Те, що рівень підготовленості школярів і студентів із року в рік падає, — факт відомий у всьому світі. Кампанія з перегляду систем освіти давно йде в багатьох розвинених країнах, зокрема в США, Японії, Франції, Італії.
Рух за реформу освіти в США розпочався 1983 року з урядової доповіді «Країна в небезпеці», яка попереджала про «хвилю пересічності». Спливло майже двадцять років, і ось радіо «Свобода» процитувало першу промову нового президента США Буша, де він назвав реформу освіти пріоритетним завданням, мета якого — навчити дітей до третього класу читати (!).
За даними національної дослідної ради США, американські студенти є найгіршими з усіх студентів індустріально розвинених країн. Причиною цього рада називає критичний брак кваліфікованих викладачів, фахівців у галузях природничих і точних наук.
«Хвиля пересічності» захльостує нас давно й нині вже загрожує самому існуванню всієї системи освіти. Виявляється це, передусім, у тому, що з року в рік зростає відсоток тих, хто одержує атестати й дипломи незаслужено. Сумний факт зниження рівня освіти сьогодні неминуче призведе до ще сумніших наслідків у найближчій перспективі. Рівень освіти зі швидкістю ланцюгової реакції почне знижуватися внаслідок того, що на зміну кваліфікованим викладачам минулих років прийдуть (уже приходять) ті, яких не змогли навчити належною мірою, і вони почнуть тиражувати свою недоученість. Це міна вповільненої дії під назвою «хвиля пересічності», про яку говорили в США ще 1983 року.
Уже багато років в Україні не лише пишуть і говорять про реформу системи освіти, а й роблять практичні кроки в цьому напрямі. І вважають, природно, що в процесі перетворень наша школа стає кращою. Та біда в тому, що не визначено критерії, за якими можна було б оцінити бажане поліпшення. Схоже, метою реформ є не результат, а процес наближення до західної системи освіти. Ось тільки навіщо? І чи на краще це? Якщо серйозно говорити про реформування, то неминуче доведеться оцінити, що й у який бік змінилося.
Реформатори полюбляють оперувати загальними категоріями. Але результати завжди конкретні. Не раз уже писалося, що рівень знань абітурієнтів щороку знижується. Попри реформування, якого зазнала середня школа останніми роками.
Школа перейшла на 12-бальну шкалу оцінок. У принципі, це добре, оскільки дозволяє точніше оцінювати успіхи учнів. Водночас поточний контроль замінили періодичними атестаціями (контрольними), що проводяться раз на два-три тижні, за результатами яких виставляється семестрова оцінка (замість чотирьох чвертей тепер навчальний рік складається з двох семестрів). Школярі дуже швидко оцінили це нововведення й із колишньою регулярністю занять покінчили. Тепер вони між атестаціями відпочивають — адже тепер на уроках учителі тільки розповідають. А коли й запитують, то оцінок не виставляють, а коли й виставляють, то вони ніяк не впливають на оцінки в табелі.
Що робити в цій ситуації вчителю? Адже за масову неуспішність не похвалять. Найпримітивніший спосіб — завищувати оцінки. Але реформатори передбачили сучасне розв’язання цієї проблеми — атестації проводяться за допомогою стандартних тестів. Безсумнівно, тестування дозволяє об’єктивніше оцінити рівень знань. Але це в теорії. А на практиці шкільне тестування набирає просто карикатурних форм. Тести з конкретної дисципліни видаються друкарським способом у вигляді збірки запитань і задач, згрупованих за темами (модулями, як це тепер заведено називати). Вважається, що тести доступні лише вчителям. Але тільки вважається. На книжкових розкладах абсолютно відкрито можна купити ці тести разом із відповідями! Причому в малоформатному виданні, дуже зручному для списування під час проведення атестації. Зі зрозумілих причин учителі цьому не вельми перешкоджають. Цікаво, що ніхто просто не помічає аморальності такого процесу. Більше того, його навіть культивують.
Ще один приклад. Дисципліни «Астрономія» у новій шкільній програмі немає, а на уроках «Християнської етики» вивчають біблійну версію створення Землі. Тож тепер львівські школярі знайомляться зі світобудовою на рівні знань майже тритисячорічної давнини.
