Тернопільську академію народного господарства було відкрито як відділення факультету Київського інституту народного господарства у 1966 році. Тоді заняття розпочали 73 студенти, з якими працювали п’ять викладачів.
Сьогодні вуз уже має власне відділення у Києві і ще 14 — в інших областях України та за кордоном. Нинішній викладацький склад академії — майже 900 доцентів та професорів. «Для вищого навчального закладу у регіоні, де немає історичних традицій вищої школи, це певне досягнення», — вважає ректор академії Сергій Юрій. Своїм досвідом та баченням проблем вузів, розташованих у містах, віддалених від столиці, він поділився з читачами «ДТ».
Три «кити» периферійного вузу
У містах, де, в зв’язку з переходом до ринкових відносин, з 200 тис. населення бажають навчатися всі, становлення вузів та їхня діяльність є досить складним процесом. Попри це, більшість людей має мізерні доходи, часто нижчі прожиткового мінімуму. Тому хоча бажання здобути вищу освіту є, однак реалізувати його може не кожен.
Значна проблема — пошук підходів до молодих людей, котрі бажають вчитися. Тобто намагання наблизитися до абітурієнта якомога ближче, щоб все-таки можна було реалізувати його право на здобуття вищої освіти.
В Україні є шість-вісім великих міст, таких як Львів, Одеса, Запоріжжя. Але поруч із ними є і невеликі міста, приміром, Ужгород, Івано-Франківськ, Чернівці, Тернопіль, Хмельницький, Луцьк, Полтава, Херсон, де вузи лише формуються. Якщо порівняти ці вищі навчальні заклади зі столичними, одразу впаде в око їхня характерна особливість — представники, так би мовити, нової генерації вітчизняної вищої школи, омолоджують міста, створюють молодіжний мікроклімат. А тому проблема становлення вузів саме у регіонах актуальна для всієї України.
Є три «кити», на яких ґрунтується діяльність вищого навчального закладу у невеликому місті. В першу чергу — це матеріальна база. Коли вуз починає жити, обростати одним приміщенням, двома, він наштовхується на ряд специфічних проблем, які невідомі його столичним «колегам». Зокрема, досить незначні державні капітальні вкладення, яких не вистачає для розвитку навчального закладу. У невеликих містах нелегко віднайти і пристосовані для навчальної діяльності приміщення. Не менш складним питанням є їхнє будівництво. Тому процес становлення, особливо молодих вузів, доволі тривалий.
Важливим питанням подальшого розвитку і діяльності периферійних вузів є кадрове забезпечення. Зрозуміло, навчальний заклад зможе готувати висококваліфікованих фахівців лише за наявності професійного викладацького складу. А це — відповідні наукові школи, професори, здатні згуртувати навколо себе однодумців. Зазвичай такі кадри потрібно вирощувати, бо часто потрібних науковців-педагогів не вистачає або їх просто нема. Причин цього багато. Не секрет, що чимало вчених виїздять за кордон. І сьогоднішня оплата праці українських науковців, і їхній соціальний статус принизливі. Раніше здійснювалася підтримка цієї верстви населення на державному рівні. Тепер ця функція повністю лягла на плечі вузів. Останнім це далеко не завжди під силу, особливо, якщо йдеться про вищі навчальні заклади у невеликих містах.
Вистачає проблем і в справі підготовки власних кадрів. По-перше, немає належних матеріальних умов, аби молода людина могла займатися виключно науковою діяльністю (відомо ж, що найкращий період для цього — 25—40 років). По-друге, немає впевненості як у сьогоденні, так і в майбутньому. Лише нещодавно Міністерство освіти і науки відправило у всі вузи держави зразкові статути, котрі забезпечують ряд їхніх прав. Раніше, як правило, вчена рада і ректорат разом із профспілковими комітетами розробляли відповідну мотивацію життєдіяльності професора, доцента, щоб якомога єффективніше залучити їх у навчальний процес. А відповідна премія і доплата до затвердженої заробітної плати, а надання житлової площі, а передбачення можливості отримати відповідний відпочинок та лікування… Усе це тепер має бути в межах юрисдикції вузу.
Лібералізувати освітню політику
Звичайно, оплатити високі гонорари у таких вузах, як наш, важко. Окрім того, є ще й така державна структура, як контрольно-ревізійне управління (для роботи у якій ми, до речі, також готуємо своїх студентів). КРУ стежить за витрачанням «бюджетних» коштів навчального закладу. Відповідно, те, що поступає із державного «гаманця», і те, що вуз заробляє самотужки, строго регламентується і контролюється. Але ж це не завжди доцільно й ефективно. Досить незручними є такі лімітування хоча б тому, що часто здійснити купівлю тієї ж шафи чи стола не можеш, бо вони мають іншу вартість, ніж та, що на них передбачена. Врешті, доволі незручною для вузу є тендерна система закупівлі. Щоб не купував навчальний заклад, спочатку серед виробників цієї продукції оголошується тендер. Це, звичайно, добре, коли йдеться про закупівлю великих партій. Але коли треба придбати кілька столів для аудиторії, а справа затягується на три місяці, таку ситуацію нормальною назвати не можна.
