Історію завжди гіпнотизували масштаби. Аби привернути її увагу, потрібні були звершення, котрі позначаються на долях цілих народів. Тому якщо на її сторінки потрапляв полководець, то це був завойовник континентів, якщо деспот — то вбивця мільйонів. Розгледіти просту людину ой як важко в історичний мікроскоп. У цьому сенсі праця, присвячена дослідженню одного-єдиного верховинського села Колочави, явище безпрецедентне. Перша книга — «Шугаї» — присвячена останньому опришку Карпат Миколі Сюгаю (Миколі Шугаю), друга — «Релігія» — світочам колочавського релігійного життя. Як розповів автор книги — Станіслав Аржевітін, наступна книга буде про шкільне життя села.
Коли береш у руки масивний том десятитомної епопеї, відчуваєш певну недовіру. Ну що можна написати про одне село? Де ті події, що можуть зацікавити дослідника тектонічних зрушень у долях людей?
Проте недовіра змінюється цікавістю, щойно розкриваєш книгу. Перед тобою справжні документи. Серед унікальних — рукопис колочавського дяка Івана Лугоша, датований 1747 роком. Не менше зацікавлює звичайна довідка від чехословацького чиновника за 1931 рік, якою окружного начальника інформують, як проходило святкування дня народження президента Масарика в Колочаві. Допитливий чиновник окремо повідомляє деталі святкування в народній руській школі, в єврейській молитовні, греко-католицькій школі, інших закладах села.
Поруч без коментарю наводиться й інший документ, який пішов у центр, — рапорт командира жандармської станції. Всевидюче око служивого дивилося на навколишній світ більш уважно. Його соколиний погляд розгледів чимало цікавих деталей, не побачених простим чехословацьким чиновником: «У богослужіннях, що їх відправляли в християнських церквах, узяла участь незначна частина місцевого населення. Участь школярів було обов’язкова.
На всіх державних і церковних спорудах було вивішено державні прапори. Українські прапори ніде вивішені не були».
Закарпаття одвіку було багатонаціональним і поліконфесійним регіоном. Католицька Австро-Угорщина, котра тут правила найдовше, проводила державну політику, спрямовану на покатоличення місцевого населення та його мадяризацію. І хоча русини потрапили в жорна між католиками і протестантами, які вели війни за владу між собою і за вплив на православних, вони зуміли зберегти і свою національну ідентичність, і віру предків. На цьому шляху їм довелося проявити неабияку волю й завзяття. Коли володарка Ужгородського замку А.Другет переконалася в тому, що мирним шляхом замиритися не вдасться, вона розіслала православним священикам листа з вимогою з’явитися 24 квітня 1646 року в Ужгородський замок, куди було також запрошено угорського католицького єпископа Якушича і ченців-єзуїтів.
Це був хитрий план обманом і насильством нав’язати релігійну унію згори. У середньовічній Європі було не до сентиментів — ослушників тоді повсюдно саджали на палі, привселюдно спалювали на вогнищах. Це були масові народні забави, які не викликали протестів і навіть приваблювали звідусіль тисячі людей.
І все ж таки, попри цілковиту залежність православного духівництва від володарки замку, із тисячі священиків у призначений день до Ужгорода прибули тільки... 63. Це були ті, хто погодився на унію, аби поліпшити своє не надто добре економічне становище. Однак віряни не прийняли такого рішення і назвали їх зрадниками.
У цій історичній сазі є все — і драма окремих людей, і велич жителів села. Завдяки тому, що автор для свого дослідження сміливо обрав такий крихітний масштаб, відбувається диво — ти починаєш відчувати себе співучасником історичного процесу, співпереживати, краще розуміти проблеми своїх предків.
Прочитавши книгу, погоджуєшся з професором Михайлом Болдижаром: «У книзі С.Аржевітін досліджує історію рідного краю, робить глибокий аналіз церковно-міжконфесійних та міжетнічних релігійних стосунків одного з найбільших сіл не лише на Мараморощині, а й у всьому Закарпатті, — селі Колочава, відомому не лише опришківщиною, а й оригінальними міжконфесійними стосунками на Верховині».