Цьогорічний День учителя - знаковий: буквально напередодні президент підписав новий Закон України "Про освіту". "Це може стати подарунком учителям до професійного свята" - натякали високопосадовці. Ну що ж, подарунок є. Та чи стане він справді подарунком, який відкриє перед учителями нові можливості, чи "троянським конем", - покаже час.
Майбутні реформи широко анонсувалися і обговорювалися в суспільстві, у баченні їх дієвості були і скептики, і оптимісти. Але і ті й інші завжди підкреслювали: багато що в новій українській школі залежатиме від учителя. Чи готовий він до цього? Виклики й ризики істотні: погана якість педагогічної освіти, засилля у школі нафталінних методик, "старіння" вчителів (талановита молодь не йде у педагогічні виші), "репресивна система оцінювання" тощо. У ЗМІ і соцмережах поширювали багато сумних історій про школу.
Але ж ми чудово знаємо й інші історії. У кожній школі є вчителі, які мають крила і вчать літати учнів. Кого пам'ятають усе життя, кому завдячують вибором життєвого шляху та майбутньої професії. Хто завжди залишається для нас рідною людиною.
Ми мріємо про нову українську школу - сучасну, європейську, якісну й радісну. І сподіватися тут можемо тільки на вчителів. Батьки, експерти, чиновники, активісти і журналісти неодноразово говорили, чого чекають від педагогів. Цікаво, а чого очікують від суспільства вчителі?
DT.UA звернулося до відомих учителів із запитанням: чого ви очікуєте від держави, батьків, учнів?
Ганна Дудіч, учителька англійської мови (м. Кропивницький)
Має звання "Вчитель-новатор", "Вчитель-експерт Майкрософт". Переможниця міжнародного конкурсу фахової майстерності вчителів англійської мови Oxford Headway Scholarship. На міжнародному освітньому форумі Microsoft Global Forum у Барселоні проект Ганни Дудіч "Казки народів світу" посів третє місце серед 250 проектів з усього світу.
- Від учнів я очікую, що їм буде цікаво на моєму уроці. Розумію: це залежить від мене. Сподіваюся, що від кожного уроку кожен із моїх учнів візьме собі якусь "родзинку". Очікую, що мої вихованці зможуть себе розкрити й не побояться бути оригінальними, не такими, як усі, й мати свою точку зору. Сучасна людина має бути щирою, відкритою, нешаблонною.
Від батьків очікую, що ми будемо разом робити важливу справу - виховувати наших дітей. Ми в школі, а вони - вдома. Сучасні батьки дуже завантажені на роботі, я розумію це. Ми, вчителі, даємо дітям знання, можемо бути добрими, люблячими, лагідними. Але дітям іноді хочеться саме батьківської ласки та уваги. І я хочу, щоб вони її отримували.
Чого я очікую від держави? Що, хай не зараз, а впродовж кількох років, держава забезпечить усім учителям (і молодим, і досвідченим) можливість високоякісного професійного розвитку. Адже для того, щоб учитель був інноваційним, треба дати йому можливість наживо відвідати міжнародну конференцію чи семінар або школу за кордоном. Це дозволяє зрозуміти, як працюють різні системи освіти, що варто з них узяти собі і чим - поділитися.
Звісно, можна не їхати на міжнародні конференції чи семінари й дочекатися, коли все буде описано на папері. Але на той момент, коли це станеться, інформація вже застаріє. Час плине дуже швидко: сьогодні це інновація, завтра - щось звичне, а післязавтра - застаріле.
Ірина Мегедь, учитель зарубіжної літератури, методист столичного ліцею, член робочої групи з оновлення шкільних програм із зарубіжної літератури (м. Київ)
Ще в часи міністра Д.Табачника Ірина Мегедь прославилася тим, що разом зі своїми колегами-вчителями протестувала проти неякісних програм із зарубіжної літератури, нав'язаних школам. Протестуючі вчителі тоді перебували під шаленим тиском, - Ірининих колег викликали "на килим", їх згадували "незлим тихим словом" на шпальтах МОНівських видань. Але вчителі-бунтарі не здавалися. Виступали з публічними заявами, активно спілкувалися зі ЗМІ. Вже при теперішній команді МОН Ірина увійшла до робочої групи з оновлення програм із зарубіжної літератури.
