За дискусіями навколо проблем запровадження зовнішнього оцінювання, його позитивів і негативів, можливих ризиків на другий план суспільної уваги, на мою думку, відійшли значно глибші проблеми сучасної вітчизняної освіти.
Вони надзвичайно загострилися у зв’язку з негативною демографічною ситуацією, політичною нестабільністю, економічними та бюджетними проблемами, загрозливим старінням як викладацького корпусу, так і матеріальної бази.
Що турбує освітян, усе суспільство?
Поза сумнівом, у царині освіти час від часу відбувалися небуденні події — зустріч президента з освітянами, його указ про діяльність університету ім.Т.Шевченка (цікавим є визначення його статусу як дослідницького вузу). Певні спроби оживити ситуацію здійснював і профільний парламентський комітет.
Проте цілеспрямованої скоординованої державницької політики в галузі освіти і науки не спостерігаємо. Спроби МОН самостійно впливати на всі процеси не завжди зустрічають адекватну підтримку з боку уряду, президента і парламенту. Згадаймо заяви прем’єра щодо оцінки зовнішнього тестування за день перед початком цієї важливої справи. Практично за останній час у парламенті не ухвалено жодного закону чи постанови на підтримку вітчизняної освіти (якщо не вважати за таку єдину постанову про присудження премій освітянам). Хоча у профільному комітеті ВР накопичилося понад вісім десятків проектів законів і постанов, які покликані врегулювати проблеми науки, вищої та середньої шкіл, профтехосвіти, особливо позашкільної сфери. Ідеться про зміни до Закону «Про вищу освіту», розроблені ще рік тому з метою вирішити питання університетської автономії — права ВНЗ самостійно господарювати, відкривати депозитні рахунки, змінювати розмір плати за навчання залежно від урядових рішень, ліцензування та акредитації, формування держзамовлення, зменшення навантаження на одного викладача, поглиблення вузівської демократії, виборності посадових осіб, удосконалення студентського самоврядування тощо. Слід було б скористатися різким зменшенням числа абітурієнтів і переглянути навантаження викладачам вузів, довівши співвідношення «викладач — студент» до 1:8 (нині 1:15). Це дасть змогу підвищити якість освіти, поліпшити індивідуальну роботу і, до речі, зберегти «непопулярні» кафедри, особливо з технічних спеціальностей. На жаль, ці законодавчі зміни президент тричі ветував, причому щоразу обіцяючи мені особисто закон підписати. Востаннє це було минулого року на зустрічі з ректорами в Криму.
Давно потребує законодавчого вирішення гостра тема сільської малокомплектної школи. Час вимагає зменшити наповнюваність шкільних класів до 3—25 учнів (нині 5—30 учнів), на кризовий період надати місцевим Радам право утримувати школи за меншої наповнюваності, посилити увагу до виховної роботи, змінити Бюджетний кодекс на користь позашкільної освіти, перевести її фінансування до бюджетного кошика номер один. Потрібно негайно зробити кроки назустріч Учителеві, Викладачеві. Йдеться про фінансування будівництва житла для викладачів вузів і шкільних учителів, збільшення підйомних молодим педагогам, стимулювання зацікавленості молодих учених, запровадження третього етапу Єдиної тарифної сітки, зміни в пенсійному забезпеченні педагогів (на рівні 80% заробітку), введення в дію в повному обсязі ст. 57 Закону «Про освіту» тощо.
Навесні цього року понад триста членів Громадської ради освітян і науковців України (ГРОНУ) провели в Будинку вчителя обговорення ситуації в освіті. Уряду, парламенту і президентові було направлено ділові, конкретні пропозиції. Минуло три місяці — жодної реакції на свої тривоги громадськість не отримала.
Освіту і науку знову обділили
Освіта — складна й дещо консервативна галузь. Тут слід добре знати й пам’ятати, хто сіяв хліб і хто збирає врожай. Не може переможець владних перегонів щоразу розпочинати все з нуля і ще й пишатися цим. Завдання ГРОНУ, педагогічної громадськості — сприяти владі у справі збереження та примноження надбань минулих років. Скажімо, в бюджеті 2008 року недостатньо, як на мене, приділено уваги реалізації таких державних програм, як «Наука в університеті», «Школа майбутнього», «Інформаційні і комунікаційні технології в освіті на 2006—2010 рр.», урядових рішень на підтримку розвитку матеріальної бази ПТУ, щодо ремонту й відновлення 300 аварійних шкіл тощо. Не можна не дослухатись і до думки освітянських профспілок, які протестують проти призупинення законом про держбюджет сотні соціальних статей 15 важливих законів. Про це чітко йдеться в останніх рішеннях Конституційного суду.
