіти.
Суто радянська система «зовнішнього управління закладами освіти», яка існує досі, все ще налаштована на відторгнення того, хто «висовується». Не дивно, що люди, яких у нас із дитинства вчили на сентенціях типу «Я — остання буква алфавіту», сприймають лідерів як загрозу.
Там, на «дикому» Заході, де займенник «Я» пишеться з великої літери, ситуація діаметрально протилежна.
Лідерський прорив в українській освіті перш за все потрібен для забезпечення елітної ротації, приходу до керма людей із новими цінностями, новим баченням перспективи, новими ідеями авангардної педагогіки, новим розумінням сучасної парадигми освіти.
П’ятий елемент
розвитку освіти
У світі, що динамічно змінюється, завданням номер один стає кардинальна зміна філософії управління та принципів організаційної поведінки персоналу.
Має зазнати радикальної трансформації традиційний підхід до управління школою, яке досі нагадує дистанційне керування безпілотним літальним апаратом. Сьогодні місцеві управління освіти мусять скидатися, швидше, на диспетчерські пункти аеропортів або пункти сервісного обслуговування літаків. Утім, порівняння управління школою з керуванням сучасним авіалайнером теж некоректне, адже сьогодні ніхто з учасників освітнього процесу не повинен відводити собі пасивну роль «пасажирів», які покладаються на капітана й екіпаж. Межа між тими, хто керує, і тими, ким керують, тепер в освіті стає умовною.
«Лідерами можуть бути всі» — цей висновок змінює освітній менеджмент не менше, ніж сучасні інформаційні й комунікаційні технології змінюють навчальний процес.
Лідерство, як свідчить практика, є найбільш ефективним способом побудови освітніх систем, котрі входять у режим саморозвитку. Лідерство — ключовий («п’ятий елемент») школобазованого менеджменту, без розвитку якого неможлива відмова від «зовнішнього управління» закладами освіти.
Лідерство — це пусковий механізм саморозвитку, який здетоновує ланцюгову реакцію творчості в педагогічних колективах. Це і єдино можливий спосіб інноваційного розвитку навчальних закладів.
Вивчення лідерства супроводжується парадоксом: зазначений феномен досить широко досліджується й водночас він залишається найменш зрозумілим як для науковців, так і для практиків.
Уоррен Бенніс (Worren Bennis) стверджує: «Лідерству, як і жіночій вроді, важко дати визначення, але, коли ви його побачите, ви точно знаєте, що воно перед вами».
Відомий американський дослідник Ричард Дуфор (Richard Dufour) так описує нову парадигму лідерства на рівні директорів шкіл: «Вони мають зосереджуватися на майбутньому, але залишатися приземленими до дня сьогоднішнього. Вони повинні бачити велику картину і для цього час від часу заплющувати очі на деталі. Вони мають бути сильними лідерами, які віддають енергію іншим».
Джон Костер із Гарвардського університету запровадив поняття «надлишково керована організація». Такі організації — занадто слухняні й недостатньо лідерські, вони є забюрократизованими структурами з низьким рівнем довіри до персоналу, сильним опором змінам, наростанням страху і відчуження. Яскравим зразком «надлишково керованої організації» може бути будь-яка українська школа (окремі винятки лише підтвердять це правило).
Новим типом організацій в освіті, як і всюди, мають стати «лідерські організації», в яких розвивається й заохочується лідерство, для яких трансформація — звичне явище, а співробітники віддані спільній меті. Така організація здатна навчатися, тут заохочуються ініціатива, інновації.
Стати переможцем!
Директор школи все ще відчуває себе жертвою обставин (має самопочуття на кшалт того, яке виражене у фразі російського класика: «и угораздило же меня с моим умом и талантом родиться в России»), але жертви не можуть бути лідерами. Свій шлях від ролі жертви до ролі переможця повинен пройти кожен директор школи, адже психологія жертви — контрпродуктивна… «Мені не дають це зробити… А що я можу? Я лише встигаю виконувати «вказівки». Об мене завжди може «витерти ноги» будь-який бюрократ. Директор школи, як жолудь, не знає, коли впаде і яка свиня його з’їсть…», — з такими установками живе більшість українських керівників шкіл. На Заході ж свідомо плекають філософію переможця, яка є домінуючою серед керівників шкіл.
Наприклад, філософія департаменту освітнього лідерства Каліфорнійського державного Фуллертонського університету (California State Fullerton’s University) передбачає, що освітній лідер ХХІ століття має демонструвати такі риси переможця:
— прихильність до високих стандартів;
— сильні етичні цінності;
— розуміння соціальних і політичних тенденцій, зміни ролі освіти в суспільстві;
— спроможність вирішувати проблеми, навички адаптації до змін та до просування змін;
— здатність до співпраці з широким колом нешкільних агенцій та громадських організацій;
— здатність до навчання впродовж усього життя;
— віру в те, що кожна дитина може досягти академічного успіху в школі;
— впевненість у тому, що кожна школа має культивувати демократичні цінності й норми;
— здатність бути мислячим практиком.
Створювати лідерів навколо себе!
На думку Френка Карделла, «лідерство починається там, де починаємося ми». «Якщо його розвиток блокується чи якимось чином заперечується, наслідки цього ми відчуваємо до кінця свого життя. Коли ж замість того, щоб іти за покликом природи, ми підпорядковуємося диктатові суспільної «волі» і життєвих штампів, то віддаляємося від власної сили й мудрості, від уміння керувати власною долею… Наслідком цього є втрачені діти, втрачені дорослі, втрачені лідери», — стверджує він.
Тож слід нарешті віднайти в собі втрачене лідерство, запустити процес лідерства, який допоможе нам самим керувати власним життям і життям нашого освітянського співтовариства.
В освіті нічого не можна зробити самотужки. Якщо ви хочете змінити свою школу чи динамізувати систему освіти вашого міста, бути лідером самому — замало, слід зрощувати навколо себе інших лідерів. Більшість же сильних особистостей прагне мати навколо себе послідовників, і лише дехто оточує себе лідерами. Хоча, як підкреслює Рікардо Семлер, украй важливо «дозволити лідирувати послідовникам».
Мені здається, що типова для нашого педагогічного лексикону фраза «послідовники Василя Сухомлинського» є некоректною, бо цілий ряд директорів шкіл із його кола спілкування були справжніми лідерами освіти 60—70-х років минулого століття.
Підтвердженням цього можуть слугувати слова Джона Максвелла: «Послідовники кажуть вам те, що ви хочете чути. Лідери кажуть вам те, що вам потрібно чути».
Педагогічна система школи чи регіональна освітня система можуть розвиватися лише тоді, коли в їхніх надрах зрощуються лідери.