Статті Григорія Клочека («ДТ», №44, 2007 р.) та Ольги Слоньовської («ДТ», №1, 2008 р.) заохотили й мене до участі в обговоренні насущних проблем шкільного курсу української літератури.
Я — вчитель-практик з великим стажем. Викладаю українську мову й літературу у навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа-ліцей
№ 23 Прикарпатського університету імені В.Стефаника», отже, маю можливість працювати не з просто пересічними, а й з обдарованими дітьми. Та, на жаль, не вперше приходжу до висновку, що автори навчальних програм доклали чималих зусиль, щоб викликати в учнів якщо не відразу до цього навчального предмета, то принаймні емоційну глухість, абсолютну байдужість до «королеви мистецтв». Які із запропонованих програмою творів дають можливість сучасному вчителеві переконати учнів, що наша література — диво з див? Чому, щоб викликати інтерес до творчості письменника, вчитель повинен майже кожного разу говорити про те, що є інші, набагато кращі й цікавіші твори цього ж автора і, поглядаючи на годинник (бо програма ой як перенасичена іменами й назвами!) поспіхом розповідати про те, чого нема в підручнику і чим так хочеться поділитися з учнями! Чому добір художніх творів для текстуального вивчення зроблено абияк, без врахування естетичної цінності?
До речі, щодо перенасиченості. Нині чинна програма для загальноосвітніх шкіл пропонує, наприклад, в 11 класі творчість 21 письменника. З 68 навчальних годин, відведених на цей навчальний предмет, після кожних 10 —12 уроків текстуального вивчення вчитель мусить ще виділити години на тематичне оцінювання, на позакласне читання, на вивчення літератури рідного краю, на повторення, на написання творів та аналіз. Отже, на творчість кожного письменника залишається ледь більше двох уроків. До того ж біографії митців у підручнику скупі, невиразні, все зводиться до сухої хронології. Де вже під час прочитання таких нудних життєписів учневі спаде на думку, що завдяки цим митцям в найтяжчі часи було збережено рідну мову, що якраз ці письменники свідомо й саможертовно протистояли тоталітарній системі! Зате в кінці програми сформульовано «Основні вимоги до знань і уміння учнів», де сказано, що випускники школи повинні вміти «аналізувати твір з урахуванням його художньої, естетичної та ідейної цілісності й авторської позиції», «зіставляти різні погляди в процесі полеміки, виявляти здатність аргументувати свої твердження, власну думку про твір». Не сказано тільки, де взяти час на все це, на основі яких високохудожніх текстів сформувати в школярів такі навики.
Будьмо відвертими, тематика запропонованих програмою творів не часто викликає бажання, відклавши всі справи, взяти в руки книгу і з насолодою заглибитись у світ прекрасного. Зміст рекомендованих підліткам творів — суцільна хроніка катастроф: самогубства, вбивства, голодна смерть, загибель батьків від рук дітей, дітей — від рук батьків, злиденне сирітство. З якими переконаннями підуть учні в доросле життя? З тими, що всі ці нещастя — норма? Чого можна чекати від покоління, світогляд якого формується на фрустраційних засадах, на закладанні в школі страшного механізму саморуйнування особистості? Може, й добре, що учні не хочуть читати!
«Допомагають» учителеві ще й навчальні плани, за якими у профільних нефілологічних 10—11 класах скорочено кількість годин на вивчення української літератури: у природничо-математичних — до 1 години на тиждень, у класах мистецько-естетичного напрямку — до 2 годин. Останнє просто дивує, адже таким чином Міністерство освіти і науки України береться стверджувати, що українська література не є видом мистецтва!
Сучасний український вчитель вже має можливість поїхати за кордон, поцікавитися тамтешнім вивченням національної літератури, обсягом навчальної програми, якістю підручників. То ж доки будемо, ховаючи очі від сорому, робити вигляд, що вчимо по-європейськи, що реформа відбулася? Чому наша рідна «королева мистецтв» змушена бідувати, як попелюшка, існувати без найменшої надії на появу прекрасного принца, що зміг би щось змінити в її житті.
Чому в наш демократичний час учителя позбавили свободи вибору хорошого підручника? Чому вчитель-словесник повинен бути постійно обмежений штучними рамками? Чому педагогові, який не втратив бажання працювати творчо, не запропоновано програми, яка б не відбивала у школярів природного інтересу пізнавати рідну культуру через рідне слово? Хто за умов такого навчання й виховання на таких літературних творах вийде зі школи сьогодні і від кого залежатиме доля України завтра? Формалісти й лицеміри, не здатні співпереживати, любити свій край, свій народ, люди, для яких слово «патріотизм» — всього лише слово? Гуманітарна катастрофа особливо небезпечна тим, що може розродитися набагато страшнішою — катастрофою духовною.