Освітній простір нашої держави ніколи не був однорідним. Неформальна диференціація шкіл на престижні, тобто такі, що мають створений роками успішної роботи бренд, і звичайні існувала завжди. І хоча такий розподіл існує і сьогодні, приватні школи можна вважати спадкоємцями традицій елітних шкіл, оскільки головним їх завданням є надання якісних освітніх послуг кожному конкретному учневі, незалежно від ступеня його готовності до школи (у приватних школах немає вступних іспитів, які у престижних державних навчальних закладах сором’язливо звуться співбесідами, а насправді є засобом селекції). Ефективність навчання залежить від низки чинників. Велику роль тут зазвичай відіграє особистість учителя. Проте не менш істотними є й об’єктивні чинники, а саме: невелика наповнюваність класів, що дає змогу враховувати індивідуальні фізичні, розумові та психологічні особливості дитини; сучасна матеріальна база школи; інноваційність освітнього процесу (адже приватний заклад не прив’язаний до бюджетного фінансування і може дозволити собі оперативно і мобільно, уникаючи бюрократичної тяганини, закупити сучасні посібники, сплатити за навчання співробітників на престижних курсах і тренінгах). Важливим для батьків є забезпечення комфортних умов перебування дитини в школі, а саме: зручні меблі, приміщення, відремонтовані без участі батьків та їхніх додаткових внесків, якісне медичне обслуговування, домашнє харчування та можливість приготування дієтичних страв, наявність шкільного транспорту тощо.
Але комфортні умови — не єдина причина популярності приватних навчальних закладів. Серед вихованців таких шкіл є категорії дітей, які потребують особливого освітнього середовища, так звані «проблемні діти», яким з тих чи інших причин важко адаптуватися у великому колективі. За даними сайта Головного управління освіти в м. Києві, серед учнів приватних шкіл є діти-інваліди (2%), сироти й напівсироти (5%), обдаровані діти (25%). Зрозуміло, що батьки таких дітей не завжди можуть дозволити собі сплачувати за навчання (адже плата у приватних закладах освіти коливається від 600 грн. на місяць до 15 тис. у. о. на рік). Тому 20% учнів приватних шкіл навчаються безоплатно або мають пільги на навчання.
Як бачимо, приватні навчальні заклади мають певні переваги перед державними школами. Але є аспекти, важливі для батьків, у яких приватні школи поступаються державним. Що мається на увазі? Насамперед — плата за навчання. Хоча тут не все так однозначно, як здається на перший погляд (навіть якщо не згадувати офіційних доплат батьків за додаткові освітні послуги в державних школах). Що ми маємо на увазі, коли говоримо «державна освіта»? Те, що держава виділяє певну суму на зарплатню вчителям, на оплату освітніх послуг, які вони надають, на утримання школи. Зрозуміло, що це бюджетні кошти. А одним із джерел наповнення бюджету є податки, платниками яких є батьки учнів. Крім того, батьки сплачують внески до благодійних батьківських фондів, кошти з яких ідуть на потреби школи. Отже, висновки про безоплатність державної освіти є дещо поверховими. Хоча, звичайно, батьківські сплати у державній школі не можна порівняти з платою у приватній.
А що є джерелом наповнення бюджету приватної школи? Кошти засновників і батьків. І тут батьки, що віддали перевагу приватному закладу, опиняються у дивному становищі, тому що сплачують за освіту своїх дітей двічі: уперше — через систему податків на утримання державних шкіл, які фінансуються з бюджету і в яких їхні діти не навчаються, і вдруге — безпосередньо приватній школі. Очевидно, для розв’язання цієї правової колізії цікаво було б запровадити досвід деяких європейських країн, у яких держава, незалежно від форми власності школи, виплачує їй з бюджету на кожного учня певну суму грошей. Крім того, обдаровані учні приватних шкіл, як і державних, отримують стипендії від держави або органів самоврядування. Такі субвенції з державного бюджету були б важливі для школи з кількох причин. По-перше, це дасть змогу знизити плату за навчання і зробить приватну освіту доступнішою. По-друге, приватна школа не залежатиме виключно від батьківських коштів, а отже, уникне небезпеки потрапити в залежність від батьків і ухвалювати популістські рішення в деяких питаннях — таких, як, наприклад, вивчення безпідставно популярних і модних предметів, кадрова політика тощо.
Наступна проблема, з якою стикаються батьки, що обрали для своєї дитини приватну школу, це постійне зростання плати за навчання. Хоча власники приватних шкіл роблять усе можливе для її стабілізації, є об’єктивні причини, які не дозволяють утримувати оплату за навчання на одному рівні. Насамперед це орендна плата, яка є високою, оскільки встановлена для приватних шкіл на рівні комерційних структур та офісів, а не на рівні установ освіти і культури. Крім того, договори оренди укладаються на рік, що унеможливлює стабільну фінансову політику школи та довготривалі інвестиції в освітній процес. Тарифи на комунальні послуги, які затверджуються рішенням виконавчих органів міської ради, для державних і комунальних шкіл відрізняються у кілька разів і не на користь останніх.
На учнів приватних закладів не поширюються програми соціального захисту і підтримки (забезпечення підручниками, безоплатні харчування учнів початкових класів та медичне обстеження, щеплення, охорона тощо).
Зрозуміло, що всі перелічені недоліки навчання у приватних закладах мають глибоке підґрунтя — відсутність законодавчо врегульованого правового статусу і організаційної форми приватних шкіл. І це, напевно, є проблемою не лише приватної освіти, а всього приватного сектора в цілому, у будь-яких сферах суспільного життя. Тому, обираючи приватний навчальний заклад, кожен з батьків повинен ретельно зважити усі «за» і «проти», з’ясувавши для себе, якого результату очікує і за що згоден платити гроші, адже, як випливає з відомого прислів’я, хто платить гроші, той замовляє музику. Але замислимося: хто ж «замовляє музику» приватним школам? Чи тільки батьки? А може, і держава також? Приватні школи потрібні державі. І не лише тому, що сплачують немалі податки до бюджету і заощаджують бюджетні гроші, надаючи робочі місця педагогам-бюджетникам. Саме існування закладів освіти різних форм власності є важливим чинником функціонування конкурентного освітнього середовища, яке, у свою чергу, є передумовою і рушійною силою розвитку освітнього простору держави. Функціонування приватних освітніх закладів не є забаганкою певного кола зацікавлених осіб. Це реакція ринку освітніх послуг на запит суспільства, яке відчуває потребу у нових формах навчання. Про що, зокрема, свідчить неоднорідність соціального статусу батьків учнів приватних навчальних закладів. Серед них — представники культури (4%), медичні працівники (4%), представники освіти і науки (3%), правоохоронці (4%), державні службовці (10%), бухгалтери, програмісти, водії, друкарі, менеджери (36%), керівники підприємств (39%).
Напевно, держава зацікавлена в розвитку приватного сектора освіти. Але сказавши у цьому питанні «А» — тобто дозволивши функціонування приватних шкіл через видачу ліцензій, чомусь не сказала «Б», а саме — законодавчо не врегулювала діяльність приватної освіти. Сьогодні приватні навчальні заклади існують у певному законодавчому вакуумі, що не сприяє розвитку ринку освітніх послуг і розширенню сегмента приватної освіти.