- Чого чекають учителі від держави? Це найскладніше питання. Ми чекаємо чесної відповіді: які вміння і знання потрібні державі? З огляду на інтереси країни України, а не окремих посадовців . Ми чекаємо чітко виписаного кінцевого результату навчання (які вміння має забезпечити освіта), а шляхи і засоби хай залишаються на розсуд учителя. І якщо державі не потрібні люди з вищою освітою, нехай суспільство це почує, а держава - відновить знищену систему професійної освіти (ПТУ, коледжів, курсів) на новому якісному рівні.
Ми вимагаємо від держави контролю за діяльністю своїх службовців, особливо очільників освітянського процесу: запровадження персональної відповідальності високопосадовців МОН за кожен етап реформ і, звісно, за їх зрив: за неякісні підручники, недолугі або незбалансовані програми, методичні рекомендації з низкою помилок, невдалий вибір програмного забезпечення для проведення ЗНО, неякісний стовідсотково інтернет, проведений у заклади освіти, за непрозорі рішення,непродумані пропозиції тощо.
Ми чекаємо. Але не сподіваємось. Бо кричуща безкарність і безвідповідальність нинішніх державних чиновників не дає нам надії на зміни в майбутньому. Ми чекаємо від держави припинення "вступного терору", який МОН намагається зробити доброю традицією. Скільки можна змінювати умови прийому, перелік предметів для вступу, термін дії сертифікатів ЗНО? Потрібно визначити й виписати механізм вступу, який міг би бути орієнтиром для майбутнього абітурієнта вишу і допоміг би правильно обрати профіль навчання та підготуватися до іспитів. Ми чекаємо від держави введення в дію обіцяних освітніх ресурсів, наведення ладу в освітній мережі "Щоденник" (насаджений в українському грунті часів Табачника російський проект "Дневник.ру", до якого підключено 10 620 шкіл, 1 028 430 учнів, 148 514 вчителів, 253 060 батьків ), розробки аналогічної єдиної офіційної української системи чи розбудови приватної "Класної оцінки". Чи єдина система електронних щоденників і журналів не сприятиме зменшенню паперів та посиленню прозорості в освіті? Якщо це занадто складне завдання, то можна було б спростити життя вчителям, запровадивши бодай класний паперовий журнал за польською моделлю, - там хоч не доводиться по 50 разів писати одне за одним учнівські імена та прізвища…
Ми чекаємо від держави реальної підтримки тих учителів, які за власні кошти створюють якісні освітні сайти. Вони, на щастя, в Україні є . І тих учителів, котрі редагують Вікіпедію, створюють інформаційні продукти, держава також має відзначати.
Ми чекаємо від держави програми підтримки і популяризації світових освітніх ресурсів та їх адаптації українською: перекладів лекцій ТЕД українською, замовлень на переклади українською наукових бестселерів.
Ми чекаємо від держави запровадження системи, коли питання шкільного ремонту і пожежної безпеки, технічного забезпечення інклюзивної освіти (пандуси, ліфти, спеціальні туалети тощо) вирішуватимуться на державному рівні, а не лягатимуть на школу.
Ми чекаємо від держави ефективного інструментарію впливу на батьків - тих, чиї діти прогулюють школу, чи потерпають від домашнього насильства, чи тероризують однокласників. В нинішній системі вплинути на них можна, залучаючи правоохоронців та кримінальний кодекс, але до цього вдаються рідко. Можна передбачити дійовий і гуманний механізм, який нагадав би деяким батькам, що в них є не тільки права, а й обов'язки?
Ми чекаємо від держави підтримки позашкільної освіти. На всіх рівнях. Включно із забороною передавати приміщення осередків дитячої творчості під потреби бізнесу.
