Я не ставив собі за мету подати комплексну концепцію розвитку вищої освіти в Україні. Моє завдання полягає в тому, щоб глянути на нерішучі спроби реформування університетського життя раціональним поглядом. А також довести тезу про необхідність завершити розпочате, а потім користуватися наслідками реформ. Не нарікаючи на тяжке життя, чи, ще гірше, змирившись із очевидним — неприпустимим падінням якості наукових досліджень та освіти. Ображатися варто лише на самих себе, на власну нездатність перетворити риторику на реальні справи. Такі важливі проекти, як автономія, Болонські реформи, рейтингування університетів і зовнішнє незалежне оцінювання, взаємопов’язані якнайтіснішим чином. Насправді – це єдина справа, що має бути зроблена. Бо від її успіху залежить конкурентоспроможність нашої держави. Моя позиція значною мірою підкріплюється досвідом Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Консорціуму з університетської автономії.
Наука чи освіта?
Хоч це може здатися парадоксальним, але глобальна криза створює сприятливі умови для справжніх реформ. Для цього пропонується прийняти чотири тези. По-перше, немає ніякої національної науки. У науковому світі професіонал знає ціну іншому професіоналові. Мобільність і співпраця на міжнародній арені — запорука успішності, зокрема через втягнення України у глобальну конкуренцію. Ми ж намагаємося її уникнути, шукаючи аргументи в оригінальній ментальності чи так званих особливих традиціях вітчизняної науки. Хоч цими традиціями можна швидше відлякувати нові покоління дослідників, ніж хвалитися. Те, що ми називаємо кращими здобутками української науки, належить не до організаційних переваг радянської системи, а до персональних здобутків українських вчених, які б у кращих умовах зробили б набагато більше. Не можна створити щось нове, не відмовившись при цьому від старого — того, що тягне назад і не дозволяє здійснити прорив на певних напрямах досліджень, а також, що найважливіше, у системних змінах.
Тому, по-друге, потрібно змінити організацію наукової діяльності, яка зберігається по сьогодні з перших років радянської влади, відмовившись від принципу її відокремлення від вищої освіти. Ці традиції виявилися справді стійкими. Мовляв, справжня наука — для академічних і науково-дослідних інститутів, а освіта — для університетів, у яких існує, відповідно, особлива вузівська наука. Такий поділ дозволяв ефективніше контролювати інтелектуалів і концентрувати зусилля на стратегічно важливих для СРСР технологічних напрямах. Відзначимо, що тоталітарна держава знала, що їй потрібно, — вона існувала в умовах протистояння з цілим світом. Тепер система радянських держзамовлень зникла, а створена нею інфраструктура залишилася, перетворившись на невиправданий анахронізм. Тому розвиток науки в Україні повинен відбуватися там, де йому призначено від початку, — в стінах університетів. Навчальний процес, відповідно, організовується не сам по собі, а навколо наукових досліджень.
По-третє, слід перестати дивитися на університети як на безодню, яка поглинає дедалі більше бюджетних коштів. Значні демократичні здобутки, на жаль, поки що не дозволяють подолати посттоталітарний статус нашої держави. Сьогодні прагнення контролювати якомога більше, навіть всупереч очевидній вигоді для себе, видається справді ірраціональним. Національні інтереси України полягають у відповідях на численні виклики й загрози, а не в самообмані та самоізоляції. Інакше кажучи, ми не маємо сучасних університетів, здатних впливати на національну економіку, вирішувати кардинальні технологічні й суспільні проблеми. Цікаво, що перед українськими університетами ніхто і не ставить таких вимог. Вища освіта розвивається пасивно й екстенсивно, як-от за рахунок хаотичного збільшення кількості вищих навчальних закладів. На сьогодні маємо 904 ВНЗ, у тому числі 351 університет. Це справді дикі цифри, оскільки Україна може собі дозволити лише кілька десятків якісних університетів, які значною мірою самі даватимуть собі раду.
