Чому так мало з тих, хто навчався в іноземному університеті, отримував там науковий ступінь, повертається на Батьківщину? Про це та багато іншого, що непокоїть наших науковців, зокрема молодих, нам розповів кандидат фізико-математичних наук,
PhD з фізики, науковий співробітник Гарвардського університету Іван ЛЕВКІВСЬКИЙ:
- Нині ви працюєте в Гарварді. Але починали займатися наукою в Україні. І досить успішно: закінчили престижний фізико-математичний ліцей, стали переможцем Міжнародної олімпіади з фізики, вступили до одного з найкращих університетів країни. Там же закінчили аспірантуру й захистилися. Як і чому опинилися за кордоном - у Швейцарії, а потім США?
- Ще під час навчання у школі я відвідував Науково-освітній центр при Інституті теоретичної фізики ім. М.Боголюбова. Потім, уже студентом, сам читав лекції у цьому центрі для талановитих школярів і студентів молодших курсів. Там познайомився з професором Женевського університету, який читав лекції на запрошення Центру (до речі, фінансувала його приїзд швейцарська сторона). Завдяки цьому знайомству я й потрапив до Швейцарії - вступив до аспірантури Женевського університету. Закінчив також аспірантуру у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка.
Чому вирішив займатися наукою за кордоном?Тут, в Україні, дуже проблематично знайти місце, де молодий науковець отримував би пристойну зарплатню. Елементарно немає на що жити, винаймати квартиру, не кажучи вже про фінансування досліджень. Стипендія аспіранта в Женеві приблизно у 20 разів вища, ніж у нас. Жити на стипендію аспіранта в Україні - це подвиг.
- Якщо порівняти навчання в аспірантурі у нас і в Женеві - у чому найбільші відмінності?
- Українські дипломи кандидатів і докторів наук без проблем визнають у Швейцарії. І можна було б обмежитися аспірантурою в Україні, а потім поїхати працювати до Женеви. Але в аспірантурі мені цікавий не лише результат - науковий ступінь, а й сам процес. У цьому сенсі у Швейцарії навчатися цікавіше. Женевський університет давав мені можливість узяти участь у багатьох міжнародних конференціях - сплачував за квитки й проживання в тих містах, де вони проходили. Київський університет не міг собі цього дозволити. А тим часом участь у конференціях є важливою складовою наукової роботи. Це цікаві зустрічі, актуальні дискусії, взагалі можливість відчути себе на передньому краї науки.
У Швейцарії навчання в аспірантурі триває чотири-п'ять років. Чому в Україні менше - незрозуміло. Скорочений термін заважає молодим науковцям сконцентруватися на наукових дослідженнях і спонукає штампувати неякісні дисертації.
- Цікаво було б порівняти саму процедуру захисту дисертації в нашій аспірантурі і європейській.
- У Швейцарії немає міністерства освіти й ДАКу. В університетах немає спеціалізованих учених рад. Кожен університет видає власний диплом про здобуття наукового ступеня. Тому для його репутації й авторитету важливо, щоб дисертація, захищена в його стінах, була справді якісною. Для цього потрібна фахова незалежна експертиза. Організовується вона так. Аспірант подає разом із науковим керівником до деканату рекомендований список вітчизняних та іноземних експертів, що є визнаними фахівцями з теми дисертації. Керуючись цими пропозиціями, деканат призначає групу з трьох або більше науковців. Наприклад, мою дисертацію розглядала комісія з п'яти експертів. Їх запросили з університетів Гарварда, Цюріха, Женеви та Массачусетського технологічного інституту. До речі, університет повністю оплачує дорогу й проживання запрошених.
Відрізняються й формальні вимоги до захисту. Наприклад, за кордоном не вимагають визначеного мінімуму публікацій. Достатньо й однієї. У нас їх повинно бути не менше п'яти (у Росії - три). Провести за три роки аспірантури наукові дослідження, яких би вистачило на п'ять якісних публікацій, - це дуже важко.
Щоб захистити дисертацію у Швейцарії, потрібно заповнити документ на два аркуші формату А4, подати текст дисертації та висновки мінімум трьох експертів. Наш набір документів, якщо його скласти у стос, удвічі (!) грубіший за дисертацію.
