Фактів, які переконують у тому, що українська освіта перебуває в стані колапсу, можна навести чимало. Наведу лише три найпромовистіші.
У DT.UA нещодавно наводилися результати Всесвітнього опитування Американського інституту громадської думки Дж. Геллапа про кількість задоволених системою освіти. В?Україні вона становить лише 38%, тоді як у Білорусі - 52%, Російській Федерації - 42%, США - 70%, Німеччині - 59%… (DT.UA, №3, 2011 р.). Аналогічні резуальтти показують соціологічні дослідження, проведені в Україні. Так, за результатами дослідження Інституту Горшеніна (серпень 2010 р.), якість освіти, що надається сучасною українською школою, 34,4% громадян України оцінюють на «трійку», а кожний п’ятий (20,2%) - на «двійку». Іншими словами, більш як половина українських громадян вважають, що якість освіти в Україні не відповідає вимогам. Про це переконливо свідчать результати зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), яке складали кращі випускники загальноосвітніх шкіл. Максимально можливу кількість тестових балів (53) за виконання тесту з математики в 2010 році отримали лише 188 абітурієнтів зі 111 тисяч тих, що його складали. Показник середнього бала за виконання цього тесту характеризується цифрою 11,9. І це при тому, що 58% завдань тесту, за результатами психометричного аналізу, можна віднести до категорії «легкі» й «оптимальні». А якщо зважити на те, що в тесті не було завдань, в яких потрібно було показати вміння їх виконувати, а не лише визначити результат, то ситуація - ще гірша. Не набагато кращі результати з гуманітарних предметів. Максимально можливу кількість тестових балів з української мови набрали вісім абітурієнтів з 252 тисяч тих, що складали тест; з історії України - один зі 139 тисяч...
Між іншим, таку саму думку про якість української освіти мають не лише наші співвітчизники. Адже не секрет, що іноземці не хочуть навчатися в українських університетах, незважаючи навіть на порівняно невелику вартість навчання.
За даними офіційної статистики, навесні 2010 року в українських вишах навчалося близько 45 тисяч студентів із зарубіжжя. Це в основному громадяни Китаю, Туркменистану, В’єтнаму, Сирії, Йорданії, Марокко, Лівану, Ірану, Індії та деяких інших країн. У цьому переліку ми не знайдемо тих, хто приїхав на навчання в Україну з країн Європи чи Америки. Але й іноземців можна зрозуміти. Як можна їхати здобувати освіту в українських ВНЗ, якщо жоден з них упродовж десятиріч (а в багатьох університетах деякі ректори керують закладом не один десяток років) не може потрапити до світових університетських рейтингів.
Український педагог поставлений в умови, коли він не може ефективно виконувати місію вчителя, носія розумного, доброго, вічного. Фізично не можна бути таким, якщо рівень заробітної плати не відповідає потребам нормального життя, трудової діяльності та професійного розвитку. Чи не тому в добрій половині українських шкіл за останні п’ять років не з’явився жоден молодий учитель? Заробітна плата, яку отримують викладачі вищої школи, змушує їх або шукати іншу роботу, або ж додаткових заробітків, часто нехтуючи при цьому елементарними вимогами педагогічної етики та академічного середовища. За даними, що їх можна отримати з мережі Інтернет, лише в Києві функціонує десяток фірм, які продають дипломні, курсові, магістерські, кандидатські, докторські роботи. Виконавцями цих робіт є ті самі викладачі вищих навчальних закладів…
А тим часом бюджетне фінансування освітніх видатків в Україні не найгірше. За даними Ю.Вітренка, державні видатки на?освіту в?Україні у?2000-2007 роках становили 5,3% від внутрішнього валового продукту, тоді як?у?Німеччині?- 4,4, Японії?- 3,4, Іспанії?- 4,4, Італії?- 4,3, США?- 5,5, Франції і?Великій Британії?- 5,6%. Тобто державне фінансування освітньої діяльності в?Україні - на?рівні найбільш розвинених країн світу, а?то?й?перевищує його (DT.UA, №3, 2011 р.). Додамо, що в 2009 і 2010 роках на освіту в бюджеті країни було передбачено відповідно 6,3 і 6,6% ВВП. Але біда в тому, що цих грошей ледве вистачає на мізерну заробітну плату та комунальні видатки...