Нарешті, по-четверте, нам потрібно визначитися стосовно стратегічних завдань для науки та освіти. Якщо Радянський Союз намагався домінувати мілітарно, – для України найприйнятнішим було б досягти конкурентоспроможності на глобальній арені, будучи невід’ємною частиною європейської спільноти та продукуючи нове знання, необхідне для участі у світовому розподілі праці.
Зовнішнє незалежне оцінювання
Запровадження ЗНО стало справді найбільшим досягненням в українській освіті за роки незалежності. Не так з огляду на завдання, що на нього покладаються, як зважаючи на послідовність різних гілок влади і навіть конкуруючих політичних сил у здійсненні цього проекту. Кажучи сьогодні про те, що 72% українців підтримують ЗНО, ми забуваємо, що зовсім недавно існувала небезпека протистояння з такою важливою соціальною групою, як батьки абітурієнтів. Адже всім зрозумілою була попередня система вступу до ВНЗ. Більшість українських родин, які мали випускників шкіл, намагалися запастися певними домовленостями про вступ своїх дітей ще до початку вступної кампанії. Після першого року свого функціонування ЗНО не вирішило проблему корупції і не вплинуло істотно на розвиток вищої та середньої освіти. Але воно дало надію, що в Україні у принципі існують політична воля і бажання вийти зі стану пострадянської стагнації.
Досить несподівано ЗНО стало індикатором динаміки реформ. Якщо рух вперед відбуватиметься наполегливо і, головне, осмислено, на краще зміниться загальна ситуація в українській освіті. У тому числі через широку суспільну підтримку. Якщо ж, навпаки, виникне підозра, що подальшого руху не буде, нам загрожує різке падіння решти показників. Причому набагато більше, ніж за відсутності ЗНО. Один крок уперед неминуче вимагає всіх інших належних кроків. Поки що частково досягнуто однієї мети: розширення доступу до вищої освіти. Наприклад, до всіх київських ВНЗ потрапило набагато більше студентів із провінції, ніж у попередні роки. Для абітурієнтів з’явилися такі можливості вибору навчальних закладів і спеціальностей, яких не було раніше. Наступним логічним кроком була б імплементація болонських норм до вітчизняного законодавства. Запровадження загальнонаціонального ЗНО є необхідною частиною реформування освіти, але воно в жодному разі не може замінити собою інші реформи.
Тому важливо розглянути хоча б деякі загрози стосовно ЗНО, які можуть виникнути за умови гальмування реформ у вищій освіті. Неодмінно дасться взнаки тривале усунення ВНЗ від процесу відбору студентів. Теза про те, що головне завдання університетів – навчати, а не відбирати собі найкращих, є хибною, спрямованою проти розвитку ринкових відносин і здорової конкуренції. Сертифікати ЗНО можуть лише певний час бути визначальними під час вступу, але в майбутньому, зі зменшенням кількості та збільшенням якості українських ВНЗ, тільки університет даватиме відповідь, який абітурієнт йому потрібен. Ідеться не лише про запровадження нових тестів на здібності чи виставлення певних коефіцієнтів на гуманітарні та природничі спеціальності. Слід розуміти, що сертифікати ЗНО — це лише інструмент для формування такого колективу студентів, який найкраще відповідатиме завданням стратегічного розвитку університету.
Подолання корупції під час вступу не може вважатися безпосереднім завданням ЗНО. Це надзвичайно болюча соціальна проблема, яка не може розглядатися лише як кримінальний злочин або виключно в морально-етичній площині. Слід визнати, що хабарництво в Україні стало частиною економіки вищої освіти, коли дивним чином зникає різниця між доходом і прибутком. Так само, як плагіат перетворився на невід’ємну частину академічного життя. В радянські часи це справді було розбещенням. Тепер домінує ринкова риторика, натомість немає можливості дати ВНЗ належне бюджетне фінансування. З одного боку — корупція у самій державній системі, численні приклади незаконного збагачення у приватному секторі, з іншого — цілком слушні розмови про те, що нічого безплатного, у тому числі освіти, не буває. Все це виступає підґрунтям для того, що хабарі, свідомо чи не свідомо, сприймаються як прообраз ринкової плати за навчання. Проблема в тому, що студент, який дав хабара, а не вніс до університетської каси законну платню, прагне не якості й вимогливості, а самого лише диплома. Неякісне платне навчання, фактичний продаж дипломів – наслідок тих самих негативних процесів.
