Різке зниження якості освіти в нашій країні вже стало розхожою істиною. Як вважають експерти, причин цього багато. Одна з них — якість підручників, за якими навчається сьогоднішній школяр. Саме цій проблемі були присвячені кілька конференцій. У них брали участь представники 30 найпотужніших українських видавництв, що займаються виданням підручників, члени Асоціації керівників шкіл України, експерти, вчителі. Із головними висновками, яких дійшли фахівці, є сенс ознайомити читача «ДТ». Ось їхні короткі тези.
1. Керівники МОН полюбляють заявляти, що в Україні створено потужну індустрію навчального книгодрукування, яка не існувала до незалежності. Мовляв, сьогодні в нас, практично в єдиній країні колишнього Радянського Союзу, є повний комплект підручників для середньої школи. Проте, за оцінкою того ж таки МОН, у бюджет щорічно закладалося фінансування в три-чотири рази менше від необхідного. Як же вдалося впоратися з таким глобальним завданням?
Насправді система навчального книговидання є однією з найпроблемніших сфер в українській освіті. Цьому сприяє цілий букет причин. Серед них передусім варто назвати монополізм прийняття рішень державними чиновниками при контролі над процесом замовлення, експертизи, апробації, виробництва й поширення переважної кількості підручників. Книговидавці між собою розповідають анекдотичну історію про колоритну постать колишнього заступника міністра освіти та науки, котрий нібито ходив по міністерству з двома бритоголовими охоронцями та з кейсами в кожній руці, набитими грошима, і займався здирством... Ніхто не візьметься документально підтвердити цю історію, але, на думку багатьох, цей фантом відбиває специфічну атмосферу в цій установі. Природно, виникає запитання: а як, власне, можна зібрати певні гроші в бідному, як церковна миша, Міністерстві освіти та науки?
2. Можливо, певне світло на це питання проливає вивчення складних колізій навколо отримання грифа на випуск нового підручника. Основним документом, що підтверджує його статус, є лист МОН України про надання підручнику грифа. Процес його отримання передбачає наявність низки рецензій, рішення профільної комісії МОН, яке має бути затверджене колегією міністерства. Відомо, цей процес може затягтися на роки. Проте окремим видавництвам чомусь дають зелену вулицю, і гриф може бути виданий мало не заднім числом після одержання держзамовлення. Ці колізії дозволяють бюрократичному апарату створювати широке поле для зловживань. Величезна конкуренція на книжковому ринку розвиває надзвичайну зацікавленість авторів і видавництв в отриманні держзамовлення.
3. Сьогодні вже очевидно: необхідно спростити процес підтвердження якості підручника. На думку видавців, його оцінку слід довірити незалежній і анонімній групі експертів, до складу якої повинні входити вчителі, методисти, теоретики з усіх областей України.
4. У Києві на книжковому базарі на Петрівці подано близько 1700 найменувань літератури для школи. Проте серед них рекомендованих МОН — близько 400 книжок, тобто лише 40 відсотків від тих 972 видань, які пройшли сито міністерства. Розцінюючи книжкові базари як барометри попиту, можна зробити висновок: решта 60 відсотків книжок просто не затребувані споживачем. Навіщо ж вони створювалися?
5. На українському ринку практично не представлена науково-популярна література для школярів. Дуже мало книжок для додаткового читання. Довідкова література, на думку експертів, здебільшого обмежена не вельми якісними словниками. При цьому терміни й визначення в них нерідко суперечать наведеним у підручниках. Для тих, хто вивчає іноземні мови, існує дуже широка пропозиція книжок закордонних спеціалізованих видавництв. Росія пішла шляхом купівлі ліцензій і адаптації цих видань для російського споживача. В Україні книжки імпортуються з-за кордону. Причому вагома частина з Росії.
6. Є на цьому тлі і світлі винятки — ринок навчальної картографічної продукції для школярів забезпечений на 100 відсотків. При цьому українська продукція регулярно завойовує перші призи на міжнародних оглядах. Тут за хронічної недостатності фінансування вдалося зібрати висококваліфіковані кадри й домогтися найвищої якості посібників.
7. Ціни на папір і поліграфію в Україні близькі до світових, а іноді й вищі від них, а книжка в нас продається у 5—10 разів дешевше світової ціни. Як же це вдається? Усе пояснюється просто — прибуток виникає від того, що урізують гонорари автора, виробника, розповсюджувача. Приміром, відомий дуже показовий випадок, коли оформлювач задачника отримав за роботу в українському видавництві близько 300 у.о. Коли ж задачник було перевидано в Росії, оформлювачу заплатили... понад чотири тисячі у.о. Видавці вважають: «книжка в нас... не просто дешева, а злочинно дешева». Це не дозволяє розвиватися галузі та складати гідну конкуренцію.