Колапс освітньої системи в Україні, як на мене, має три джерела і три основні складові.
Це - архаїчна система управління освітньою галуззю, відсутність ефективного фінансового менеджменту в освіті, катастрофічне відставання освітнього життя від суспільних потреб.
Освітня система України отримала від колишнього СРСР досить потужну і добре організовану систему управління нею. З позицій сьогодення їй можна давати різні оцінки. Але незаперечним є те, що система управління забезпечувала функціонування освітньої системи радянської держави в тих параметрах, які визначалися тогочасною ідеологією, суспільною практикою та потребами господарського комплексу. Незважаючи на те, що за роки незалежності змінилися суспільні запити, державна ідеологія та економіка, а відповідно й вимоги до освіти, система управління не зазнала особливих змін. Більше того, у процесі численних адміністративних реформ вона багато втратила. Зокрема зникла чітка «управлінська вертикаль». У результаті Міністерство освіти і науки лише формально впливає на призначення та діяльність керівників обласних органів управління освітою, не кажучи вже про керівників регіонального рівня та директорів загальноосвітніх навчальних закладів. Девальвовано інститут освітньої інспектури. Як наслідок - фаховий контроль і нагляд за функціонуванням освітньої системи на професійному рівні не здійснюються. Чинні нормативні документи розмили функціональну визначеність управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій, перетворивши їх, образно кажучи, на «п’яте колесо до воза». Фактично ліквідовано загальнодержавну систему методичного забезпечення діяльності закладів освіти. Багаторазові реорганізації колишніх республіканських навчально-методичних кабінетів у сьогоднішній Інститут змісту та інноваційних технологій в освіті вивели його зі сфери організації методичної роботи і перетворили на своєрідний ресурсно-фінансовий додаток до освітнього міністерства. Девальвовано систему атестації педагогічних кадрів. Вона перетворилася на формалізоване паперово-бюрократичне дійство і не є стимулятором професійного росту педагогів. На жаль, цей перелік можна продовжувати.
Натомість за роки незалежності система управління українською освітою набула інших рис.
Насамперед досягла свого апогею абсолютизація влади бюрократії в системі освіти. Яскравим підтвердженням цього є останні звільнення та призначення ректорів низки українських університетів, ухвалення місцевими органами влади рішень про ліквідацію загальноосвітніх шкіл за мовною ознакою та без погодження зі споживачами їхніх освітніх послуг, ситуація з виданням підручників тощо.
У той час, коли у всіх розвинених країнах світу однією з головних складових реформування системи освіти є децентралізація управління освітніми закладами, перехід до самоврядних форм управління ними, у нас відбуваються протилежні процеси. Усі проблеми управління закладом вирішуються у трикутнику «керівник (ректор, директор) - орган управління (МОН, обласні, районні, міські управління освіти) - власник (держава, яка ці функції делегувала тому ж таки МОН, обласні та районні ради, адміністрації або якась фізична чи юридична особа). Роль і значення органів громадського управління закладами освіти виявилися декларативними і нікчемними. Піклувальні ради загальноосвітніх шкіл, навіть там, де їх створено, нічого не вирішують. У більшості вищих шкіл вчені й педагогічні ради, як правило, голосують за те рішення, яке запропонував керівник, бо всі учасники цих поважних зібрань так чи інакше залежать від нього. Між іншим, два нові проекти закону «Про вищу освіту», що викликали хвилю студентських протестів і не сприймаються позитивно передовою частиною освітян, дедалі потужніше закріплюють на законодавчому рівні подібну практику. І це тоді, коли у всьому світі піклувальні чи наглядові ради закладів освіти формуються з людей, які формально не підпорядковані нікому зі згаданого вище трикутника. Їх наділено великими владними повноваженнями - починаючи з призначення та звільнення керівника закладу і закінчуючи затвердженням кошторису та контролем за фінансовими видатками останнього. В Україні все це роблять чиновники від освіти.