Має бути переосмислене поняття розширення доступу до вищої освіти. Це не лише можливість випускникам шкіл надсилати свої документи на різні спеціальності до необмеженої кількості ВНЗ. Нинішні тести ЗНО вимірюють знання (Achievement tests). Розширення доступу до вищої освіти здійснюється з допомогою тестів на вимірювання здібностей (Ability tests). Їх було створено у США для оцінювання солдатів, які повернулися з Першої світової війни і були неконкурентоспроможні, порівняно з абітурієнтами, що мали можливість готуватися до вступу в університети. Для реалізації цієї мети було організовано раду ректорів (College Board) найбільших університетів США, діяльність якої, зрештою, привела у 1926 р. до створення SAT (Scholastic Assessment Test). Ним сьогодні послуговуються такі найпрестижніші університети Америки, як Гарвард, Прінстон, Йєль. У цьому випадку вимірюється не те, що знає абітурієнт (кількість), а його здатність застосувати свої знання (якість). В українських умовах тест на здібності може вирівняти стартові можливості для випускників сільських та міських шкіл.
Повтор торішнього формату ЗНО означатиме безпрецедентне зниження якості середньої освіти. Адже більшість випускників потребуватимуть лише двох сертифікатів для вступу до ВНЗ. Це означає, що вони селективно звертатимуть увагу на ці предмети, нехтуючи іншими. Ще більшого розмаху набуватиме явище репетиторства, що принижує школу. Середня освіта втрачає системність — головну перевагу радянських часів. За цих умов варто вдаватися до таких кроків, як обов’язкова вимога сертифіката з математики для всіх без винятку спеціальностей та ВНЗ. Оскільки належний рівень таких знань вказує на певну культуру мислення, що особливо важливо у сучасному високотехнологічному світі. До речі, Києво-Могилянська академія перевіряє математику в усіх абітурієнтів уже протягом 17 років.
Традиційний могилянський тест включає в себе запитання з семи предметів, що вимагає від молодої людини серйозної підготовки і вмотивованості до одержання вищої освіти, яка, до речі, в Україні не є обов’язковою. Технології тестування потрібно не просто розвивати, а науково досліджувати, вивчати закордонний досвід, адаптовувати його до вітчизняних умов, створювати адекватну національну модель ЗНО. Згаданий приклад з американським тестом SAT потверджує, що в цій справі держава може й повинна спиратися на ініціативу академічної громади. Адже в громадянському суспільстві поняття «державне» не виступає синонімом визначенню «незалежне». Держава формулює вимоги та критерії успішності для певного національного проекту, іноді фінансує його, але обов’язково дослухається до професійного середовища. Однак діяльність спеціального науково-дослідного центру НаУКМА з питань тестування залишається поза увагою державних чинників. Тому що ініціативність розглядається як зайва проблема і джерело нових проблем. Згадаємо ще одну, яку можна не помічати, але неодмінно треба вирішувати. Успішний могилянський досвід наголошує на необхідності обов’язкової перевірки в усіх абітурієнтів знання англійської мови, без якої Україна фактично дистанціюється від Болонського процесу.
Болонський процес
Психологічно Болонський процес сприймається в Україні як чергова кампанія, в якій важливий не конкретний результат із певними критеріями вимірювання, а сам процес (даруйте за вимушену тавтологію). Насправді Болонська міжурядова реформа має на меті створення Європейського простору вищої освіти (EHEA) до 2010 року. Головні засади — академічна автономія, взаємне визнання освітніх ступенів і кваліфікацій, зрозумілість дипломів і ступенів через створення спільної триступеневої структури освіти та гарантування якості освіти. Болонський процес спирається не на уніфікацію, а на гармонізацію освітніх систем в Європі. Важливі спонукальні чинники — загострення конкуренції з американськими університетами, потреба оптимізації працевлаштування дипломованих спеціалістів у країнах ЄС. Надзвичайно важливим принципом є мобільність студентів і викладачів, відкритість європейської вищої освіти до світу.