У порівнянні з вузами в школах із підручниками українською мовою справи кращі. Вони є. Але підручники повинні писати досвідчені, кваліфіковані професіонали. До того ж вони повинні проходити жорстку процедуру рецензування й затвердження. Інакше — біда. Приміром, львівські школярі починають вивчати фізику з властивостей газів «на основі молекулярно-кінетичної теорії», а перший шкільний підручник із біології без вищої фахової освіти зрозуміти узагалі неможливо.
Щоденники школярів перетворені на якийсь рудимент. Учителі виставляють туди оцінки лише зрідка. Результат: батьки часто дізнаються про катастрофічне становище з успішністю свого чада лише наприкінці семестру, коли вживати якихось заходів уже пізно. Таким чином, у результаті реформування в школах уже є семестри, модулі, атестації, але школярі не мають колишніх знань.
До речі, ознакою прогресу стала орієнтація на Захід і недовіра до старої системи освіти. То що, коли школяр умітиме читати й писати лише в третьому класі, то це прогресивніше? І якщо стара система освіти була така погана, то звідки проблема «відпливу мізків»? Отже, було чому «відпливати»? Адже десятки тисяч (а за деякими даними — сотні тисяч) тих, що одержали дореформену освіту, працюють тепер на Заході за фахом. Недавно прочитав дуже цікаве оголошення: одна з фірм запрошувала на роботу фахівців, що закінчили вузи до 1991 року. Безперечно, у старої системи освіти були недоліки. І дуже серйозні. І реформа саме стосовно них мала поліпшити стан справ. Не за формою — по суті. Поки що нічого схожого немає. Тож наші школярі досі вміють читати й писати вже в першому класі. І як тут не згадати один із наріжних принципів медицини: не зашкодь.
Становище в школі, природно, позначилося й на вузах. Звісно, вузи мусили якось скоригувати свою реакцію на погіршення рівня підготовки абітурієнтів. Не беруся говорити про всі вищі навчальні заклади, але деякі відреагували вельми своєрідно.
Раніше правила прийому до вузів були однаковими й залежали від обраного фаху. У цьому сенсі всі абітурієнти мали рівні можливості у своїй категорії. Приміром, володарі золотої медалі мали пройти лише співбесіду; срібної — складали тільки один вступний іспит, решта — всі іспити. Можна, певна річ, заперечити, що були порушення, зловживання, «телефонне право» тощо. Усе це було, є і буде. Йдеться про масштаби, а вони дедалі більші.
За колишніх часів для підготовки до конкурсних іспитів батьки наймали репетиторів. Тепер багато вузів відкрили платні підготовчі курси. Подейкують, підготовчі курси дозволяють нівелювати огріхи шкільного навчання. Це нормально. Ненормально те, що в деяких вузах, приміром, у «Львівській політехніці», аби стати студентом, досить скласти іспити на цих курсах. Так стають студентами до 80% абітурієнтів, а вже решта — за конкурсом. Результат відомий: велика частка першокурсників, неспроможних успішно навчатися. Як вони подолали конкурсний бар’єр при вступі? Відповідь очевидна: навчання на підготовчих курсах й оцінку його результатів суміщено, тож їхні випускники стають студентами поза конкурсом.
Така система узаконює дискримінацію — абітурієнти, спроможні оплатити підготовчі курси, мають перевагу. Без підготовчих курсів абітурієнт, навіть на «відмінно» закінчивши школу, практично не має шансів стати студентом. На перший погляд, це здається дивним. Але пояснення досить просте: запитання конкурсних іспитів останніми роками помалу почали виходити далеко за межі шкільної програми.
То навіщо штучно створювати розрив між підготовкою школярів і вимогами конкурсних іспитів? Здавалося б, потрібно просто відібрати найкращих із того, що є. Адже становище зі шкільною освітою добре відоме. І від підвищення планки конкурсу знань не побільшає. Відповідь видається очевидною: по-перше, потрібно набрати абітурієнтів на платні курси і, по-друге, звільнити місця для зарахування поза конкурсом. Так би мовити, заплатив — і студент. І ось що цікаво: представники вузів, схоже, цілком вдоволені такими системами прийому.
Хоч би як там було, але неспроможні навчатись у вузі масово долають конкурсний бар’єр. Здавалося б, відсів уже після першого семестру повинен бути великий. Але цього не спостерігається. Чому? Причин багато.