Гадаю, громадськість мусить докласти зусиль, аби домогтися збільшення фінансування освіти і науки. Хоча цього року загальні витрати на освіту й зросли до 56 млрд. гривень, але це становить лише 6,46% ВВП, проти майже 7% торік. (А це був один з найвищих показників у Європі). При ВВП 900 млрд. грн. таке недофінансування вилилося 3,6 млрд. гривень! Цих коштів вистачило б на перший етап реалізації програми «Наука в університеті», придбання наукового обладнання, створення міжвузівських дослідницьких центрів, стимулювання вчених і т. ін. Адже реальною науковою діяльністю у вузах України займаються до 20% науково-педагогічних працівників. Як можна говорити про якість української освіти, її конкурентоспроможність, входження в єдиний світовий освітянський простір, про реалізацію Болонської декларації без вирішення проблеми синтезу науково-дослідницької та освітянської діяльності? У посланні Єврокомісії «Про роль університетів у Європі» чітко окреслено перспективи університетської освіти і науки. Європа розуміє, що неспроможність повноцінно скористатися взаємодоповнюваністю досліджень і викладання є однією з головних перешкод на шляху до конкурентної економіки. Таку мету поставив собі Євросоюз у Лісабонській стратегії, яка, до речі, визначила рівень фінансування науково-технологічної галузі на рівні 3% ВВП. В Україні — втричі менше.
До речі, США на аналогічні проблеми виділяє понад 4% ВВП, ми ж з усіх джерел торік витратили ледь 1,2%. І це при тому, що ВВП США сягає понад 11 трлн. доларів!
Не можу не сказати і про урядову програму «Український прорив». На жаль, її досі не розглянуто в парламенті. Демократична, або, як її охрестили в народі, — Кайдашева коаліція, ніяк не затвердить цей документ. Тому, на жаль, і не бачимо реальних кроків до інноваційного розвитку економіки, підтримки спільних зусиль бізнесу і вчених. Принагідно зазначу, що уряд сусідньої Росії тільки для розвитку нанотехнологій створив корпорацію зі статутним капіталом понад п’ять мільярдів доларів. При цьому цьогорічне фінансування наукової галузі в Росії становить вісім мільярдів доларів, що майже в двадцять разів перевищує аналогічні витрати в Україні.
Не можу не сказати й про навчальну матеріальну базу шкіл, дитсадків, училищ, технікумів. У десятки разів потрібно збільшити фінансування на створення та придбання сучасного обладнання кабінетів фізики, хімії, біології, розробку навчальних посібників і приладдя для шкіл, училищ, дитсадків тощо.
Виклики ноосферного суспільства
Людство, у тому числі населення України, дедалі більше відчуває зниження якості освіти і особливо брак сучасного виховання. За визначенням академіка В.Вернадського, люди здійснили стільки змін, що самі стали найважливішою «геологічною» силою в розвитку всього земного, у формуванні ноосфери, а відтак і ноосферного суспільства. Сучасне ноосферне суспільство висуває нові завдання перед суспільством, освітою і наукою. Політичне вовтузіння не дає владі змоги осмислити ці процеси. А вони надто важливі, щоб їх не помічати. Це — згубний вплив прогресу на природу, занепад моралі, певне здичавіння людей. Хто замислювався над тим, що невдовзі буде зрубано останнє у світі дерево, після чого почнеться катастрофічне зменшення кисню на планеті? Яке ж суспільство ми збудували, коли вся громадськість спокійно мириться з тим, що десятки мільйонів українців ледь зводять кінці з кінцями, ніби безбатченки блукають по всьому світі? Тим часом 130 найбагатших сімей, за даними журналу «Фокус», ніким не спростованими, володіють статками, еквівалентними двом третинам вітчизняного ВВП або тримають у своїх руках десять освітянських бюджетів! І на цьому тлі ми мусимо заспокоювати вченого і педагога: потерпи ще трішки, скоро тобі буде краще! Певно, не випадково Альберт Швейцер попереджав людство про занепад морально-етичних ідей, можливе самознищення людської культури.
