Відтоді, як провідні країни світу стали на шлях переформатування своїх освітніх систем, почали руйнуватися державні кордони та формуватися спільноєвропейська інтегральна система освіти. Вже нині дедалі більше студентів подорожують і навчаються за підтримки європейських та американських програм мобільності: Tempus, Socrates, Marie-Curie та ін. З допомогою учасників таких програм Україна отримує доступ до новітніх розробок, світових досягнень. Ця тенденція, за прогнозами, тільки посилюватиметься. Загалом розвиток «п’ятої свободи» (fifth freedom), що передбачає вільне пересування знань, студентів і дослідників, визнано одним із пріоритетів Європейського Союзу. Адже у світі нагромаджується дедалі більше проблем, вирішити які самотужки не в змозі жодна країна.
Багаторазові спроби реформувати вітчизняну вищу освіту залишаються «косметичними», оскільки не мають цілісного міжгалузевого характеру. Нинішнє покоління українських політиків та управлінців іще не готове до повноцінного сприйняття світового досвіду. Занепадає університетська наука, відбувається протидія створенню єдиного освітньо-наукового інформаційного простору та інтегруванню його в європейський. Здавалося б, такі проблеми мають призвести до усвідомлення того, що, не очікуючи пасивно змін у вітчизняній системі освіти, можна використовувати вже наявний європейський досвід, можливість участі в міжнародних проектах, оплату за які часто беруть на себе іноземні фонди.
Інтегральною частиною всіх освітніх програм ЄС є, крім іншого, сприяння вивченню іноземних мов. До моменту закінчення освітньої програми її учасники «обростають» творчими і дружніми зв’язками в академічному середовищі приймаючої країни та інших закордонних країн, ознайомлюються зі специфікою своїх геополітичних сусідів і, що не менш важливо, знайомлять європейську спільноту зі своєю країною. Завдяки такій взаємодії проблематика Східної Європи вводиться у сферу європейських наукових досліджень. Крім того, участь у міжнародних проектах, перебування за освітніми програмами в країнах ЄС, згідно з даними досліджень, веде до появи та посилення європейської ідентичності, що є одним із головних чинників, які визначають політику підтримки європейської інтеграції.
Нині Україна за темпами зростання своєї участі в міжнародних програмах і проектах істотно поступається іншим, навіть пострадянським країнам. Одна з причин — недостатній рівень інформування про гранти, стипендії, що надаються міжнародними організаціями. Представники України за кордоном часто й самі не підозрюють про можливості, відкриті перед громадянами нашої країни. Відсутній державний протекціонізм у даному питанні, немає своїх державних стипендій для навчання громадян за кордоном. Міністерство освіти і науки вже кілька років поспіль подає проект указу президента «Про запровадження стипендії президента України обдарованим студентам і молодим науковцям для навчання в елітних або престижних університетах і наукових центрах», згідно з яким планується щорічно виділяти 50 грантів на навчання в іноземних університетах і роботу в науково-дослідних центрах. Але цей проект і досі не підписано.
Ще однією проблемою, яка гальмує процес навчання українців за кордоном, є побоювання держчиновників, адміністрації вишів стосовно того, що найбільш успішні, обдаровані, енергійні учасники проектів не повернуться в Україну. Як на мене, таке побоювання спричинене незнанням ситуації. Практично ніхто не досліджує рівня знань учасників різних міжнародних освітніх програм, котрі повертаються в Україну, не відслідковує їхнього подальшого кар’єрного зростання. Не вивчається і ситуація з учасниками програм, які не повернулися, зокрема їхні наукові зв’язки з Україною, участь у спільних проектах, сприяння українській науці та освіті або пасивність, відхід від науки. Є лише локальні дані про те, що люди, які залишилися за кордоном після завершення освітніх програм, в основному не поривають зв’язків з українськими університетами. Тому користь для України може полягати в розвитку контактів із закордонною науковою діаспорою. Є приклади того, як діаспори різних країн здійснюють позитивний вплив не тільки на науковий, а й на технологічний розвиток країн-донорів.
Навіть поверховий аналіз проблем розширення українського освітнього простору, освітньої міграції дає змогу говорити про їхню надзвичайну актуальність і майже цілковиту невивченість. Зокрема, є дані про те, що наявність збалансованої мобільності вчених позитивно впливає на кадрову ситуацію в науці, оскільки це явище сприяє розвитку нових напрямів наукової діяльності, розширенню кругозору та підвищенню кваліфікації дослідників. Але такі дослідження не носять системного характеру, вивчаються тільки вузькі аспекти проблеми.
Моя спроба більш детально дослідити дану проблему в період свого навчання в Польщі дає можливість говорити скоріше про розширення освітнього простору, підвищення ефективності професійної, наукової мобільності, про обмін досвідом, а не про масову втечу (на будь-яких умовах) української молоді за кордон із допомогою освітніх та наукових програм. Метою цього дослідження було виявити та вивчити різні типи молоді, яка перебуває на навчанні в Польщі, зокрема на чотирирічній докторантській програмі в Європейському колегіумі польських та українських університетів. З допомогою методики біографічного наративно-тематичного інтерв’ю вивчалися мотивація навчання українців у Польщі, їхня соціальна та наукова активність, подальші плани після закінчення докторантських програм тощо.
