Новий закон “Про повну загальну середню освіту” з 1 липня переводить усіх вчителів пенсійного віку на строкові контракти від 1 до 3 років. Ця норма покликана гарантувати, що у школі працюватимуть тільки фахові педагоги, які готові реалізовувати реформу НУШ. Однак контракти саме для вчителів пенсійного віку багатьом здаються дискримінацією за віком. І головне — цей крок не вирішує завдання гарантувати професіоналізм кожної людини, яка заходить у клас до дітей. Для цього потрібні більш системні рішення. Які саме — читайте нижче.
Кваліфіковані та мотивовані вчителі — основна складова якісної середньої освіти. Так вважають і міжнародні експерти з освітньої політики з Організації економічного співробітництва та розвитку, яка проводить найбільше міжнародне освітнє вимірювання PISA, і українські громадяни — 83% з них визнали, що робота вчителя є важливою для суспільства.
Досить посередні результати українських учнів у міжнародному дослідженні PISA (нагадаємо, 36% українських підлітків не знають математики на базовому рівні, а чверть не подолали поріг базових знань з читання та природничих наук), а також надзвичайно сильна нерівність у освітніх результатах, що засвідчена вже у початковій школі і є симптомом недосконалої системи освіти, підтвердили необхідність реформування школи. Причому зміни мають бути системними і глибокими, навіть революційними — адже нам треба зробити стрибок із ХІХ сторіччя у ХХІ. А вчителі як основні учасники шкільної освіти мають стати рушіями цих змін.
Зараз в українських школах працює більше 444 тисяч педагогів — вчителів, психологів, асистентів вчителя тощо. З них 16%, або близько 70 тисяч — пенсійного віку. Чи всі з тих, хто зараз працює у школі, можуть робити революцію в освіті, і як переконатися, що кожен педагог, який заходить у клас до учнів, має належний фаховий рівень та мотивацію?
Це дуже чутливе і болісне питання. На превеликий жаль, більшість спроб говорити про якість роботи вчителів виливаються у конфлікт. Батьківські спільноти постійно наводять приклади втомлених, немотивованих чи непрофесійних педагогів, інша ж сторона наводить приклади самовідданих і талановитих вчителів, уроки яких діти люблять більше за ігри в телефоні. Найгірше, що в результаті цих дискусій вчителі почуваються ображеними у своїй професійній і людській гідності, батьки відчувають, що система глуха до їхніх потреб і переживань за долю дитини, ну а учнів взагалі мало хто слухає, і жодних змін на краще не відбувається.
Тож можливо, варто зробити крок назад і подивитися не на вчителів, а на систему, в якій вони працюють? Адже у кожній професії, незалежно від її складності, популярності та розміру зарплатні, є фахівці різного рівня. У великих компаніях існують цілі відділи по роботі з персоналом, чиєю задачею є оцінювати професійний розвиток, мотивацію та якість роботи працівників, що вважається одним зі стовпів успіху бізнесу.
Але у школі з цим все складніше. Система оцінювання роботи педагогів залишає бажати кращого: критерії для кожного з рівнів та й загалом вимоги до професії дуже розмиті, не зрозумілі самим вчителям та не відомі ані батькам, ані учням. І що важливо — звільнити тих, хто працює відверто погано, майже неможливо. Фактично, звільнити вчителя можна лише якщо він чи вона перестали з’являтися на роботі, вдається до фізичного насильства над учнями або, наприклад, з’являється на уроках в нетверезому стані.
І навіть у таких випадках керівництво закладу часто не наважується на звільнення, адже знайти нового фахівця на місце звільненого, зважаючи на розмір зарплатні, дуже тяжко.
Крім того, кваліфікація вчителя на зарплатню практично не впливає (+ 5% до окладу — такий собі стимул). Натомість стаж дає від 10 до 30% зростання зарплатні, та й загалом численні надбавки та доплати за окремі види робіт складають до половини окладу. Тобто вчитель, який працює з учнями над творчими проектами, потенційно буде отримувати менше, ніж той, хто задовольняється “класичним” підходом, де обов’язково має бути зошит, в якому є класні та домашні роботи. У підсумку — існуюча система не винагороджує тих, хто працює добре, і не звільняється від тих, хто працює погано.
Новий закон “Про повну загальну середню освіту”, який Верховна Рада ухвалила на початку цього року, мав би якось підступитися до вирішення цієї проблеми, адже його основною метою було закріпити та пришвидшити шкільну реформу. Однак і система оплати праці, і загалом професійна траєкторія освітян у ньому лишилася практично без змін — додалася лишень педагогічна інтернатура.
Натомість у новому закону “Про повну загальну середню освіту” з’явилася норма про те, що 1 липня 2020 року усі вчителі, які отримують пенсію за віком і все ще викладають, автоматично переводяться зі стандартних безстрокових трудових угод на річні контракти, які потім можуть бути продовжені на 1-3 роки за рішенням директора школи. Ті ж, хто не схоче працювати за контрактом, звільняється.
Ця норма викликала обурення освітян та протест Всеукраїнської профспілки працівників освіти і науки, яка закликає вчителів подавати до суду через невідповідність цієї норми міжнародним договорам, Конституції та законодавству України — вони вбачають у ній дискримінацію за віком та порушення права на працю. Питання конституційності цієї норми також піднімається у поданні від 56 народних депутатів до Конституційного суду.
Строкові контракти для вчителів пенсійного віку — це відповідь на ситуацію, за якої у школі можуть працювати як суперпрофесійні педагоги, так і ті, чий фаховий рівень, мотивація та цінності не відповідають вимогам реформи та найкращим інтересам дітей.