Це ж стосується і контролю за освітньою діяльністю. Якщо в інших країнах такий контроль здійснюють численні громадські організації педагогів та роботодавців, діяльність яких підтримують та ініціюють держава або повноважні і незалежні владні структури, то в нас усі контрольні функції зосереджені в руках освітнього міністерства. Останніми заходами, які завершили цей процес, стали ліквідація формальної незалежності Українського центру оцінювання якості освіти, реорганізація Державної інспекції закладів освіти в рядовий департамент Міністерства освіти, науки, молоді та спорту. Як наслідок - склалася ситуація, коли лише міністерство визначає політику в галузі освіти, організовує її здійснення й контролює якість цієї роботи. Не варто забувати й того, що в міністерстві та інших органах управління освітою працюють конкретні особи, на призначення чи звільнення яких громада не може впливати ні юридично, ні фактично. У багатьох випадках рівень їхньої професійної компетенції та наслідки поточної діяльності викликають дуже багато запитань. Однак жодним нормативним документом не передбачено конкретної відповідальності органів управління освітою та їхніх керівників за негативні наслідки функціонування освітньої системи.
Іншими словами, в Україні створено таку систему управління галуззю, яка забезпечила відомчу приватизацію освітньої політики, бюрократичний реванш, корупцію та масову безвідповідальність за результати діяльності системи в цілому.
Другим чинником кризи в освітній системі України є економічна ситуація в цій галузі. За постійними розмовами про недостатнє фінансування освіти в державі забули, що є таке поняття, як ефективне управління освітніми фінансами. Про це йдеться у статті Ю.Вітренка «Якщо ми такі освічені, то чому такі бідні?»
(DT.UA, №3, 2011 р.). Автор переконливо доводить необхідність серйозного реформування системи управління фінансами галузі, що надзвичайно важливо для виходу її з колапсу. Однак сподівання на те, що щось подібне відбудеться вже найближчим часом, досить примарні. Насамперед тому, що чинна законодавча і нормативна база, лобістські інтереси високопоставлених чиновників різного рангу унеможливлюють ефективне використання засад фінансового менеджменту в управлінні освітніми фінансами. Тут вигідніше й простіше розподіляти кошти, ніж управляти ними; краще постійно плакати й нарікати на відсутність фінансів, ніж займатися прогнозуванням, маркетингом та системним фінансовим аналізом. Якби було інакше, то ми не витрачали б мільйонів бюджетних коштів, скажімо, на виготовлення пластикових дипломів про освіту, породжуючи цим могутні корупційні схеми; не фінансували б з державного бюджету видання підручників, якими через їхню якість не хочуть користуватися педагоги; не купували б комп’ютерної техніки, яка в багатьох випадках працює неефективно через відсутність належного доступу до інформаційних мереж чи кадрові проблеми в освітніх закладах, тощо.
Яскравим прикладом неефективного використання бюджетних коштів стало рішення МОН, ухвалене з політично-популістських мотивів у квітні 2010 року. Йдеться про зміну умов прийому до вищих навчальних закладів, яким девальвувалося зовнішнє незалежне оцінювання випускників загальноосвітніх навчальних закладів та запроваджувалося врахування середнього бала атестата за 200-бальною шкалою (!), надавалося право окремим абітурієнтам не проходити тестування тощо. Як наслідок - участь у ЗНО не взяли майже
48 тисяч осіб, що вдвічі більше порівняно з 2009 роком. Зважаючи на те, що вартість одного тестування в середньому становила 40 грн., прості підрахунки показують: через помилкове управлінське рішення було неефективно використано майже два мільйони гривень. На жаль, подібних рішень, як на центральному, так і на регіональних рівнях, ухвалюється безліч.