Почуття несправедливості, відсутність перспективи, негативні тенденції, які формуються нині в суспільстві, найбільш негативно впливають загалом на педколектив і вчителя зокрема. Для подолання цих явищ маємо ретельно проаналізувати їх, згрупувавши таким чином:
1. Безпрецедентний тиск електронних ЗМІ, просякнутих жорстокістю, прагматизмом, сповнених смакування сексуальних сцен, приниження людської гідності, тупої реклами. Багато негативного несе в собі й Інтернет, де не бракує порнографії, абсурду, псевдокультури, антиестетизму.
2. Психофізична небезпека: незахищеність учителя, викладача, вченого від суспільства і влади, чиновника, криміналітету, розбещених багатіїв і т.ін. Згадаймо останні репортажі про конфлікти в школах. Для журналістів це — всього лише смакування бідами освіти, ніхто не думає, як завтра педагог заходитиме до класу.
3. Некомпетентне втручання в освіту та роботу педагога з боку влади, політичних партій і бізнес-структур. Непродуманість певних реформ в освіті, ігнорування вітчизняного досвіду.
4. Побутова невлаштованість, фінансово-економічні труднощі й несправедливість, яка чиниться по відношенню до науковця і педагога. Учитель, який працює повний день, є в нашій країні чи не найбіднішим!
Переконаний: суспільство не матиме кращого майбутнього, якщо в ньому бідують Учитель і Вчений!
Ноосферне суспільство ставить перед нами завдання постійно оновлювати навчальний процес, особливо зміст освіти, який має бути побудований на таких основних принципах: науковість і новизна; щире захоплення сферою знань, яку обрав; творче застосування здобутих знань; формування в молоді глибоких життєвих, гуманних і моральних принципів; оперативне залучення в процес викладання всього нового, передового; перехід до «керованої самоосвіти». Згадаймо, скільки критики в суспільстві викликав зміст тестових завдань. Але ж ніхто не говорить, що насправді помилилися не тестологи, просто держстандарти освіти містять чимало недоліків. Вони потребують оновлення і вдосконалення. Мусимо прискорити створення постійно діючої системи оновлення змісту освіти, оперативного корегування навчальних планів і програм, стандартів освіти. Це — спільне завдання академій наук, особливо педагогічної, Міністерства освіти і науки, вчених, учителів, громадськості — всіх нас.
Нові завдання перед освітою
Вони випливають із двох основних її функцій: по-перше підготувати людину до життя, по-друге — навчити її гідно жити, виконувати людські обов’язки. Педагоги, які мислять перспективно, ставлять питання про розвиток індивідуально орієнтованої педагогіки. У деяких країнах, зокрема США, набувають поширення «домашні школи». Ці новітні підходи ми хотіли реалізувати в проекті «Школа майбутнього», який потрібно не в довгу шухляду відкладати, а підтримати й розвинути.
У ХХІ столітті по-новому сприймається принцип: «навчайся діючи». Наша освіта надто затеоретизована, часто далека від життя. Ми забуваємо, що вчить не тільки школа чи ВНЗ, а саме життя. Не заучування, «натаскування» на результат, а застосування діяльнісного підходу — ось реальний шлях до успіху в освіті (це добре обґрунтував академік С.Гончаренко). В основі оновлення системи освіти має лежати насамперед турбота про здібності, інтереси учня та студента.
Урешті-решт слід позбутися звички готувати школяра до вступу до ВНЗ з кожного без винятку предмета, захаращеності навчальних програм, перестати перевантажувати учнів непотрібними знаннями. Спілкуючись із дітьми, інколи здається: вони настільки замучені, що після школи ладні йти на пенсію. Визнаю, що до цієї проблеми я, як колишній міністр, лише доступився. Є навіть відповідні рішення колегії МОН, але мусимо ще і ще раз поміркувати над навчальними програмами, методами оцінювання знань, проблемами навчання, успішності. Гадаю, на впровадженні тестових технологій ми не зупинимося, бо це засіб підвищення лише якості освіти. А маємо думати передусім про душу і стан дитини.