Розглядаючи питання про забезпечення викладача вузу житлом, знову наштовхуєшся на дилему: закладено одну ціну, а реальна — інша. Тому вузу потрібно дати більше можливостей маневрувати своїми коштами, принаймні заробленими. Якщо бюджетні гроші, виділені на зарплату і стипендію, ми повинні використовувати строго за призначенням, то чому те, що заробили самі, не маємо права витрачати на те, у чому є найбільша потреба? При цьому я не заперечую здійснення контролю за обігом витрат коштів у вузі. Звичайно, це необхідно, але ж у розумних межах…
До речі, один із факторів мотивації для залучення молоді до наукової діяльності — можливість маневрувати власними коштами і показати на практиці, як діє фінансовий менеджмент. Здавалося б, нічого нового, але дієво і вельми потрібно сьогодні.
Зараз відбувається постійне оновлення так званих технічних засобів навчання. Проте вузам, які знаходяться не в освітніх центрах, досить складно бути інформаційно забезпеченими. Йдеться в першу чергу про залучення вищих навчальних закладів до участі у підготовці бізнес-планів, проектів, конкурсах на отримання грантів, відповідних стипендій. Зазвичай, якщо ми і отримуємо таку інформацію, то лише «заднім числом». Тоді як столичні вузи сьогодні у цьому відношенні мають значну перевагу.
Звичайно, не менш болючим питанням для так званих периферійних вузів є монополізм у підготовці спеціалістів. Ця проблема має дві складові. Так, свого часу через популярність економічних професій, підготовкою таких спеціалістів почали займатися технічні вузи. Оскільки це модно і дає заробіток. Водночас, ані викладацького складу, ані відповідних засобів, ані бібліотечного фонду в них не було. Заборонити надавати такі освітні послуги, звичайно, не можна. Але ж і якість підготовки — важливий фактор. Як вихід можна запропонувати певний конкурс-рейтинг підготовки спеціалістів. Він повинен бути відкритим, аби абітурієнти могли знати, де краще готують тих чи інших фахівців. До речі, Міністерство освіти і науки хоча й повільно, але робить певні кроки у цьому напрямку.
З іншого боку, дуже добре, коли між вузами є розумна конкурентна боротьба, як, приміром, між нашими колегами — Київським національним економічним університетом та економічним факультетом Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Це і обмін досвідом, і вченими, і захист дисертацій. Але прикро, коли певний вуз, що готує фахівців певного профілю, перетворюється на монополіста. Від цього втрачають, перш за все, молоді люди, які не мають змоги навчатися у столиці.
На кілька років попереду
Становлення і життя вузу в невеликому місті змушує його керівництво дивитися на багато років наперед. Якщо у великих вузівських центрах можна собі дозволити думати про завтра чи післязавтра, то нам треба рухатися значно швидше.
Наприклад, так склалося з вітчизняними фінансовими інститутами. Міністерство фінансів передало їх Міністерству освіти і науки. Не встигло останнє їх прийняти, як інститути знову передали Мінфіну. Через це та інші фактори в них спостерігається соціальна напруга, яка спричиняє відтік кадрів. Серйозний економічний вуз дозволити такого, звичайно, не може. Тому ми завжди намагаємося прораховувати всі форс-мажорні обставини.
Дивитися наперед для нас означає займатися вдосконаленням навчального процесу і зміцненням його матеріально-технічної бази набагато раніше, ніж це робиться у столичних вузах. Це також і забезпечення доступу до Інтернету: професор читає лекцію у Німеччині, а його слухають у тернопільській аудиторії, чи навпаки — студенти на практиці за кордоном слухають лекцію тернопільського викладача.
Щорічно, щомісячно, щоденно вуз повинен вдосконалюватися, ставлячи перед своїми студентами та викладачами все вищі вимоги. Інакше можна залишитися на узбіччі. Ми, зокрема, ставимо перед собою завдання більш вимогливого підходу до якості роботи викладачів, що дає можливість говорити про принциповіші відносини між студентом та викладачем. Заліково-екзаменаційна сесія має стати своєрідним стрижнем виховного процесу. Тому іспити повинні розглядатися не у спектрі відносин між викладачем та студентом як між старшим і молодшим колегою. Екзамен у нашому вузі сьогодні — це життєвий іспит. Розповідаючи про бюджет держави, студент повинен говорити і про свій бюджет, про вміння його планувати, заощаджувати, витрачати.
Актуальним сьогодні є питання і боротьби з хабарництвом. Чого гріха таїти — таке негативне явище існує. Однак не можна говорити, що притаманне воно виключно так званим периферійним вузам. Навпаки, у таких навчальних закладах хабарництва менше. Ротація кадрів столичних вузів дає більшу гнучкість зайняти посаду на конкурсній основі. У невеликих містах, щоб підготувати фахівця, потрібно багато часу і сил. Такий викладач на протизаконну угоду зі студентом не піде.
Викладач повинен віддати навчальній діяльності 6—8 годин на тиждень, але коли таке навантаження є денною нормою, педагог елементарно зношується. Звичайно, заборонити викладачам працювати у кількох вузах не можна. Але під час акредитації приватних вищих навчальних закладів варто звертати увагу на кількість їхніх власних педагогічних кадрів. При цьому ніхто не говорить про монополізм, ми просто прагнемо високого рівня якості роботи, здорової конкуренції.
Для цього не потрібно дбати про зміну вивіски, як це стало модно останнім часом. Здавалося б, діяльність деяких вузів спрямована на постійне підвищення рівня акредитації — технікум, коледж, інститут, університет, академія, національний університет. Але при цьому втрачається головне, що визначає імідж вузу, — спрямовувати свою роботу для підготовки спеціалістів європейського рівня. І якщо такого досягти — не потрібна ніяка пишномовна вивіска.