Ми чекаємо реальної підтримки сільських шкіл. Не на рівні підвищеного коефіцієнта при вступі до ВНЗ, а бодай на рівні необхідної технічної підтримки, транспортного забезпечення . Хоча про можливість створення державної програми, коли до викладання в сільських школах залучали б кращих спеціалістів за підвищену заробітну платню, теж можна було б подумати. Ми чекаємо від держави реального скорочення кількості "наглядовців" за освітою, а не їх розширення - за рахунок створення окремої інспекції МОН, на додачу до нинішніх облвно і райвно. Так, і ми все ще чекаємо на обіцяну свободу для вчителя. Бо у вересні під зливою паперів ми навіть запаху її не відчули.
Стан учителя з досвідом роботи в сучасний період реформ в освіті, як на мене, найбільше схожий на стан людини, котра замовила ремонт, а отримала погром. Знайти більш коректне порівняння для атмосфери тліючого пекла суспільної зневаги до вчителя, спровокованої високопосадовцями МОН на етапі обговорення концепції Нової української школи, підтриманої деякими представниками наукової та експертної спільноти, розтиражованої ЗМІ й соціальними мережами, мені особисто важко.
"Кваліфікація сьогоднішнього вчителя - найбільший виклик", "Учителі неготові до змін", "Багатьом учителям - за 50 років, і до сприйняття нових ідей вони не дуже готові", "Треба звільнити всіх учителів і набрати молодих, як при реформі поліції…" - в кожній думці є своя правда, але на загальному тлі такої суспільної риторики, моди на критику та знецінення праці сьогоднішнього вчителя, який представляє системну, "знаннєву" школу, важко сподіватися на успіх реформ. Модель партнерства, яка закладається Новою українською школою, не може бути дотримана, якщо дві сторони (учні і батьки) апріорі вважаються гідними поваги та якісних освітніх послуг, а третя ( вчителі) - віджилим, "некондиційним" товаром, обслуговуючим персоналом. Яким би вагомим не було підвищення вчительських зарплат, яку б свободу дій не обіцяли в майбутньому, - якщо градус зневаги не знизиться, то охочих жити в постійній напрузі всіх душевних і фізичних сил, сіючи розумне, добре та практично корисне в Новій українській школі, знайдеться не дуже багато.
Чого вчителі чекають від дітей? Більшої вмотивованості, самостійності та відповідальності. Особливо це стосується тих учнів, котрі втрапляють на вістря періоду, коли школа компетентностей тільки формується, а школа знань уже розпадається. Це ціле покоління, яке ризикує вибрати не ту освіту чи взагалі її не отримати, зневірившись у необхідності освіти як такої, чи, швидше за все, спланує своє подальше навчання за кордоном - там, де освітні механізми працюють налагоджено.
Чого педагоги чекають від батьків? Активності, зацікавленості, допомоги, підтримки, уважного ставлення до своєї дитини. І часу на спілкування з нею. На щастя, вже сьогодні маємо свідоме, розумне, активне покоління батьків, готове витрачати власний час на те, щоб здобуття дитиною знань та навичок стало процесом радісним і цікавим. І таких, готових поділитися зі школою власними знаннями, баченнями, вміннями, а не амбіціями, рік у рік має ставати більше, щоб школа перетворилася на територію радості й розвитку, а не залишалася осередком жахів і негараздів.
І… чекаємо від батьків усвідомлення того простого факту, що любити життя й радіти його проявам, уміти поводитися, вміти поважати себе і зважати на почуття інших свою дитину вони мають навчити самі. А школа повинна не перебудовувати, а надбудовувати закладений у сім'ї фундамент.
Олександр Красота, переможець Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2014" у номінації "Географія". Вчитель географії в опорній школі (селище Вільшанка на Кіровоградщині)
"Капітан Красота". Так називають Олександра колеги. І це не жарт. Буквально перед фіналом конкурсу "Учитель року" Олександр отримав повістку з військкомату. Це був початок війни, саме почалася окупація Криму. Тож одразу після конкурсу Олександр пішов служити. Пізніше виконував обов'язки військового комісара району. На плечі сільського вчителя-капітана запасу лягли перші, найскладніші хвилі мобілізації. Після служби Олександр повернувся до школи. Йому пропонували стати директором, але він відмовився, бо хоче займатися своєю улюбленою справою - вчителювати. На уроках із бравого капітана Олександр перетворюється на Океана Материковича.
