Офіційно психотерапію українська медицина, можна сказати, не визнає. Узаконені медикаментозні засоби, електрошок. Не чекаючи юридичного забезпечення в галузі психіатрії, у Львівській області почали готувати відповідні кадри. 1993 року Олександр Фільц (доктор медичних наук, завідувач кафедри психіатрії та психотерапії ФПДО Львівського державного медичного університету, президент Української спілки психотерапевтів, член правління Європейської асоціації психотерапії та Світової ради психотерапії) організував психотерапевтичну школу «Трускавець-1», потім — «Трускавець-2». Перших «школярів» за основними напрямами психотерапії навчали австрійські та німецькі фахівці. Деякі випускники вирішили не обмежуватися «акліматизацією» на «спаплюженому українському психоландшафті» спадщини Фрейда, а й розпочали культивувати методику, яку прийнято називати психодрамою.
Ідея використання театральної гри для терапії психічно хворих належить австрійцю Якобу Леві Морено (1892—1974). До даного відкриття він прийшов через власний досвід. Через конфлікт між батьками юний Якоб почав відчувати себе пророком. Це спричинило, м’яко кажучи, непорозуміння з боку оточуючих. У критичному стані молода людина вирішила: «Єдиний спосіб позбутися синдрому божественності — програти його». Морено виявив, що творчість несе потужну морально-психологічну рівновагу. Згодом він удосконалив своє «ноу-хау» (з’єднав театральні засоби й вербальну психотерапію) і впровадив у систематичну практику, створивши терапевтичний театр.
Психодраматичне полювання
на Попелюшку
Одна з двох психодраматних груп, які займаються в стінах Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарні, не лише працює за методикою Морено, а й носить його ім’я. До театру імені Якоба Морено, який існує з квітня 1997 року, нікого силоміць не залучають. Як і належить творчому закладу, він дозволяє собі конкурсну систему відбору кадрів: претендент повинен пройти тест за спеціальною схемою. Відносна закритість у даному випадку має своє специфічне пояснення. На заняттях психодрами, як і на сеансах психоаналізу, розглядаються відомості особистого характеру, які при «випадкових перехожих» не розголошують.
Мотиви, через які учасники приходять до театру, найрізноманітніші. Хтось прагне компенсувати соціальну незадоволеність, хтось хоче покопирсатися в закутках своєї підкірки, дати змогу проявитися своїм невідомим іпостасям і подивитися, наскільки вони страшні. Один учасник про своє перебування в театрі сказав: «Хочу зіграти своє нереалізоване, потаємне «я». Може, навіть убивцю, що сидить у кожній людині». Інший не приховував: «Під маскою ролі я можу безпечно показати себе соціуму й побачити зворотний зв’язок, зрозуміти, приймаються мої почуття чи ні, і не бути при цьому засудженим. Взагалі, це здорово — залишити на сцені «нічний горщик» своїх проблем!»
Перший спектакль у цій групі виник як продовження психодрами. Якось розігрувати сцени на теми власного життя учасникам видалося замало, й вони взялися за долі героїв із класичних творів. Так колектив еволюціонував у психотеатр. (Ця форма психотерапії взагалі для України унікальне явище.) Першим театральним досвідом на літературній основі стала «Попелюшка». І не варто сприймати це як «дитячий» матеріал. Учасники знайшли там таке! Зокрема було виявлено, що погана сестра Попелюшки «також має нерви», що їм не дуже весело було після приміряння черевичка або після балу. Знайшлися певні невідповідності в «ідеальному» образі головної героїні. Адже їй напевно доводилося не лише прибирати чи зерно сортувати, а й... різати хатню птицю.
Дивлюся в тебе,
немов у дзеркало...