Одна з найважливіших полягає в тому, що навантаження викладача пропорційне кількості студентів. Виставляючи незадовільні оцінки, викладач ризикує бути звільненим. Майже на кожному засіданні кафедри йому нагадують, що багато незадовільних оцінок ставити не можна. Тож викладач, хоч і стогне, вислуховуючи «перли» декотрих студентів на іспитах, але рідко виставляє оцінки відповідно до продемонстрованих знань. Колись цю проблему в Україні розв’язали просто: навантаження викладача визначалося за кількістю прийнятих на перший курс студентів. Природний спад за рахунок відрахування неуспішних на штатний склад викладачів не впливав. Тепер цей досвід чомусь забуто.
Ще одну причину намагаються не помічати, хоча в студентському середовищі про неї говорять цілком відкрито. Йдеться про оцінки за плату. Але довести це, наскільки я розумію, дуже складно, оскільки інтереси студентів-неуків і викладачів-хабарників збігаються. Про це не раз писалося в пресі, навіть публікувалися, так би мовити, прейскуранти.
Наступна причина — протекціонізм. Можна, ясна річ, заперечувати його існування. Результат — навіть на останньому курсі дуже багато студентів не орієнтуються в математиці (хоча більшість дисциплін, особливо за радіоелектронними спеціальностями, грунтується саме на ній), однак «успішно» складають іспити й захищають дипломні роботи.
Наведу цікавий факт. Із деяких предметів у нас в університеті вже багато років студенти складають іспити не викладачеві, а комп’ютеру. Можна сперечатися про плюси й мінуси такої системи, одне безперечно — об’єктивність тут гарантується (до речі, саме ця перевага комп’ютерних навчальних систем є основною перешкодою їх широкого використання в навчальному процесі, особливо при дистанційній формі навчання). Так ось, декотрим студентам, у заліковках яких лише трійки і за яких постійно просять «клопотальники», як правило, не вдається одержати позитивну оцінку на комп’ютері. Зате згодом, на комісії (є у вузах така форма останньої спроби перескласти іспит), уже без комп’ютера — одержують жадане «задовільно». І таємниці тут немає жодної: рідкісний викладач зможе відмовити, приміром, завідувачу кафедри, тим паче проректору.
Я далекий від думки подавати все в чорному кольорі. Хорошому та прогресивному треба радіти. Але необхідно бачити проблеми, інакше їх не позбутися. Навіть у найгірші часи у вузах зберігалися елементи демократії. Необхідно її повернути. Всі основні адміністративні й педагогічні посади повинні бути конкурсними (тим паче що новий закон «Про вищу освіту» саме це й передбачає). Педагог повинен бути незалежним від сваволі чиновника. Тільки так він зможе зберегти гідність, без якої і виникають усі вищезгадані проблеми. Педагог має бути головною фігурою в системі освіти, оскільки саме він є носієм знань і досвіду, які покликаний передавати наступному поколінню. Обов’язок решти структур — допомагати йому в цьому.
Немає жодного сенсу витрачати час на аналіз та критику, якщо вважати неможливим поліпшення справ у сфері освіти. Зловживання, поки залишатимуться для них лазівки, неминучі. Останні ж успіхи в царині практичного використання комп’ютерних навчальних систем дозволяють не лише порушувати питання про корінний перегляд практики навчального процесу в вищій школі, а й підказують нам, як можна здійснити цей перегляд.
Розв’язання проблеми лише одне — необхідно розмежувати процеси навчання й контролю знань. Це очевидно, приміром, у спорті, де результати роботи тренера оцінюються суддівською колегією на змаганнях за допомогою електронної вимірювальної техніки. Надавайте спортсменам звання, а тренерів нагороджуйте орденами за результати, які тренер власноручно й безконтрольно запише у відомості, і ви одержите такий самий стан, як у нашій нинішній вищій (та й не тільки вищій) освіті.