В Україні багато хто вважає, що можна «прозвітуватися» про приєднання до Болонського процесу через імітацію якихось формальних атрибутів, як-от перехід на кредитно-модульну, рейтингову систему. Забуваючи, що відкритість світові означає гру за правилами глобальної конкуренції, яка неможлива без англійської мови. Студент може вивчати у школі або в університеті будь-які іноземні мови, які сприятимуть його професійному зростанню. Але Болонський процес передбачає володіння англійською мовою як таку необхідну умову, яка навіть не обговорюється. Інакше немає мобільності, професійної взаємодії, відповідних навчальних програм, спільних дипломів, не може здійснюватися гармонізація європейських систем освіти. Сьогодні англійська мова для України — не панщина і не умовність. Це стратегічний ресурс розвитку науки, освіти й національної економіки, який потребує спеціальної державної програми розвитку.
Наступне непорозуміння — перебільшена увага до різноманітних міждержавних угод щодо самої практики співпраці у вищій освіті. Ми забуваємо, що в усьому світі головне слово належить університетам. Дипломи найкращих українських університетів і так визнаються у багатьох наукових установах Європи. Однак ми забуваємо про інше — Україна фактично не визнає європейських та американських дипломів. Нарікаючи про «відплив мізків» на Захід, ми не сприяємо протилежному процесові – поверненню вітчизняних інтелектуалів, які одержали західні наукові ступені і вчені звання, додому. Кількість таких викладачів у НаУКМА рік у рік збільшується, але вони перебувають у себе на батьківщині поза законом. Університет не може включити їх в акредитаційну документацію, а вони не мають права одержувати належну заробітну платню. Західного доктора філософії, професора наша держава вважає старшим викладачем. Процедура нострифікації в Україні принизлива і часто тупикова. В усьому світі право визнання дипломів належить університетові. Україна ж проводить політику закритості стосовно міжнародної наукової спільноти. Рейтинг та репутація університетів не беруться до уваги.
Але повернімося до ідеї «відзвітувати» про приєднання до Болонського процесу – чи то перед рідним МОН, чи то перед європейською моніторинговою групою, яка вже наступного року стане свідком факту типового (пост)радянського окозамилювання стосовно, наприклад, третього рівня підготовки фахівців вищої кваліфікації. Проект нового закону України «Про вищу освіту» у ст. 6 і ст. 7 передбачає наявність освітньо-наукового рівня доктора філософії PhD (philosophy doctor), підготовка якого повинна тривати чотири роки. Якщо ми не створимо якісного рівня PhD, що даватиме можливість молодим науковцям потрапляти у велику науку в Україні, вони прагнутимуть виїхати на Захід. Тобто не створюючи власної інфраструктури, ми вкладатимемо кошти у відповідні закордонні установи. Аби мати уявлення про те, що, власне, означає підготувати доктора філософії західного зразка, гляньмо на ресурсні потреби і мінімальний перелік заходів.
Витрати на одного студента (бакалавра, магістра) у США становлять 36 500 євро, у країнах ЄС — 8700 євро, в Україні — 15 000 грн. (1400 євро). Причому ЄС планує найближчим часом збільшити ці витрати на 1% від європейського ВВП. Середню вартість докторанта підрахувати важко, оскільки на цьому рівні відбувається поєднання науки та освіти. Тому потрібно враховувати кошти, які йдуть, власне, на організацію наукової діяльності, у т.ч. на функціонування сучасних лабораторій. Торік в НаУКМА було відкрито першу в Україні Докторську школу, яка включила в себе перші три PhD-програми (масові комунікації, фінанси, менеджмент в охороні здоров’я). Вартість підготовки одного докторанта PhD на рік становить у Києво-Могилянській академії понад 100 тис. грн. на рік. Тоді як один докторант коштує державі 29 600 грн., аспірант — 23 200 грн.