- Хочу почати відповідь на ваше запитання з очікувань від дітей. За час моєї роботи в школі молодь стала розкутішою, комунікабельнішою і поінформованішою в різних сферах життя. Вона часто краще за нас, учителів, уміє користуватися гаджетами. І це добре. Необхідну інформацію можна знайти без проблем, але її треба не бездумно заучувати, а застосовувати. Я хочу, щоб мої учні відійшли від примітивного запам'ятовування сторінок підручника. Не варто ставитися до вимог школи формально - треба заповнювати прогалини у знаннях, вивчати те, що має практичне значення, що буде важливим у майбутній професії. Очікую від дітей усвідомлення того, що добра освіта - запорука успіху в житті. І саме це має стати стимулом до навчання.
Чого очікую від батьків? Хочу, щоб вони побачили у вчителях соратників, щоб зрозуміли, що ми всі - ланки одного ланцюга. Ми не маємо нагадувати Лебедя, Рака і Щуку. Хочу, щоб між нами було взаєморозуміння. Останнім часом батьки намагаються дедалі більше втручатися у життя школи, і я не бачу у цьому нічого поганого.
Чого очікую від держави? Сподіваюся, що держава усвідомить важливу функцію учителя і освіти. Очікую, що повернеться колишній статус гордого звання "Учитель". Я починав працювати в сільській школі ще у 1992 р. Тоді вчителя поважали і ставилися до нього ледь не як до Бога. Тепер ставлення до педагогів у суспільстві змінилося. Я розумію, для цього теж є підстави. Зараз до педагогічних вишів беруть вступників із низькими балами. Так і ставляться до них потім. Але, з іншого боку, ми ж поважаємо захисників Вітчизни? А вчитель - це теж, у певному сенсі, її захисник. Від того, як він навчає, залежить майбутнє держави.
Хотілося б, щоб покращилась матеріальна база шкіл, особливо сільських. Очікую, що завдяки освітнім реформам діти справді отримають рівний доступ до освіти, як у містах, так і в сільській місцевості. Хотілося б, щоб новий закон "Про освіту" справді став тією ниткою, яка об'єднає учнів, учителів і батьків.
Олеся Калинич, переможець конкурсу "Учитель року-2015" у номінації "Українська мова та література", заслужений учитель України, м. Хуст
Цю молоду вчительку знає в обличчя ледь не вся країна. Торік саме її фото розмістив президент у соцмережах під своїм привітанням до Дня працівника освіти. Однак вона не почиває на лаврах, - у молодої вчительки безліч ідей. Вона є автором робочого зошита для підготовки до ЗНО, проводить тренінги та майстер-класи для колег. Останній такий майстер-клас відбувся зовсім недавно, на щорічному форумі видавців у Львові. Олеся також веде власний блог на одному з інтернет-порталів.
- Чого очікую від держави? Не гарних слів, не кольорових ілюстрацій змін у школі, а дій. Дуже хочеться, щоб красиві лозунги стали реальністю: щоб роботу вчителя не вимірювали рейтингом у різних звітах, адже готувати дітей суто до успішного складання ЗНО й формувати ключові компетентності - часто не одне й те ж саме. Важливо підвищити престижність професії вчителя, щоб до учнів хотіли йти люди з активною життєвою позицією, тому що без творчого вчителя зі школи не вийде успішний випускник. У нашій країні дуже багато вчителів-ентузіастів - сміливих, небайдужих. Але, хоч як прикро визнавати, є багато таких, котрі живуть за принципом "як платять, так і працюю". Звісно, примусити всіх учителів країни любити дітей - нереально, але реально стимулювати роботу кожного педагога, і не тільки у великих містах.
