Декілька днів у країні тривали студентські протести, викликані, в першу чергу, несподіваним для багатьох впровадженням конкурсного відбору при вступі студентів, які отримали диплом бакалавра, до магістратури. Несподіваним, бо ще навіть на початку цього учбового року студенти не були поінформовані, що іспити в магістратуру, котрі вже два роки складають в українських вузах усі, хто бажає (якщо, наприклад, людина хоче після бакалаврату продовжувати навчання в іншому вузі), з цього року будуть обов’язковими для всіх.
Вгамувати заворушення вдалося лише після роз’яснень міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка, підкріплених листом міністерства. В ньому йдеться про те, що через неготовність окремих вузів до проведення конкурсного відбору при прийнятті на навчання за програмами спеціаліст і магістр, дозволити в цьому році зараховувати результати державної атестації студентів за освітньокваліфікаційним рівнем бакалавра (державні екзамени, захист дипломної роботи або проекту) як вступне випробування для осіб, котрі закінчили даний вищий навчальний заклад у поточному навчальному році — незалежно від джерел фінансування та форм здобуття вищої освіти.
Тобто залишиться система, що існувала ці два роки. Як пише в офіційному коментарі пан Ніколаєнко, «минулого та позаминулого року студент, здобувши диплом бакалавра, продовжував навчання на магістра в своєму університеті на основі середнього балу за навчання у бакалавратурі та випускних іспитах за четвертий курс. Якщо на магістра вступав бакалавр з іншого університету, то також враховувався його середній бал, але він додатково складав ще й іспити. Існувало два типи відбору до магістратури, але конкурсний відбір був завжди».
Тим не менш, деякі питання залишилися. Головне з них — чому те, що добре працює за кордоном, викликає неабиякі проблеми у нас? В усіх розвинених країнах Заходу двоступенева система вищої освіти працює дуже давно, і нікого не обурює необхідність складати іспити в магістратуру або отримувати диплом бакалавра і йти працювати.
Студентів та їхніх батьків також дуже турбує, чи не перетвориться додаткове випробування ще одним збиранням коштів, так би мовити, поповненням бюджету вузів та окремих його співробітників? Адже будь-які іспити передбачають відбір, тобто далеко не кожний із тих, хто став бакалавром, зможе продовжити навчання і, зрештою, отримати диплом про вищу освіту. І ще одне болюче питання — що робити тим, хто не пройшов до магістратури? На ринку праці така людина буде вважатися спеціалістом без вищої освіти, отже, не зможе посідати певні посади, отримувати більш високу зарплатню.
Але навіть існування таких досить серйозних проблем не знімає питання, чому не можна було уникнути протестів студентів, вирішити питання в нормальному режимі? Адже в країні є вузи, де світова система вищої освіти, в том у числі і в питанні конкурсного відбору до магістратури, працює без ексцесів, і можна було використати їхній досвід. Серед них – Київський національний економічний університет, факультети Київської політехніки, Києво-Могилянська академія, інші.
— Коли ми розробляли концепцію Києво-Могилянської академії, — розповідає її президент В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, — для нас було абсолютно зрозумілим, що на початку має бути двоступенева освіта, тобто бакалаврат і магістеріум. Тому вже у 1992 році ми оголосили вступ саме до бакалаврату. Тобто це не був вступ, як усюди – просто в університет, а було чітко написано — «до бакалаврату з можливістю продовження навчання на магістерській програмі». З 1996 року в академії проводяться іспити до магістеріуму, причому ми від самого початку дали можливість вступати випускникам інших університетів. Був випадок, коли випускниця архітектурного факультету будівельного інституту закінчила у нас магістеріум з економіки. Сьогодні вона працює в Світовому банку на дуже важливій посаді.
— Але для чого взагалі потрібен ще один конкурсний відбір? Адже молода людина вже один раз вступала до вузу, тобто довела свою спроможність отримати вищу освіту?
— Магістерська програма — це інший спосіб навчання студентів. Скажімо, майбутні магістри в усьому світі не вчаться за підручниками (для магістрів їх взагалі не існує), а працюють з найновішими монографіями вчених та публікаціями в наукових часописах. Процес навчання в академії відбувається в формі дискусій, семінарів, обговорень та проведенні своїх досліджень на базі найновіших розробок учених. З цього випливає, що магістерська програма – за своєю суттю – перший крок до наукової діяльності, і вона не призначена для всіх випускників бакалаврської програми.