Ось деякі статті витрат PhD-програми з масових комунікацій, які не входять до переліку чинних в Україні позицій аспіранта і докторанта. Це блок міждисциплінарних нормативних курсів (усього сім), блок фахових нормативних курсів (шість), фахових вибіркових курсів (вісім), захист докторського проекту, закордонне відрядження на конференцію, захист дисертації за західним стандартом, відрядження та гонорари для науковців з-за кордону, розробка нових навчальних курсів і навчальних планів, створення відповідних університетських структур, яких не було раніше, тощо. Як бачимо, в додатку до вимог традиційної аспірантури перед PhD-студентом НаУКМА стоїть набагато більше завдань. Слід додати ще обов’язковість участі, щонайменше, в одній міжнародній конференції (мінімум, одне закордонне відрядження) з пізнішою публікацією статті у міжнародному реферованому журналі (peer-reviewed journal). Кожен докторант має двох наукових керівників (один з-за кордону). Захист дисертації відбувається перед спеціалізованою дисертаційною комісією, яка складається з п’яти осіб. Троє з них не повинні бути співробітниками НаУКМА (як мінімум, один — з-за кордону).
Як бачимо, для виконання гіпотетично передбаченої законом норми про третій цикл вищої освіти потрібно багато зробити в організаційному і фінансовому планах. Причому за якість своїх захищених докторів філософії в усьому світі відповідальність несе сам університет. Окрім очевидного факту, що справжні PhD-програми не можуть виникнути на підставі звичайного перейменування аспірантури і докторантури, разом узятих, продовження існування старої системи є невиправданим марнотратством. Сьогодні менше 30% усіх вітчизняних аспірантів взагалі коли-небудь виходять на захист (лише 7% роблять це вчасно). Українська держава щороку виплачує стипендії в середньому по 1100 грн. на місяць майже 20 тисячам осіб, які формально проходять підготовку в рамках трирічної аспірантури. До цих витрат ще додаються сума на зарплату керівникам і, в окремих випадках, кошти на проживання в гуртожитках, матеріальна допомога тощо. Якщо захищається лише 30% аспірантів, можна легко підрахувати: щороку з бюджету марно витрачається понад 300 мільйонів гривень.
Хибна за своєю природою радянська практика відокремлення науки (НАНУ) від освіти (МОНУ) в Україні переноситься на організацію наукових досліджень у самому університеті. Суто академічні за своїм призначенням науково-дослідні осередки функціонують тут «паралельно» до освітнього механізму. Окрім необхідності створення науково-навчальних центрів зі статусом юридичної особи, метою яких є поглиблена науково-технічна та навчальна підготовка фахівців, слід брати до уваги, що третій, докторський, цикл університетської підготовки є не лише освітою. Адже від докторанта насамперед вимагається справжня наукова новизна результатів його досліджень.
Наявність докторської школи з певною кількістю PhD-програм могла б стати тим критерієм, за яким визначається університетський статус ВНЗ. Визнання дипломів, у тому числі докторських, «на державному рівні», в академічному світі зовсім не важливе. Справжнє взаємне визнання відбувається через наукові публікації та міжуніверситетські (міжфакультетські, міжкафедральні) угоди. Так, усі могилянські PhD-докторанти мають можливість одночасно з дипломом НаУКМА одержати ще й західноєвропейські докторські дипломи: Маастрихтського університету (Нідерланди) та Барселонського автономного університету (Іспанія). Згідно з другою угодою, іспанські студенти також можуть одержати докторський диплом НаУКМА.
Тому Києво-Могилянська академія пропонує запровадити для докторських програм п’ятий рівень акредитації. Критерії оцінювання повинні вказувати на наявність відповідних наукових і науково-педагогічних шкіл, інформаційної бази, наявність інфраструктури та матеріально-технічної бази для проведення фундаментальних і науково-прикладних досліджень, а також для підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. Необхідно представити динаміку розвитку університету за останніх п’ять років, внутрішню інтеграцію наукових досліджень і навчального процесу, критичну масу в кадровому потенціалі, наявність системи відбору талановитої молоді, інтегрованість цього університету у світовий науково-освітній простір, якість наукових досліджень та навчального процесу. Тим університетам, які відразу не зможуть задовольнити цих акредитаційних вимог, потрібно буде об’єднувати свої зусилля з іншими ВНЗ, створюючи «критичну масу» спільними зусиллями.
