Добре відомо: для того щоб викликати підвищений інтерес до якоїсь події, необхідно її... трохи «засекретити». Однак навіть без цих хитрощів давно обіцяне спільне засідання колегії Міністерства освіти та науки й колегії Донецької облдержадміністрації було приреченим стати в регіоні новиною номер один. Авторитетний робочий орган, ініціатором створення якого виступила місцева влада, нарешті офіційно затвердив програму розвитку української мови в Донецькій області на 2004—2010 рр. На жаль, спостерігати за перипетіями та особливостями самого процесу організатори заходу всім без винятку журналістам друкованих ЗМІ категорично відмовили. Можливо, не захотіли підливати масла у вогонь. Врахували, що, у принципі, рутинне для будь-якої нормальної демократичної держави питання про державну мову в нас раніше неодноразово ставало предметом політичних спекуляцій, контрдій і технологій, що активно використовувались явними й прихованими недругами української державності.
Як відомо, і раніше в Донбасі приймалися різноманітні програми розвитку української мови. На жаль, очікуваного результату вони не досягли. Понад те, за даними обласного управління статистики порівняно з переписом 1989 року, у Донецькому регіоні за роки здобуття Україною незалежності кількість українців, котрі вважають українську мову рідною, зменшилася. Лідирує в цьому ганебному рейтингу сам обласний центр, де майже вдвічі скоротилося число українців, котрі визнають українську рідною. Одне слово, результати перепису формально зафіксували явище, яке в наукових колах називають лінгвістичним етноцидом українського народу.
Що за цим? Маніпуляції рахункових комісій на догоду певним політичним силам? Убогість представників титульної нації, які, до речі, становлять 56,7% жителів області? Наслідок реалізованих тут програм?.. Міністр освіти та науки Василь Кремень, коментуючи ситуацію, підкреслив: не слід забувати, зокрема, про так званий ефект розчарування. 1991 року, коли 90% учасників референдуму проголосували за незалежність, усі вважали, що мине рік, два, три й жити стане значно краще. Проте надії не виправдалися. Економічний занепад негативно позначився на авторитеті держави та носіях державності, серед них й на українській мові. Проте Василь Григорович переконаний: це — тимчасове явище, оскільки нині спостерігається економічне зростання.
У цілому ж на брифінгу, що відбувся після колегії, керівництво області та освітнього відомства продемонстрували зворушливе єднання та порозуміння. Мабуть, тому міністр не побачив «чогось шкідливого» у донецькому ноу-хау за назвою «школа з україномовним статусом». Придумали його чиновники, відповідальні за виконання програми, відповідно до якої до 2010 року планується ввести навчання українською мовою в 78% загальноосвітніх закладах області. У принципі, «школою з україномовним статусом» можна без особливих проблем назвати будь-яку школу (у ній може бути лише один чи два класи з українською мовою навчання, а може й зовсім не бути, аби формально значилося). Приміром, у матеріалах колегії фігурували 539 шкіл із таким статусом, хоча насправді загальноосвітніх закладів в області, де навчання ведеться українською мовою, майже втричі менше. А коли міністр погодився, що для умов Донецької області таке визначення «доречне», то, справді, навіщо напружуватися? Думати про підручники, викладачів, методики, матеріальну базу, фінансування тощо, без чого повноцінне навчання неможливе. Давайте за донецьким досвідом в масштабах усієї країни вже сьогодні надамо всім школам україномовного статусу. І жодних проблем!..