8. В Україні зруйновано систему «Укркниги», яка забезпечувала країну літературою всіх жанрів через тисячі книгарень. Сьогодні навіть видавці не знають про роботи колег в інших регіонах країни. Це спричиняє дублювання. Не рятують становище й такі професіональні видання, як «Книжник-ревю», «Книжковий огляд». Вони виходять такими мізерними тиражами, що казати про створення ними інформаційного простору неможливо. У результаті за дефіциту коштів виникає ситуація, коли школи отримують непотрібні підручники, а необхідна література в дефіциті.
9. Невиконання комплексної програми «Навчальна книга» в початковому обсязі дещо вгамувало запал МОН і воно, схоже, втратило інтерес до розробки стратегічно важливих документів із питань випуску підручників. З перспективних цілей міністерства можна назвати хіба що намічене на 2004 рік створення системи централізованого комп’ютерного обліку підручників. Але це також не виконано — навчальні заклади не забезпечено сучасною комп’ютерною технікою. Лише один відсоток шкільних бібліотек у нас має комп’ютери, а ті школи, які володіють ними, переважно не мають доступу до мережі Інтернет.
10. Підбиваючи підсумок, можна сказати: у книговиданні склалася не стільки відкрита конкуренція ідей, авторів і програм, скільки змагання зв’язків, знайомств і політичних впливів. Виправити це становище можна лише зробивши самі школи безпосередніми замовниками навчальної літератури. Філософію сучасного підручника необхідно спрямувати на те, щоб ніхто з учнів не міг сказати: «У школі не було книжок — там були лише підручники» (В.Шаламов).
Виступи фахівців на конференціях малюють досить похмуру картину з виданням підручників у нашій країні. З проханням прокоментувати ситуацію оглядач «ДТ» звернувся до президента Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександра АФОНІНА.
— Визнаємо головне, — сказав Олександр Васильович, — існуюча система державної підтримки видання підручників в Україні не виправдала себе. Те, що схема фінансування підручників під держзамовлення не відповідає ані інтересам держави, ані вимогам часу, вже очевидно.
4—5 березня минулого року в Харкові проходила конференція, присвячена проблемі підручників, грифам, конкурсам і так далі. Організовував її доктор історичних наук Георгій Касьянов, котрий з’явився на орбіті МОН після помаранчевої революції. Він спробував зламати існуючу систему й ініціював цю конференцію. На неї запросили педагогів, директорів шкіл. Конференція об’ємно та чесно висвітлила комплекс проблем, пов’язаних із виданням українських підручників, і виробила чіткі професійні рекомендації, які дозволяють кардинально змінити ситуацію в цій сфері. Через директора Інституту навчальної літератури їх передали до МОН. Проте з боку міністерства — жодної реакції. Після цього Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів (УАВК) надіслала листа на адресу міністра С.Ніколаєнка з проханням зустрітися з видавничим активом для предметного обговорення питань, порушених як на березневій конференції, так і на круглому столі, що відбувся в МФ «Відродження» у червні 2005 року. Але міністерство знову зробило вигляд, нібито такої громадської організації, як УАВК, не існує.
І лише на Львівському форумі видавців нам удалося донести свою позицію до міністерства через заступника міністра пана В.Огнев’юка, котрий брав участь у засіданні круглого столу, що проходив у рамках форуму. Там же було досягнуто домовленості про спільну роботу представників УАВК і МОН з розробки нового положення про конкурс на найкращий підручник. Такий документ розробили буквально протягом одного тижня й передали в Інститут навчальної літератури. Його зміст забезпечував максимальну відкритість і прозорість конкурсу. Проте, коли документ пройшов усі кола МОН, у ньому знову з’явилися пункти, які дозволяють відійти від об’єктивності в оцінці рукописів, надісланих на конкурс, даючи змогу держслужбовцям міністерства в окремих випадках суб’єктивно трактувати результати конкурсної комісії. Розробників положення про конкурс із числа видавців міністерство поінформувати про внесені зміни забуло. Вони їх побачили тільки після того, як положення вже зареєструвало Міністерство юстиції, і воно набрало чинності. Нерідко з боку працівників МОН можна почути обвинувачення в тому, що видавці «тягнуть ковдру на себе». Проте ми не вимагаємо переваг для кого-небудь конкретно, а хочемо лише дотримання об’єктивних і прозорих правил для всіх, створення умов, за яких справді найкращий підручник зможе бути виданий. Власне, видавцям не надто важлива державна підтримка на етапах підготовки підручника. Їм потрібна допомога тільки на етапі проведення його апробації, доведення книжки до того стану, за якого можна бути впевненим: її слід рекомендувати школі, і там вона принесе користь. А після того, коли вчительська громадськість визнає підручники, що пройшли апробацію, гідними, видавець уже сам визначиться, як знайти кредитні ресурси, аби видати та продати підручник, навіть у разі відсутності прямого бюджетного фінансування.
Проте, як і раніше, створюється враження, що нас не чують...