Університетська автономія
Болонська декларація особливу увагу приділяє принципам автономії університетів, оскільки вони «надають певності у тому, що системи вищої освіти будуть безперервно адаптуватися до змінюваних потреб суспільства та до необхідності розвитку наукових знань». Реалізація ідеї автономії ВНЗ для сучасної України насамперед означатиме перерозподіл відповідальності. Як уже зазначалося, від університетів досі вимагається зовсім не те, що насправді потрібно вимагати. Не ірраціональної звітності, яка не має жодних реальних наслідків, а справжніх результатів наукових досліджень. Ми звикли до того, що держава стежить за примарним «порядком», який не виключає корупції й погоджується з відсутністю конкурентоспроможних українських університетів на світовому ринку. Більше того, цей «порядок» не терпить жодних новацій. Питання може розглядатися навіть з політичної точки зору. На тлі сильних університетів змінюється погляд на призначення самої держави, яка неодмінно перестане бути інструментом для приватного збагачення, дедалі більше набуваючи ознак цивілізованого сервісу для всіх своїх громадян.
У 2007 р. видатки на вищу освіту в Україні становили 5,7% державного бюджету. Головне тут — не обсяги фінансування, на які завжди можна нарікати, бо в жодній країні світу ця категорія витрат не буде визнана достатньою. Привертає увагу структура фінансування ВНЗ, яка поділяється на загальний і спеціальний фонди. До речі, уся сума у 2007 р. становила 11 млн. 292,7 тис. грн., відповідно 7 млн. 510,7 тис. і 3 млн. 782 тис. грн. Спеціальний фонд — це кошти, зароблені університетами, які держава, цілком у стилі воєнного комунізму, автоматично вважає своїми, тобто бюджетними. Ми живемо в атмосфері недовіри і взаємної підозріливості. Натомість потрібно звільнити приватну ініціативу, заохочуючи розвиток університетів за рахунок їхньої наукової діяльності, організаційних заходів, сприяючи приватним інвестиціям. Поки що держава намагається тримати приватний бізнес на безпечній (для себе) відстані від університетів, не залишаючи останнім можливості самим давати собі раду.
Перехід ВНЗ на автономні засади викличе оптимізацію управлінських процесів через саморегуляцію. Наприклад, якісний університет буде зацікавлений у здобутті високого місця на освітньому ринку, а відтак — у якісному відборі студентів, що приведе до ліквідації корупції під час вступу. Замість того, щоб засуджувати хабарництво, потрібно створити умови, які б зробили його невигідним для університетів. Паралельно з розвитком якісних українських ВНЗ, відповідальних перед суспільством насамперед через ринкові механізми, зростатиме їхня відповідальність за якість власних дипломів, наукових ступенів і вчених звань. Ми повинні вести мову про повну академічну, фінансову та адміністративну самоврядність університетів, згідно з європейськими традиціями, буквою і духом Болонського процесу, вимогами сучасної конкуренції глобального світу.
Реалізація університетської автономії в Україні можлива трьома шляхами: через пілотний проект, який потім переноситься на всі ВНЗ; через укладання угоди з тими університетами, які братимуть на себе відповідні зобов’язання забезпечення якості та прозорості всіх видів звітності; через реалізацію болонських зобов’язань нашої держави. Найкраще було б рухатися всіма шляхами одночасно. Починаючи з 2005 р., коли було засновано Консорціум з університетської автономії, державні чинники з подиву гідною одностайністю доводили неможливість здійснення цього проекту, хоч навіть у чинній законодавчій базі можна знайти підстави для початку процесу автономізації українських університетів. Так, ст. 46 Закону України «Про освіту» з промовистою назвою «Автономія вищого навчального закладу» передбачає, що державні органи управління освітою можуть делегувати ВНЗ повноваження відповідно до його статусу.
