Пригадується загальновідома істина про те, що кожне наступне покоління нарікає на молодь, вважаючи її вкрай зіпсутою. Ще в античні часи поети нарікали на нешанобливе ставлення дітей до батьків, обмежені розумові інтереси юнацтва, їхню розбещеність. Як бачимо, нічого нового в нашому невдоволенні молодим поколінням немає. Але варто придивитися до проблем виховання пильніше.
Інтернетизацію досі ми звикли сприймати як суцільне благо, що веде до суспільного прогресу і процвітання. В умілих руках різноманітні інтернет-кафе, а частіше, як показує досвід, просто заклади, де діти граються в комп’ютерні ігри до потьмарення розуму, перетворюються на засіб зомбування. Нам можуть заперечити, що це індивідуальна справа кожного і т. д. Однак факти свідчать про інше. Година комп’ютерної гри коштує 2—3 гривні — значна сума для кишені підлітка, не кажучи вже про дитину. Сумнівно, щоби батьки регулярно могли забезпечувати своєму чаду таке дозвілля. От і виходить, що довкола інтернет-клубів у пошуках легких грошей вештається зграя неприкаяних дітей.
Гральні автомати розставлено в усіх людних місцях — тепер це вважається непоганим бізнесом. А красиве життя підліток може побачити поруч — у барі, приміром.
Якось непомітно складний процес виховання підмінено засвоєнням так званої житейської мудрості, що не передбачає таких розкошів, як плекання естетичного смаку, внутрішньої культури, формування духовних запитів.
Раніше названі функції покликана була виконувати мережа позашкільних закладів. Скорочення, а простіше кажучи, розвал і деградація цієї системи досягли свого апогею позаминулого року. Недавно міністр освіти і науки запевнив громадськість, що кількість таких закладів стабілізувалася на позначці у 1491. Утім, це не втішає — викладачі позашкільних гуртків, по суті, найменш захищені серед педагогів: норми наповнюваності груп постійно змінюються у бік збільшення, припинилося фінансування елементарних потреб — забезпечення фарбами, папером тощо. Погодьтеся, важкувато привабити сюди дитину — облаштування наших студій убоге, відсутні матеріали, їх зустрічають зневірені педагоги, які ще працюють тут тому, що просто не мають іншої можливості працевлаштуватися.
За даними міністра, кожен п’ятий школяр відвідує студію, гурток чи клуб. Візьмімо для прикладу дані пересічного провінційного міста, свідомо не названого: з 8738 дітей шкільного віку 65 вчаться у художній школі і 620 в музичній. З 4050 дітей дошкільного віку менше половини мають можливість відвідувати дитсадки. Влітку із близько десятка дошкільних закладів працює лише два — решта задля економії закриваються.
Донедавна титанічні зусилля витрачалися на розбудову мережі дитсадків, створення продуманої концепції дошкільного виховання із відповідним кадровим забезпеченням. Теперішня байдужість до руйнації дошкільної освіти незабаром дуже дорого нам коштуватиме.
Повагу до обдарованих дітей держава виявляє майже щодня. Варто тільки пригадати один із низки епізодів. Понад шість років в Україні існує унікальна Мала академія наук, діяльність якої спрямована на виявлення талановитих дітей — щороку проводяться захисти дослідницьких робіт юних учених. Держава в особі Міністерства освіти і науки гарантує переможцям таких конкурсів право на співбесіду у будь-якому вузі країни. Провідні національні університети із готовністю підтверджують ці пільги у своїх правилах вступу. Однак абітурієнта чекає розчарування: національний університет, обтяжений навалою переможців олімпіад і конкурсів, які, природно, прагнуть вступити до найпрестижніших навчальних закладів, ігнорує переможців МАН. Преса не раз оприлюднювала скандальні історії вступу зі ще більш драматичними вступними іспитами...
У вищій школі багатьох чекають не менші розчарування. Міністр освіти в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» скаржиться, що «у нас, на жаль, досі є педагоги, котрі читають лекції з пожовклих зошитів». Боротися з таким ганебним явищем вирішили дуже просто — зменшили кількість лекцій. Дозволимо собі ще одну цитату: «... за кордоном лекція — в нашому розумінні, коли професор читає, а студент записує, — давно померла». Якої ж низької думки міністр про наших викладачів! У національних університетах про «читання лекцій» говорять тільки образно — викладач пояснює, витлумачує те, чого не знайдеш у підручниках, адже університет — нагадаємо — це форма поєднання науки і навчання, а тому професор перебуває на передовій своєї галузі знань, часто оперує фактами, що не ввійшли не тільки до посібників, а навіть монографій чи статей. Самостійна робота за таких умов перетворюється на гонитву за дефіцитними книжками (пригадали ситуацію із вузівськими підручниками?) не найостаннішого року видання. За кордоном менше аудиторне навантаження пояснюється наявністю високооплачуваної професури і відповідного технічного забезпечення.
І це непоодинокі факти. Існує якщо не система саме такого державного ставлення до освіти, то принаймні злочинна байдужість.