Із Григорієм Клочеком («Королева мистецтв — на задвірках освіти», «ДТ», №44, 2007 р.) можу погодитися в усьому. Крім найголовнішого: ні збільшення кількості годин на вивчення словесності в школі, ні навіть раптова переорієнтація суспільства і системи освіти на позитивні цінності (якби це й справді було можливо як якась одномоментна акція) не спрацюють на те, щоб навчання мови нарешті почало давати результат — справді повноцінне володіння мовою, а спілкування з літературою теж приносило свої плоди. Не спрацюють, бо ті концептуальні засади, на яких вони вибудувані, той зміст і способи, якими їх викладають у школі, по суті ніколи не працювали і не можуть працювати на реальне опанування мови чи на вироблення смаку справжнього поціновувача красного письменства.
Просто раніше це не так впадало в око, бо відносно сприятливим для вироблення такої-сякої грамотності мовлення і бодай якогось читацького уміння було й суспільно-освітнє середовище: культ книги, витримуваний оптимум читання, переважно здорова атмосфера в сім’ях, не зіпсоване маскультом радіомовлення і телебачення. Усе це зникло — і ми раптом помітили, що маємо неграмотних випускників, які двох слів зв’язати докупи не можуть, дуже погано читають і практично не орієнтуються у вітчизняній літературі та культурі.
Теперішні зміст і спосіб навчання рідної мови практично від самого початку були дуже погано зорієнтовані саме на розвиток дару слова (термін К.Ушинського) — здатності повноцінно володіти рідною мовою.
Про недоліки шкільного курсу літератури пан Клочек сказав досить повно. Можу ще до того процитувати письменника Анатолія Дімарова, який якось висловив свою думку про шкільне вивчення літератури в газеті «Народне слово»: «…Я, наприклад, великий противник сучасних шкільних програм із вивчення української літератури. Вони відбивають у школяра бажання читати, тоді як у школі треба навчати дітей жити з книжкою… справжня художня література повинна бути чимось схожа на дуже красиву дівчину чи неймовірно красиву квітку, яка приносить насамперед насолоду. А що таке насолода? Це очищення душі… А нас у школі вчили поступово ненавидіти письменників, розкладаючи твори по поличках, препаруючи героїв. Це все одно, що йде дуже красива дівчина, а я, молодий, дивлюся на неї і не можу одвести очей. Аж тут раптом стає поряд зануда-анатом і починає казати: отут у неї стравохід, тут кишечник… Отак у нас викладають літературу».
Безперечно, наша національна мовно-літературна скарбниця дуже багата, але хто сказав, що шкільні програми й підручники подають саме те, що і є цим багатством? І хто сказав, що подають вони це багатство належним чином? Плакати хочеться, коли мандруєш сторінками наших «апробованих», «допущених» навчальних видань. І плакати не від розчулення — від гіркоти: чому за написання навчальних книжок беруться люди, які не розуміють елементарної різниці між творами про дітей і творами для дітей?
Зрозуміло, що сьогодні не може йтися про повернення до золотої епохи філології. Але нині, в умовах золотого віку телебачення та Інтернету, колишня слава красного письменства мало чим зарадить. Нині засобами філології ми маємо забезпечити адекватний реальним потребам результат навчання мови і вивчення літератури (швидше за все, учорашній королеві тут доведеться стати попелюшкою). А це можливо лише в разі, якщо ми вибудуємо процес навчання і розгорнемо його на новій концептуальній основі.
Так, нам доведеться зачепити священну корову постулату і всіх, хто годується її «молочком». Зробити це буде дуже нелегко, бо ми встигли вписати догмат у Державний стандарт, тобто надали йому статусу своєрідної конституції. Але зачіпати доведеться. І в нас в Україні достатньо людей, які зможуть це зробити ефективно. Просто треба від ностальгії за кращим минулим переходити до тяжкої роботи на гідне майбутнє.