Університетська автономія не має альтернативи. Зволікання призведе до ще більшого зниження якості й розширення прірви між нашими та західними ВНЗ.
Конкуренція і розвиток
Важко придумати щось непотрібніше для більшості українських ВНЗ, ніж рейтингування. Апатичне ставлення до цієї надзвичайно важливої справи свідчить про відсутність в Україні здорової ринкової конкуренції. Тим часом місце в різноманітних професійних рейтингах мало б бути головним джерелом інформації для абітурієнтів, визначати участь держави у розвитку того чи іншого університету, привертати увагу меценатів і партнерів. На сьогодні існує чотири найпопулярніших міжнародних рейтинги: Academic Ranking of World Universities Шанхайського університету, Times Higher Education, Newsweek та рейтинг Паризького університету. До речі, у країнах ЄС говорять про організацію власного, більш комплексного оцінювання європейських університетів.
В Україні також започатковано цілий ряд університетських рейтингів, серед яких найвпливовішими є три — журналу «Кореспондент», «Топ-200 Україна» та «Компас», розроблений SKM і Благодійним фондом Р.Ахметова. Наприкінці минулого року МОН запропонувало проект ще одного рейтингу ВНЗ, який істотно відрізняється від усіх згаданих своїм науковим характером. Окрім переваг, ця пропозиція має низку вад. Так, є багато питань до правдивості інформації, що надходить з університетів. На противагу незалежним рейтингам, тут не враховуються відгуки експертів, роботодавців і досягнення випускників. Слід позбутися пострадянського способу постановки запитань і узгодити їх із сучасними вимогами західних університетів. Дивним чином публікації в міжнародних реферованих виданнях зараховуються не до наукових здобутків, а до міжнародної діяльності. Нарешті треба подолати різноспрямованість статистичної звітності. Всі дані про університети, на яких будується системний рейтинг, мають бути підставою для акредитації й перебувати у вільному доступі через міністерський веб-сайт.
Формуючи незалежні громадські рейтинги, слід враховувати критерії, звичні для найкращих європейських університетів. Це дозволить українським ВНЗ пересунутися до глобальної системи координат, усталеної й зрозумілої для західних партнерів. Пам’ятаймо про публікації у міжнародних реферованих виданнях, індекс цитувань, врахування розмірів університету та його бібліотечної колекції. Оскільки у багатьох позиціях ми починаємо з чистого аркуша, окремим критерієм оцінювання варто розглядати динаміку університетського розвитку, передусім у науковій сфері, та кількість публікацій. Наприкінці листопада 2008 р. в Будапешті відбувся 3-й Європейський форум оцінювання якості освіти. Учасники відзначали небезпеку «спортивного» рейтингування з погляду можливого відходу від стратегії розвитку університетів. Оскільки справжню стратегію може мати лише автономний університет, ці загрози для українських ВНЗ, на жаль, ще не набули своєї актуальності.
Отже, підіб’ємо підсумок. У процесі реалізації освітніх реформ слід орієнтуватися на результат, дотримуючись визначених часових рамок. Потрібно забезпечити логічність і поетапність реформ. Наступна визначальна риса — системність, взаємопов’язаність усіх заходів. Наші дії мають узгоджуватися зі стратегічним розумінням призначення науки та освіти в Україні, з огляду на її технологічні та геополітичні перспективи. Необхідно проводити будь-які організаційні заходи, спираючись на політичну волю в державі, розуміння і підтримку як академічної громади, так і всього суспільства. Громадяни повинні бути зацікавлені у реформах і поінформовані про їх перебіг. У результаті системних реформ слід домогтися різкого скорочення кількості університетів з одночасним підвищенням їхньої якості. Вища освіта переходить на цивілізовані ринкові засади через суворий моніторинг і дотримання правил гри, однакових для всіх. Головним індикатором якісних змін в українській науці та освіті стане стрімке зростання потреби в інноваціях, на противагу сьогоднішньому бюрократичному протистоянню та униканню змін.