У Національному університеті «Львівська політехніка» на кафедрі телекомунікацій уже понад п’ятнадцять років із кількох предметів іспити в студентів стаціонару приймає комп’ютер. Без участі викладача. Для цього використовуються оснащені під’єднаними до мережі університету ПК комп’ютерні класи. Екзаменаційні програми розроблено так, що вони не вимагають уміння працювати на комп’ютері. Навіть школярі, що вперше сіли за комп’ютер, успішно опановували техніку складання іспиту за кілька хвилин. Розроблено й уже третій рік використовується комп’ютерне тестування для системи дистанційного навчання. Дуже корисні комп’ютерні навчальні й тестувальні системи для студентів-заочників. Тепер вони можуть готуватися до іспитів на будь-якому ПК й у будь-який час.
Багато років тому мені здавалося, що тільки замала кількість комп’ютерів гальмує широке застосування комп’ютерних навчальних систем у навчальному процесі вузів. Тепер комп’ютери є. І навчальні класи (на кафедрі телекомунікацій їх уже три) також є. Більше того, уже широко використовуються в навчальному процесі різноманітні пакети програм (переважно іноземні), зокрема й навчальні. Чому ж власні розробки, добре узгоджені з навчальними програмами й методикою нашої вищої школи, ентузіазму в адміністрації університету не викликають? Відповідь зрозуміла: наші навчальні системи не тільки навчають, а й тестують, приймають модулі й іспити, тобто порушують основний діючий принцип «сам навчаю — сам і результат оцінюю». Таким чином, багаторічна праця й позитивний досвід комп’ютерного тестування обмежено рамками однієї кафедри та сприймається адміністрацією як екзотика, придатна лише для демонстрування іноземним візитерам та під час днів відкритих дверей.
Гонитва за журавлем у небі не дозволяє побачити синицю в руках. Авжеж, жодні комп’ютерні іспитові програми не гарантують абсолютно точної оцінки знань. Проте й викладач не може цього гарантувати. Та навіть найнедосконаліша іспитова програма гарантує об’єктивність і непідкупність (якщо, звісно, вона не містить спеціальних операторів для цієї мети, що вже є криміналом, який легко викрити). Це надзвичайно важливо й докорінно змінює ситуацію. Саме тому іспитові програми майже ідеально пристосовані для проведення конкурсних іспитів при вступі до вузу.
Деякі вузи вже використовують комп’ютери на вступних іспитах. Проте всі ці методики грішать серйозним недоліком — між абітурієнтом і комп’ютером завжди є посередник. Посередник вводить написані абітурієнтом відповіді в комп’ютер, що не виключає сумнівів в об’єктивності. Неможливість посадити самого абітурієнта за комп’ютер зазвичай пояснюють тим, що комп’ютерів менше, ніж абітурієнтів. Проте цей аргумент не витримує критики. Ніщо не заважає проводити тестування по черзі. Пригадаймо, колись усні конкурсні іспити приймали двоє-троє викладачів в одній аудиторії, де одночасно перебувало кілька абітурієнтів. А в комп’ютерному класі можуть складати іспит 10—20 абітурієнтів водночас. З огляду на те, що більшість університетів мають не один комп’ютерний клас, вільний в період вступних іспитів, присутність посередника видається просто зайвою.
Іноді наводять ще один «аргумент»: відповіді абітурієнта на папері є юридичним документом, що дозволяє врегулювати можливі конфлікти. Але це теж несерйозно. Комп’ютер збереже відповіді абітурієнтів значно надійніше від будь-якого паперу, та й підробити електронний документ набагато складніше.
Попри те, що багато вузів хочуть лідирувати в царині сучасних засобів і методів навчання, перерозподіл фінансування між традиційним і незалежним комп’ютерним тестуванням навряд чи знайде широкомасштабну підтримку. Природно, і міністерство не має у своєму розпорядженні достатніх коштів, аби фінансувати всі вузи, охочі впроваджувати систему комп’ютерного тестування. Та й систему треба спочатку створити, провести експериментальну експлуатацію в реальному навчальному процесі, усунути недоліки та помилки й лише тоді тиражувати.
Доцільно було б доручити кільком вузам, які вже мають напрацювання, певний досвід і, головне, позитивні результати, розробити та провести експериментальну експлуатацію та доведення своїх систем, не обмежуючи їх жодними стандартами. Ясна річ, цю роботу треба забезпечити цільовим фінансуванням у необхідному обсязі. Такий підхід дозволить порівняти одержані результати й уже обгрунтовано розробити рекомендації. А згодом і стандарти. Очевидно, що порівняно з усіма видатками на освіту витрати на виконання такого проекту будуть незначними.