Батьки прагнуть (і це чудово), щоб їхніх дітей навчав сучасний учитель: він повинен добре знати свій предмет, володіти новітніми методиками, брати участь у тренінгах, конференціях, цікавитися педагогічними новинками. Одне слово, ловити хвилю змін. Тим часом деякі батьки обурюються вашими "роз'їздами" на курси. Хотілося б також, щоби батьки розуміли: учитель - людина, він фізично не може бути 24 години на зв'язку, у школі в нього є перерва, й він має право пити каву та навіть обідати.
Ще Володимир Мономах, князь київський, у своєму "Повчанні" зауважив, що батьки повинні бути прикладом для своїх дітей. Батьки. А ми так часто прагнемо вину за недоліки виховання перекласти на вчителів... Дітей виховуємо спільно. Народити дитину - не подвиг. Подвиг - виховати її справжньою Людиною. Подаруємо цей подвиг учителю?
Дуже важко сказати, чого мені як учителю хочеться від дітей. Напевно, поступового усвідомлення ними того, що навчання (і взагалі життя) - це не тільки розвага. Дуже важливо вчитися контролювати емоції, виховувати в собі терпіння й толерантність; працювати, навіть якщо хочеться гратися; привчати себе до дисципліни; бути активними, а не пливти за течією.
Взагалі, нам не варто очікувати дива від когось. Завжди мусимо розуміти, що насамперед треба починати з себе. Ти (вчитель, учень, батько-мати) або любиш те, що робиш, і працюєш, не чекаючи винагороди, або пливеш за течією, виправдовуючи власну бездіяльність і перекладаючи відповідальність на МОН, на недосконалість реформ і навчальних програм, на батьків і на дітей.
Віталій Шатківський, переможець Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2017" у номінації "Інформатика". Керівник гуртка програмування і дизайну в міському Центрі науково-технічної творчості. Призер Всеукраїнського конкурсу педагогічної майстерності - 2014 у номінації "Керівник гуртка" (м. Житомир)
Широкому освітянському загалу Віталій відомий не лише як володар першої премії в номінації "Інформатика", а й як автор цікавих розробок та майстер-класів для вчителів та учнів. Усі вони є на його власному каналі в YouTube. Авторські програми Шатківського сертифіковані Академією педагогічних наук.
Кілька років тому спільно зі своїми учнями Віталій розробив "Сайт учнів міста Житомира", який об'єднав усі школи обласного центру. Шатківський працює з обдарованою молоддю - веде гурток програмування та дизайну в міському Центрі науково-технічної творчості. Його вихованці беруть участь у конкурсах наукових розробок Intel та перемагають у олімпіадах.
- Чого я очікую від дітей? Хотілося б, аби мої учні були креативними, не боялися нестандартних завдань і сміливо пропонували свої нестандартні рішення. Щоб вони вміли відстоювати власну точку зору й дискутувати. Мені б також дуже хотілося, щоб мої учні були небайдужими до навчання.
Чого я очікую від батьків? Очікую, що вони більше довірятимуть школі, в якій навчається їхня дитина, і не сприйматимуть репетиторів як панацею. Часто виходить так, що батьки вважають: хай дитина на уроках відпочиває, там однак погано навчають, потім із репетитором усе надолужить. Так не повинно бути. А ось чим батьки справді можуть допомогти своїй дитині в навчанні - знайти для неї цікаві безкоштовні онлайн курси, записати на гуртки, які розвивають. А нам, учителям, потрібна батьківська допомога у плані більшої комунікації з дитиною, розуміння її потреб і бажань, підтримки інтересів і захоплень.
Чого я очікую від держави? Більшої свободи для вчителя. Звісно, всі вчителі різні: хтось хоче, щоб йому дали докладну інструкцію й розписали, що і як робити. А хтось хоче винаходити своє. Однак останнім доводиться пройти купу бюрократичних перепон. Планується, що новий закон "Про освіту" розширить свободу вчителя, але поки що цього немає.
Ще одна важлива річ . Я хотів би, щоби ЗМІ більше уваги приділяли питанням освіти і науки. Політиків ми в обличчя знаємо, а науковців, учителів чи учнів-переможців конкурсів і олімпіад - ні. Ось недавно був сюжет про харківську школярку - призерку міжнародної олімпіади з математики. Він тривав лише одну хвилину в ранковому випуску новин.