Але тим, хто ініціює такі рішення, мабуть, бракує часу і бажання для підготовки нормативних документів, які б дали можливість змінити загальну методологію фінансування освіти. Йдеться про перехід від фінансування видатків на утримання закладів освіти до фінансування видатків на навчання одного учня, студента, слухача за принципом своєрідного «освітнього кошика». Так, як це робиться в низці країн світу. Держава повинна гарантувати можливість такий «кошик» отримати, а громадянин «віднести» його до того освітнього закладу, в якому хоче навчатися. Тоді не фінансуватимуться з бюджету сумнівні й дорогі програми, зокрема й ті, про які йшлося вище; зникне величезна кількість корупційних схем, що неминучі, коли гроші «вибиваються» й розподіляються; природним шляхом складеться мережа освітніх закладів, буде вирішено багато інших проблем.
Третє джерело і третя складова колапсу зумовлені тим, що українська освіта впродовж останніх двадцяти років втратила суспільні орієнтири своєї діяльності, не навчилася орієнтуватися на освітні запити суспільства та його окремих громадян. В Україні, на відміну від інших держав світу, не існує практики формування освітніх цілей громадянським суспільством. Цим фактично займається МОН, а конкретніше - люди, які його очолюють. У країні немає ефективної науково обґрунтованої системи прогнозування потреби фахівців у вищій освіті. Через це державне замовлення між університетами розподіляється в міністерських кабінетах, а не надається вищому навчальному закладу в результаті його перемоги в конкурсі на отримання такого замовлення. Тому ВНЗ набагато простіше докласти певних зусиль для отримання згаданого замовлення, ніж розвивати в себе маркетингові служби, які вивчатимуть та прогнозуватимуть ринок освітніх послуг.
Аналогічна ситуація і в системі загальної середньої освіти. Тут суспільне замовлення мало б формуватися у вигляді освітніх стандартів. Наказом МОН від 9 листопада минулого року створено організаційний комітет з розробки нової редакції Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти. Новий стандарт має побачити світ першого квітня. Тобто за шість місяців передбачається виконати роботу, яка немислима без широкого вивчення громадської думки, публічних дискусій, не кажучи вже про суто професійні дії, як, наприклад, аналіз та оцінка освітньої політики у сфері впровадження курикулуму загальноосвітньої школи останніх років, публічне обговорення підсумків цього дослідження з учителями та шкільними адміністраторами, ученими-педагогами, і т.ін. Очевидно, що не можна розробляти стандарти без широкомасштабного вивчення якості функціонування системи загальної середньої освіти на основі національних порівняльних моніторингових досліджень тощо. Мабуть, бу-
ло б доцільно в демократичному суспільстві оголосити прізвища людей, яким довірили розробляти Державний стандарт базової та загальної середньої освіти. І якщо не маємо можливості чи бажання організувати конкурс із залучення кращих фахівців до цієї роботи, то потрібно було б провести хоча б широке суспільне обговорення їхніх кандидатур. Адже складно пояснити пересічному українцеві, якому небайдуже, чого і як навчатимуть у школі його дитину; чому саме цим, а не іншим людям доручено цю важливу справу. А хто бачив концепцію нового Державного стандарту? Чи її чекає доля концепцій мовної та літературної освіт? Чи Державний стандарт розробляється без такої концепції взагалі? І чи зміниться в такому разі оцінка рівня української освіти її громадянами в найближчому майбутньому?
Вивести людину зі стану колапсу непросто. Її доля залежить не менше ніж від трьох чинників: внутрішньої готовності організму боротися за своє життя, кваліфікації лікарів та правильно обраної стратегії дій. У нас немає сумнівів щодо існування потужних глибинних механізмів самовиживання української освіти. Це доведено багаторічною історією її існування. Але чи є в нашій державі стратегія дій, спрямована на виведення української освіти з колаптичного стану? На жаль, немає. Чи є в нас команда фахівців-управлінців, які зможуть вивести українську освіту зі стану, в якому вона перебуває? Пошук відповіді на це запитання залишимо читачам.