Прибічники ідеї строкових контрактів для вчителів пенсійного віку вважають, що ця норма не порушує нічиїх прав, адже йдеться не про звільнення, а про більш гнучкий підхід до кадрової політики. Ті, з вчителів, хто добре працює, працюватимуть і далі, а педагогів, які не встигають за віяннями реформи, відправлять на відпочинок з тим, аби на їхнє місце прийшли молодші.
Загалом переведення педагогів на строкові контракти є одним з елементів реформи НУШ, який з’явився ще у рамковому законі “Про освіту” 2017 року — там на строкові контракти перевели директорів. Проте спроби обговорити такі контракти для всіх педагогів під час роботи над законом у 2015–2017 роках наразилися на рішучий спротив профспілки.
У дискусії навколо строкових контактів для вчителів пенсійного віку є дві сторони — юридична та політична. Щодо юридичної висновки має дати Конституційний суд, проте зрозуміло, що ідея різних типів контрактів залежно від віку виглядає як ейджизм — дискримінація за віком.
Але політичний вимір проблеми ще складніший.
Якщо закон буде виконуватися, то вчителі пенсійного віку опиняться менш захищеними, ніж їхні молодші колеги. При цьому гарантії, що рівень підготовки вчителів в цілому покращиться, немає, адже кваліфікація педагога та якість його чи її роботи залежить не від віку. Принаймні, даних про таку залежність немає — у кожній з вікових груп є хороші вчителі, а є — не дуже, об’єктивної оцінки педагогічної майстерності чи якості роботи вчителів в Україні не роблять, а зв’язку між віком вчителів та, скажімо, результатами ЗНО, немає. Але головне, що проблема, на вирішення якої спрямовано норму про строкові контракти, а саме неможливість звільнити вчителя, навіть якщо він чи вона неякісно виконують роботу, лишиться актуально для решти вчительської спільноти, яка ще не отримує пенсію за віком.
Якщо ж норму про строкові контракти для вчителів-пенсіонерів просто скасують під тиском громадського невдоволення, то ми відкотимося до статус-кво, і проблему оцінки якості роботи вчителів і управлінських рішень, які мають з неї випливати, так і не буде вирішено.
Що ж можна було би зробити натомість?
У ситуаціях, коли професія є суспільно важливою, загальні показники результативності дуже неоднорідні і загалом не особливо високі (а саме це нам показала PISA), а зворотній зв’язок від «споживачів» (учнів та батьків) практично не впливає на кар’єрний шлях, варіантом є іспит на допуск до професії. Звісно, педагогіка — це великою мірою творче заняття, але воно також вимагає серйозної фахової підготовки. У ідеальному світі гарантувати належний професійний рівень вчителів мав би диплом про відповідну освіту. Однак, на жаль, довіру до дипломів педвишів втрачено.
У одному з перших варіантів закону “Про освіту” такий іспит — сертифікація — з’явився. Однак пізніше сертифікація перетворилася на добровільну та змінила своє завдання — замість відсіяти тих, хто не тягне реформу, вона має винагороджувати найкращих. Знов-таки, хороша ідея, але проблема “фільтру” на вході у школу залишається нерозв’язаною.
На друге читання закону “Про повну загальну середню освіту” я вийшла із рядом пропозицій, покликаних вирішити проблему, про яку йдеться у цій статті. Думаю, вони будуть актуальними і зараз.
Вчителювання має належати до регульованих професій через величезну суспільну важливість і високий рівень кваліфікацій, необхідних для виконання цієї роботи. Тому допуск до професії має відбуватися не просто на основі диплому про вищу освіту — потрібен незалежний кваліфікаційний іспит, як для лікарів чи пілотів, тобто сертифікація. Її складовими мають бути тест на предметні знання, методику та вікову психологію, а також оцінка професійної майстерності досвідченими вчителями за допомогою спостереження.
Ті освітяни, які вже працюють, можуть пройти сертифікацію за кілька років — я впевнена, що більшість українських вчителів без проблем підтвердять свій кваліфікаційний рівень. Однак ті, хто його не підтвердить, втратять право навчати.
У професійних стандартах вчителя мають бути сформульовані чіткі вимоги до якості роботи педагогів, а у директора школа мають бути інструменти для оцінки вчителя та підстави розривати навіть безстроковий трудовий договір. Для цього треба внести зміни у систему оцінки професійних кваліфікацій вчителя — атестацію.
Потрібна також реформа вищої педагогічної освіти — зараз педвиші критично мало часу приділяють відпрацюванню практичних навичок роботи з учнями, віковій психології, методикам роботи з дітьми з різних соціальних груп, їх мотивації та підтримки.
Важливо переглянути організаційну структуру шкіл, функції директора та посадові обов’язки вчителів, чітко визначити відповідальність школи, місцевого управління освіти та методичної служби. Це дозволить звільнити вчителів від позапедагогічного навантаження та дасть їм час на професійне зростання і якісну роботу з учнями.
Остання за порядком, але зовсім не за значенням пропозиція — реформувати систему нарахування зарплат освітян за принципом «більше грошей — менше бюрократії». Зарплата має залежати від кваліфікації, а оклад має зрости в рази.
У цьому питанні дослухатись до потреб вчителів — дуже важливо. Якщо педагоги не будуть задоволеними, натхненними та мотивованими, навряд чи вийде побудувати ту школу майбутнього, над якою працює реформа. Однак критично важливо тримати у фокусі кінцевих бенефіціарів реформи, якими є діти, а опосередковано — й усе суспільство.