У світі максимум 30 відсотків випускників бакалаврату йдуть на магістерські програми. У нас, і це ще буде певний час, майже 100 відсотків, тому що, відповідно до законодавства, бакалаврат не дає повної вищої освіти. Ми неодноразово піднімали це питання, звертаючи увагу, що через його невирішення перекручується зміст самої двоступеневої системи вищої освіти: якщо після бакалаврату випускник залишається неповноцінним фахівцем, то держава зобов’язана навчати його далі.
— На рівні держави існують якісь рекомендації щодо того, яким повинен бути цей магістеріум у всіх вузах країни? Бо студенти протестують не тільки тому, що їм треба знову вступати туди, де вже стільки років провчилися, а ще й тому, що нічого нового після складання іспитів не буде: та ж сама система навчання.
— На рівні держави це питання аж ніяк не розроблене. Тому в багатьох вузах для забезпечення двоступеневої системи програму підготовки спеціаліста майже механічно розділили на дві частини: студент чотири роки провчився — став бакалавром, отримав диплом, але може вчитися далі і стати магістром. Тобто фактично нічого не змінилось, і в більшості університетів магістерські програми — фікція.
Минулого року на нараді в міністерстві я ставив питання: якщо ми вже переходимо на програми бакалавра і магістра, то треба скасовувати програму спеціаліста, тим паче, що ми так чи інакше будемо змушені від неї відмовитися, бо такі умови Болонської декларації. Відповідь одного із заступників міністра була така — зачекаймо ще рік. Це свідчить про те, що стратегічно цілі чітко не поставлені.
— Чи готові викладачі працювати за новими програмами?
— Справді, готові не всі. Така проблема є й у нас і в усіх пострадянських університетах, тому що наука, як така, була відділена від освіти, і далі залишається певною мірою відділеною, що є абсолютно ненормальним явищем. Тут є один єдиний шлях: повноцінно готувати таких викладачів. За цей короткий час, що існує Києво-Могилянська академія, уже 66 випускників стали нашими викладачами. Це – люди іншого рівня. Я розумію, що вони – ще не сформовані вчені, але це – вже зовсім інакше покоління. Крім того, і серед тих учених, які живуть сьогодні в Україні, є такі люди: тільки їх треба шукати, підтримувати і запрошувати на роботу.
На початку ми багато запрошували іноземних викладачів. Але це – теж не панацея, бо не всі вони, як ми вже потім з’ясували, були вищого рівня, ніж наші. Крім того, професор, якого запросили, прочитав свої курси і поїхав — на другий рік його вже немає. Звісно, ми і зараз запрошуємо викладачів із-за кордону для читання ексклюзивних курсів, вибіркових — це дуже корисно. Але все-таки треба готувати своїх викладачів.
— Яка доля тих, хто після бакалаврату не вступив до магістеріуму?
— Вони, певна річ, не можуть працювати в державних структурах на посадах, де потрібна вища освіта. Однак серед таких випускників (їх 7—8%) є дуже успішні люди — вони пішли в приватний бізнес. Багато хто вчиться на магістерських та докторських програмах за кордоном: щороку близько 200 випускників — по сто в Європі та Америці.
— Які, на вашу думку, кроки треба зробити, аби процес переходу на двоступеневе навчання не був такий болісний?
— Перший, без якого проблема не розв’яжеться, це внесення змін до Закону «Про вищу освіту» — бакалаврська програма повинна бути прирівняна до вищої освіти. Інакше виникне колізія — всі захочуть учитися в магістеріумі, бо їм потрібна вища освіта. Крім того, вже цього року при оголошенні вступу до вузів треба пояснити абітурієнтам, що вони складають іспити саме до бакалаврату, а не взагалі до університету. Другий крок — необхідно сформувати навчальні плани магістерських програм і, відповідно, забезпечити університети можливостями виконання цих планів. Якщо це буде зроблено, тоді поступово можна зменшувати набір на магістерські програми, не робити їх такими навантаженими. Тоді багато випускників будуть задоволені своїми дипломами бакалавра і підуть працювати — замість того, щоб іще рік чи два сидіти в університеті, аби отримати диплом, який не дуже потрібен.