Ксенія Смірнова, методист міського відділу освіти, вчителька німецької мови, автор публікацій з питань освіти (м. Стрий)
Цю молоду вчительку знають не лише на Львівщині. Її статті, присвячені гарячим питанням освіти, публікують на всеукраїнських освітянських інтернет-порталах.
Ще зі студентських років Ксенія відрізнялася від однокурсників. На другому курсі дівчина наважилася взяти академвідпустку, щоб весь рік працювати як волонтер Червоного Хреста у Будинку для літніх людей - доглядати стареньких. На п'ятому курсі Ксенія одночасно і навчалася, і працювала. Після пар в університеті їхала за 40 км у сусіднє село викладати німецьку мову. Дорога пролягала через болото і вузеньку кладочку, тож гарні черевички доводилося знімати й ховати в сумку, аби не забруднити перед уроками. А сумка і так була повна - крім черевичків, у ній лежали магнітофон, книжки, конспекти.
Тепер Ксенія так само викладає в школі, а також курирує методичну роботу з іноземної мови у своєму місті.
- Чого я очікую від дітей? Не хочу казати традиційне: ви повинні бути чесними, старанними тощо. Це те ж саме, коли б майстер-гончар приходив ліпити гарні горщики і бажав глині: "Я хочу, щоб ти була такою-то і такою, щоб ти гарно ліпилася". Діти стають такими, якими їх виховують дорослі. Від своїх учнів я очікую одного - довіри до нас, учителів. Тоді навчання дасть найкращі результати.
Чого я чекаю від батьків? Дуже поширена думка, що за навчання дитини відповідає школа, а за виховання - сім'я. І вони перекладають відповідальність за все одне на одного. "Добре, що скінчилися канікули, хай уже дитина йде до школи!" - думають іноді одні. "Уроки провели, дітей додому відправили - все, далі нас не стосується, хай вихованням дитини займається сім'я",- думають інші. А ми мусимо працювати як єдиний організм, мусимо спільно докласти максимум мудрих зусиль, щоб наші учні були успішними та щасливими .
Чого я очікую від держави? Підтримки молодих учителів, які хочуть і можуть працювати. Звісно, треба шанувати вчителів з досвідом, але потрібно заохочувати і "звичайних" новаторів, які інколи не можуть похвалитися багатолітнім стажем та регаліями. Якби Марк Цукерберг чекав 15 років, він би ніколи не створив Фейсбук. Молоді амбітні вчителі або працюють уже, або не працюють узагалі. Тому їм потрібна підтримка зараз, а не через багато років.
Новий закон "Про освіту" впроваджує добровільну сертифікацію вчителів. Тим, хто її пройшов, буде підвищено зарплатню. Я поки що не знаю, як це працюватиме, але сподіваюся, що новація стане кроком до підтримки молодих учителів.
Згадую, як я починала. Мені виповнилося 18, я навчалася на другому курсі педагогічного. Була зима. Неділя. На порозі церкви перед Службою стояли дві бабусі й тупали ногами, намагаючись струсити із чобіт сніг. Тоді одна з вірянок простягнула мені віник і попросила їй допомогти. Коли я вже взялася обмітати налиплі білі клапті, інша бабуся штовхнула свою стареньку колежанку й сказала: "Що ти таке просиш дівчину, хіба не встидно, вона ж вчиться на вчительку!" Йшлося про прадавню глибоку повагу до Вчителя. Дві старенькі галичанки розбудили відчуття відповідальності за місію, яку повинен виконувати в суспільстві педагог. І, може, сьогодні на підвищення соціального статусу вчителя впливають не так три-чотири прожиткових мінімуми на місяць, хоча й вони, безперечно, відіграють роль, як розуміння неймовірної важливості нашої праці.
У світі, що вирує подіями, вчитель повинен віднайти насамперед самого себе, набратися сил, відваги, мудрості і бути впевненим, що він потрібен, його місія - важлива, і він захищений. Хотілось би побажати кожному з колег внутрішньої свободи, творчого зростання та миру душі.