У нас необхідний кандидатський мінімум - три іспити: з іноземної мови, філософії та спеціальності. У Швейцарії лише один - зі спеціальності. І складати його можна у будь-який час протягом року. В Україні ж у більшості вишів кандмінімум можна скласти лише раз на рік у конкретно визначений день.
- Рада молодих учених при Держінформнауки, знаючи про нашу з вами зустріч, передала для вас кілька запитань. Молоді науковці цікавляться, як у Швейцарії борються з плагіатом у дисертаціях?
- Одразу після захисту текст публікації викладають у відкритий доступ в Інтернет. Якщо хтось побачить плагіат, може написати про це до університету, де захищався здобувач ученого ступеня. Це дуже погано для репутації і дисертанта, і університету. Крім того, оскільки тексти всіх дисертацій відкриті, а для експертизи дисертацій запрошують науковців, які спеціалізуються саме на її темі (а отже, відстежують дослідження в цій сфері), плагіат вони відразу викриють. Обманути всю наукову спільноту дуже проблематично.
В Україні немає вільного доступу до текстів дисертацій. Отже, можливостей для плагіату набагато більше.
- Вони також запитують, чи пов'язана процедура захисту дисертацій у Швейцарії з матеріальними витратами? Наприклад, в Україні здобувач наукового ступеня з власної кишені сплачує від 1500 до 15 тисяч гривень у бухгалтерію установи, де захищається (такий офіційний внесок є у більшості спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій), 800-1600 гривень на видання автореферату, близько двох тисяч - за його розсилку. І це тільки офіційні внески…
- У Швейцарії аспірант ні за що не платить. Усі витрати бере на себе університет. Щоправда, я оплатив видання десяти примірників своєї дисертації. Бо університет видає безплатно лише 20. А мені хотілося мати 30, щоб розіслати друзям і знайомим.
До речі, в Україні не всі установи вимагають внески. Захист в Інституті теоретичної фізики обійшовся мені лише у 230 гривень - саме стільки коштувало оголошення про захист в офіційному виданні МОН.
- Як підтримує держава молодих науковців у Швейцарії?
- Науковці віком до 35 років мають пріоритет в отриманні грантів на дослідження. Більшість із них фінансують держава (Швейцарський національний фонд наукових досліджень) і університети (вони мають автономію і можуть самостійно розпоряджатися своїми коштами). Наприклад, наша наукова група, що складалася з трьох молодих науковців і професора, за п'ять років отримала на дослідження, участь у конференціях і зарплатню майже півтора мільйони франків. З них 60% - від Національного фонду і 40% - від університету.
Великий відсоток фінансування наукових розробок надходить і від приватних корпорацій. Вони вкладають гроші у перспективних молодих людей з ідеями, що можуть бути реалізовані в бізнесі. Підприємці розуміють, що тисяча франків, вкладена в науку сьогодні, через п'ять років дасть мільйон прибутку.
- А хто визначає, чи варто вкладати гроші у те чи інше дослідження?
- Це вирішують комісії, що складаються з незалежних міжнародних експертів. Склад комісії оцінюють і затверджують інші експерти - визнані наукові авторитети або ті, хто входив до складу комісії раніше.
- Чи відомі українські науковці у світі?
- Так. Хоча українців окремо не виділяють. Усіх вихідців з пострадянських країн називають "росіянами". Звичайно, за кордоном знають, що в нас є сильні наукові школи в академічних інститутах і окремих університетах. Поки що є. Якщо проблеми з фінансуванням не будуть розв'язані - всі перспективні науковці просто виїдуть звідси.
Але попри все, завдяки високому рівню наукових результатів, багато українських учених, особливо у сфері природничих наук, успішно співпрацюють у міжнародних проектах завдяки підтримці зарубіжних партнерів. Однак для того, щоб за кордоном зацікавилися дослідженнями вченого, потрібно, знову ж таки, брати участь у конференціях, мати зв'язки в науковій спільноті.
- У нашій країні втрачено розуміння цінності фундаментальних досліджень. Як приклад - проблеми ключової лабораторії з молекулярної біології, зменшення фінансування НАНУ. А як у Швейцарії та інших країнах?
- Швейцарський національний фонд наукових досліджень виділяє на фундаментальні дослідження приблизно половину всіх коштів. Такі дослідження важливі, бо вони формують наукову культуру в суспільстві взагалі й атмосферу для прикладних досліджень. Це стратегічна річ, яка впливає на розвиток усієї науки. Наведу приклад з власного досвіду.