Згадаймо, що свого часу геніального Томаса Едісона вигнали зі школи як розумово відсталого. Видатний учений Сергій Боткін до десяти років не міг навчитися читати за шкільним букварем. Як відомо, Альберт Ейнштейн теж був не в числі перших учнів. А скільки таких талантів занапащено в нас? Проблема полягає в потребі змінити методи оцінювання, які ранжують дітей на основі поверхового оцінювання знань.
Не можу оминути проблеми морального та фізичного здоров’я учнів і студентів. Недосконала організація навчально-виховного процесу, засилля класно-урочної, групової, лекційної форм занять, малорухомість, неякісне харчування (часом і його відсутність), недоступність для багатьох спортивних секцій, знищення зон здоров’я, спортивних майданчиків (особливо в столиці) призводить до різкого погіршення здоров’я. На жаль, нинішня система освіти не містить у собі комплексу здоров’я — своєрідних зберігаючих технологій, які б сприяли усуненню дефіциту рухливої активності, порушень опорно-рухового апарату, подоланню психофізичного перевантаження, корекції постави.
Поєднати зусилля держави і громадськості
Особливо хочу наголосити на посиленні ролі громадськості у справжній державній турботі про вчителя, вченого. Франкове «Школа вчителем стоїть» нині як ніколи є актуальним. Зростання цін, галопуюча інфляція, відсутність житла, умов для праці, лікування, відпочинку змушують нас спільно із профспілками щоразу нагадувати можновладцям про їхні передвиборні обіцянки та телевізійні плачі про долю педагога, вченого. Доречно було б вимагати бодай подвійного збільшення зарплати для вчителів, науково-педагогічних працівників. Ресурси є. Потрібна справедлива, чесна державна політика. Дбати не про олігархів, статки яких сягнули 530 млрд. грн., що вдвічі перевищує держбюджет, а думати про майбутнє. Прогресивний податок, оподаткування нерухомості, розумна плата за сировинні ресурси, порядок на митниці — і кошти знайдуться.
Потрібно привернути увагу влади до якості підготовки вчителів, зокрема й викладачів для університетів. Проблема є достатньо гострою і актуальною. Нагадаю, що в Казанському університеті за часів Лобачевського існував спеціальний педагогічний інститут для майбутніх викладачів ВНЗ. А як ми нині готуємо вузівського професора? Усе пущено на самоплив.
Від педагогів залежить майбутнє країни. Не випадково ще Уінстон Черчілль говорив, що «майбутні імперії будуть імперіями інтелекту». Політолог, економіст Джордж Белл, який свого часу запровадив термін «постіндустріальне суспільство», так характеризує нинішню епоху: «у доіндустріальному суспільстві життя було грою між людиною і природою. В індустріальному — грою між людиною і штучним середовищем… В інформаційному суспільстві життя, робота стає грою людини з людиною». Наскільки ми готові до таких змін? Чи відповідають цим вимогам наші школи і ВНЗ, дитсадки й училища?
За твердженням відомого аналітика Елвіна Тоффлера, у ХХІ столітті ми стали свідками глобальних змагань за панування у світі, в основі чого насправді лежить не насилля, не гроші, а змагання за знання! Паролем переможців, каже політолог, є знання! Тоффлер стверджує, що «багатство — це влада середньої якості, насильство — влада низької якості, знання — влада високої якості!»
У нашій країні немає значних покладів золота, нафти і газу, в нас немає Сибіру. Тож, перефразовуючи Д.Менделєєва, ми можемо й мусимо приростати знаннями, здобутками в освіті і науці. У матеріалах ЮНЕСКО зазначається, що «сучасна освіта повинна складатися з чотирьох елементів: навчитися пізнавати, навчитися робити, навчитися спільно жити, нарешті просто жити, — вміння, яке випливає з трьох попередніх».
Хтось може дорікнути, а чому про все це я не говорив, коли був міністром? Говорив, і не раз, у тому числі в парламенті й на засіданнях уряду. Але мені здається, що сучасні механізми правової держави якраз і передбачають певну циклічність, коли одну владу змінює інша. Тому важливо, щоб у країні зберігалась інституціональна пам’ять, не втрачалося те добре, що напрацьовувалось роками. Негоже забувати про вічні цінності, примирливо ставлячись до негараздів, які руйнують державу.