Полюбляють «моренівці» користуватися прийомом «стоп-кадр». По ходу спектаклю в одного з керівників може виникнути «коротке замикання» — він зупиняє трупу, що розігралася, і: «А подати сюди Тяпкіна-Ляпкіна... Тобто шановні мачуха й тато Попелюшки, а чого це ви тут зчепилися? Які пристрасті вами опанували? Як ви думаєте, а чи можуть у вас бути схожі проблеми? А спробуйте помінятися ролями!» Психодраматична техніка «обмін ролями» дозволяє не замикатися на своїх переживаннях, а подивитися на них збоку. Зазвичай ставлення до конфлікту змінюється, якщо людина влазить у чужу шкуру. Тому всі учасники колективу можуть зіграти будь-яку роль. Стать, вік, типажність жодного значення не мають. Не допомагає? Застосовують психодраматичне «дублювання». Воно припускає коментар тексту (розкриття підтексту) режисером, асистентом чи кимось із вільних цієї хвилини учасників спектаклю. У «дзеркало», звісно, «дивляться», коли виконавцю (звичайно — новачку) чомусь не вдається адекватно виразити той чи інший стан, трансформувати його в дії. Тоді хтось стає навпроти й показує, як це орієнтовно має виглядати. Коли на поставлене запитання все ж не вдається знайти відповідь самостійно, актори можуть звернутися по допомогу до глядача, залучити його до гри.
А от режисера в театрі немає — тут усі режисери. Керівники театру — лікар-психіатр, психодраматист Олена Попелюк і психолог Галина Дарій — самі самобутньо грають на сцені. Цінність репетицій вони вбачають не в тому, щоб указувати, як потрібно стояти, рухатися чи інтонувати, а в тому, щоб кожен фрагмент спектаклю був результатом колективних зусиль. Оскільки колективізм дає додатковий терапевтичний ефект.
Створення спектаклю в даному театрі не є самоціллю. Перед акторами не ставлять завдання зіграти спектакль від початку до кінця, слово в слово, «із найвищою повагою до тексту автора». Учасники не роблять культу і з костюмів, декорацій, світла, «фікції мови». Для кожного з акторів найцікавіше зрозуміти сутність ролі, знайти в ній співзвучне своєму станові й існувати в ній час від часу. Ніхто не сваритиме актора за те, що він, піддавшись швидкоплинному настрою, раптом проігнорує знайдену на репетиціях мізансцену або оцінку й «потягне» дію в цілком несподіваному напрямі. Навпаки, таку непередбачуваність вітають. Без неї, зрештою, не досягти такої цінної істинності переживань...
«Гамлет», який виріс із... гамівної сорочки
Офіційним маніфестом іншого психодрамтеатру стала імпровізація. Творчий колектив, який ведуть Аріадна Файда, Ірина Зелена, Володимир Покора, Юрій Закаль, так і називається — експериментальний імпровізаційний театр «КРЕСПО» (від словосполучення «креативна спонтанність»: «креативний» — «творчий», «спонтанний» — «мимовільний»). Імпровізація — це метод проявити себе. Щоправда, на розкріпачення прихованого творчого потенціалу учасників цього театру виводять не відразу, їх до нього довго й старанно готують. Тут «мимовільна творчість» з’являється, коли виконавці вільно опановують основою, текстом. Організатори задумали синтезувати психодраму й терапію «творчим самовираженням». (Останнє полягає в глибокому ознайомленні з творами мистецтва, у тому числі й з драматургічними.) Новація вилилася в концепцію психодрамтеатротерапії.
Такий підхід був викликаний тим, що до «КРЕСПО» актори потрапляють із стаціонару. І в керівників є деякі проблеми з тим, щоб викликати пацієнтів на відвертість. Спочатку (із 1999 року) хворих узагалі було дуже важко залучати до терапії. Пацієнти, особливо ті, хто страждає на манію переслідування, були впевнені, що в лікарні їх «заліковують». Вони до «психушки» потрапляли регулярно, замолоду, і про слово «лікування» вже й чути не хотіли.