Я працюю над напівпровідниковою електронікою, але в дуже малих масштабах. Вивчаю, які процеси відбуваються у напівпровідникових елементарних структурах, коли вони стають настільки малими, що ті закони, до яких ми звикли в нашому макроскопічному світі, не працюють. Тут починають працювати закони квантової механіки. Масштаб напівпровідникових структур - один мікрон. У таких невеликих структурах спостерігається цікавий ефект - коли їх поміщають у сильне магнітне поле, їхня провідність починає антуватися (приймає дискретний фіксований набір значень, який не залежить від форми, матеріалу, а залежить від констант - заряду електрона та сталої Планка). Це так званий квантовий ефект Холла, відкритий у 80-х роках XX століття. Чотири науковці отримали за це Нобелівську премію. Коли ми почали вивчати тонкощі цього ефекту, з'ясувалося, що фізика, яка стоїть за ним, має багато спільного з фізикою елементарних частинок. Завдяки цій аналогії вдалося дуже сильно просунутися в розумінні фізики ефекту квантування. І вже є випадки прикладного застосування ефекту Холла. Існування квантових систем спричинило експериментальний бум у мезоскопічній фізиці, яка вивчає явища на межі мікроскопічного та макроскопічного світів. У першому діють закони квантової механіки, у другому - звичні нам закони. У світі лише п'ять лабораторій, які займаються експериментальним підтвердженням цих теорій. Є великі сподівання, що на базі пристроїв, де застосовується фізика квантового ефекту Холла, можна буде створити квантовий комп'ютер.
- Чи правда, що західна наука перебуває зараз у концептуальній кризі? Їй закидають надмірну вузькоспеціалізованість.
- Тенденція до вузькоспеціалізованості справді спостерігається останніх років зо п'ять. Гадаю, це пов'язано з науковим прогресом, наука не стоїть на місці. Більше знань, більше відкриттів - і фахівці в різних галузях дедалі більше віддаляються один від одного. Бути універсальним науковцем складно.
Так, у західній науці не все безхмарно. Є свої проблеми. Але їх не порівняти з нашими. У нас невдовзі взагалі науки може не бути. Багато молодих науковців, за якими майбутнє, виїжджають з країни.
- Що можна зробити для того, щоб їх підтримати, щоб вони не виїжджали?
- Практика навчання за кордоном не є чимось неприйнятним у європейських країнах і США. Але там після навчання люди часто повертаються на батьківщину. Варто поставити запитання по-іншому: що зробити, щоб талановитій молоді було цікаво повернутися в Україну? Наша держава має для цього дуже обмежені фінансові можливості. Може, варто було б сконцентрувати фінанси в кількох установах, створених за зразком швейцарських excellence centers. Такі центри можна було б зорганізувати на базі університетів або академічних інститутів, які надали б для цього свої приміщення, створили б міжнародну комісію незалежних експертів з певного наукового напряму, запросили б науковців, запропонувавши їм гідну зарплатню, фінансували б експериментальні дослідження. Такі центри обов'язково повинні бути незалежними від держави й університетів. Вони мають контролюватися міжнародною комісією незалежних експертів з певного наукового напряму. І отримувати фундаментальне фінансування.
Навколо них згуртуються талановиті студенти. Там буде висока концентрація наукових спеціалістів, і це, відповідно, стимулюватиме їх до розвитку. Потрібен синтез освіти і науки. Прообразом такого excellence center можна вважати Науково-освітній центр при Інституті теоретичної фізики, де я навчався.
- А ви повернетеся в Україну після того, як закінчиться ваш контракт у Гарвардському університеті?
- Питання складне. Стосовно наявності наукового ком'юніті, з яким можна проводити наукові дослідження, проблем немає. Наприклад, у тому ж Інституті теоретичної фізики є сильна група науковців, до складу якої входять і досвідчені, і молоді вчені. Вони проводять на сучасному рівні дослідження різних аспектів фізики графену - дуже перспективного матеріалу для наноелектроніки. Зі співробітником цієї групи Артуром Слободенюком ми зовсім недавно опублікували спільну наукову статтю. Є талановиті українські студенти, з якими я спілкуюся, коли приїжджаю до Києва і проводжу семінари у Центрі. Але якщо розглядати фінансову сторону питання (можливості проведення наукових досліджень на сучасному рівні), відповідь на ваше запитання буде скоріше негативною.