У театрі, приміром, є людина, яка в стані психозу вбила свого батька. Зрозуміло, такого розговорити важко. Тому коли трупа взялася за постановку «Гамлета», роль короля або принца він категорично відкинув. Насилу його вдалося вмовити на Полонія. І це вже добре: він, нехай і збоку, може спостерігати за муками героїв, які порушили табу, перебувати в інформаційному полі, що дозволяє йому усвідомити власну проблему. А якщо людина пригадає, як вона дійшла до проступку, що її на це спровокувало, вона знатиме, як за собою слідкувати, щоб не повторилося загострення.
Це в театрі імені Морено психодрама може використовуватися вікрито, тобто як чисто терапевтичний інструмент. Та група майже цілком складається з людей, які не були пацієнтами психіатричної лікарні й котрі від початку мали гарну підготовку (вищу освіту). Так, там велику частину занять відведено психодрамотерапії. У «КРЕСПО» ж психодрама використовується приховано й далеко не на кожному занятті. Тут її вводять поволі й то — лише на підставі п’єс. Цей експеримент саме так і замислювався: перейти до психодрамотерапії від традиційного театру. Перейти до лікування від спільної прикладної діяльності складним хворим значно легше. У такій атмосфері «важкі» теми розповідаються спонтанно, немов самі собою. Люди втягуються в гру й починають видавати своє потаємне, схоже на моменти з «життя» персонажів.
Головне — соціальний оптимізм
Ще одна особливість «КРЕСПО» — свідоме «зловживання» хепі-ендами. У «Наталці Полтавці», з якої починається репертуарна афіша театру, зовсім не виявилося принижених і ображених. Ніхто не постраждав у «Червоній Шапочці». Бабусю не стали їсти й навіть Вовкові не стали розрізати живіт. Момент соціального оптимізму серед завдань театру — один із ключових. І що там «Наталка»! У кресповців мирно закінчується навіть «Гамлет»!
І зроблено це дуже переконливо, без відступу від «правди життя». Учасники розвинули наявний у п’єсі прийом «уявлення в уявленні». Лише в кресповському варіанті принц датський просить кочових акторів розіграти... п’єсу Шекспіра «Гамлет». Коли головний герой бачить у змодельованому варіанті подій до чого може призвести безоглядне прагнення до помсти за смерть батька, він відмовляється від свого початкового задуму, переосмислює зміст поняття «честь». Вендета — занадто руйнівна. Гинуть безвинні люди.
Он як! Мабуть, таке вирішення гідне не лише здоров’я душевнохворих, а й захопленої критики від «нормального» професіонального театру. Проте й це ще не все. У постановника є підстави переглянути ціннісне підгрунтя п’єси. «Для цього, — каже Ірина Зелена, — досить уважно перечитати твір». Шкода, режисер не дозволила автору даної статті озвучити зараз її відкриття, оскільки має намір спочатку поінформувати своїх колег через спеціалізоване видання. Не біда, так навіть краще: статті інтрига не завадить.
Ще рік тому учасників театру гнітив комплекс людей другого сорту. Зараз вони самі змінили ставлення до себе. Їх удалося переконати в тому, що інфаркт не більш почесний, ніж психічне захворювання. Учасника психотеатру навчають співіснувати з його недугою, не боятися й контролювати її.
Майже всі пацієнти, що брали участь у психотеатрі, виписані. Сьогодні вони, перебувають у ремісії, приїжджають на репетиції самостійно. За час занять поки що була лише одна госпіталізація. І то, член групи, в якого сталося загострення, сам прийшов до лікарні. Коли про це повідомили батьків, які дуже переживали, ті здивувалися. Раніше він «відстрелювався» і його доводилося відвозити за допомогою «Беркута»...
P. S. Герой кінофільму «Бережись автомобіля!», якого виконував Євген Євстигнєєв, заявляв: театр майбутнього — це самодіяльний театр. Оскільки його учасники займатимуться мистецтвом безкорисливо, лише для задоволення. Ми ж можемо сказати: майбутнє вітчизняної психотерапії нерозривно пов’язуватиметься з психодрамою й психотеатром.