У цій статті розглядається лише один з аспектів дослідження — узагальнений соціальний портрет докторанта-українця в польському виші з допомогою якісної (а не кількісної) методики. Така методика дослідження надає унікальну можливість наповнити конкретним змістом наші знання про різні кар’єрні та мотиваційні практики української молоді, що виїжджає на навчання до європейських країн (в даному випадку до Польщі). Це важливо, адже нерідко, орієнтуючись на результати виключно масових опитувань, ми інтерпретуємо їх, виходячи з традиційних уявлень, що склалися в науковій літературі. З допомогою якісних методів відкривається можливість доступу до соціальних нюансів, дрібних явищ, неістотних статистично, але важливих культурально. Власне саме про це говорить всесвітньо відомий польський соціолог П.Штомпка: «…пропоную звернути увагу на аспекти, рідко згадувані в соціологічному аналізі з причин їхньої емпіричної невловимості чи неможливості операціоналізації. Це дуже багата категорія, через неї можливе більш глибоке розуміння, але вона рідко піддається системному аналізу».
Спроба впорядкувати все розмаїття інформації, отриманої з допомогою біографічних ін-
терв’ю, дала можливість виділити чотири типи орієнтаційних практик української молоді, що навчається на докторантській програмі у Польщі.
1. «Цілеспрямовано орієнтовані на виїзд». Це категорія молодих людей, котрі використовують будь-яку можливість для виїзду за кодон. Участь у наукових та освітніх програмах — один із механізмів, які вони використовують для досягнення своєї мети. Представники даної групи намагаються залишитися в країні навчання після його закінчення, не надто переймаючись науковою роботою. Вони не підтримують тісних зв’язків зі своєю батьківщиною. Тимчасове захоплення наукою — лише привід для того, щоб потрапити за кордон, де кращі, ніж на батьківщині, економічні та соціальні умови. Вони полишають науку, погоджуються на менш престижну роботу. За результатами досліджень — найчастіше за кордоном, як мінімум на початку, відбувається зниження соціальної позиції мігранта. Тільки дуже відомі фахівці чи професори можуть зайняти аналогічну чи кращу соціальну позицію в ієрархії іншої країни в порівнянні з країною походження. Але такі фахівці не їздять за студентськими та науковими молодіжними програмами.
2. «Туристи». Представники цієї групи випадково потрапляють до навчальних та наукових програм обміну; для них не є важливим зміст програми, країна, до якої вони їдуть. Часом «туристи» їздять «з програми на програму», причому з різною метою: просто вони не вирішили, чим узагалі займатимуться в житті, тож використовують можливість подивитися інші країни, пожити на кошти фондів тощо.
3. «Усвідомлено спрямовані на навчання у Польщі». Багато з них — вихідці із західних регіонів України, ще в дитинстві вони побували у Польщі, добре знають польську мову. Ці докторанти прагнуть саме навчатися, набути досвід і використати його після повернення в Україну.
«…Науковий керівних мені порадив узяти участь у цій програмі, тут більше можливостей для наукової праці. Крім того, вдосконалюється польська мова» (жінка, 25 років). Такі люди не просто планують повернутися в Україну після навчання, вони підтримують робочі та громадські зв’язки з Україною, беруть участь у різних заходах. «…Хоча й в Україні не почуваюся повністю як удома (бо я з Росії), але повернуся. Поляки тут до кінця мене не розуміють, і я їх не розумію, а для мене важливе спілкування, потреба поділитися своїм внутрішнім світом… Зараз продовжую допомагати налагоджувати контакти підприємцям і вченим Черкащини з польськими бізнесовими структурами» (жінка, 24 роки).
«…Досвід, який тут набуваю, вже зараз використовую для розвитку співробітництва. Після повернення навіть підсвідомо пропагуватиму європейські цінності, займатиму більш активну громадську позицію...» (чоловік, 33 роки).
4. «Інтелектуальна еліта». Представники цієї групи ведуть активну громадську діяльність в Україні навіть перебуваючи на докторантській програмі у Польщі. Беруть участь в організації міжнародного співробітництва між Україною і Польщею, організовують спільні культурні та соціальні проекти. Отже, ідеться не тільки про самореалізацію, а й про відчуття відповідальності за країну. За час перебування в Польщі вони активізують свою діяльність в Україні, залучають багато співвітчизників до співпраці та участі в подібних програмах. У Польщі мають намір набратись якомога більше досвіду, корисних зв’язків, відчуваючи, що в цій країні є чого повчитися: «…сподобався рівень навчання у Польщі ще під час перебування на річних студіях у Варшаві» (жінка, 26 років). «…Величезна різниця, навіть не в якості навчання, а в концепції підходу до навчання, роботи: інший рівень стосунків між людьми, між викладачем і студентами. Але поки що досвід, який я набув у Польщі, в Україні не затребуваний. Навіщо робити якось по-іншому, коли й так усе працює. Але я дочекаюся. Мені подобається займатися громадською діяльністю, відчувати, що це комусь потрібно, отримувати від цього задоволення. В Україні поки що це не сприймається» (чоловік, 30 років).
Таким чином, результати нашого аналізу дають можливість стверджувати, що зі зростанням соціальної цінності українців — учасників міжнародних програм зменшується ймовірність втратити їх як науковий потенціал для України. Молодь, яка справді знає ціну своєму інтелектуальному рівню, з повагою і любов’ю ставиться до своєї праці, не погоджується на абияку працю, щоб тільки залишитися в економічно більш благополучній країні. Такі люди, навіть перебуваючи за кордоном, підтримують активні, в тому числі професійні, зв’язки з країною походження і планують до неї повернутися. Якщо до участі в обмінних студентських і наукових програмах відбирати тільки осіб, які серйозно займаються наукою, мають міцні соціально-культурні зв’язки з країною походження, яким є що втрачати вдома, — вони повертаються в Україну, причому збагачені новими знаннями і досвідом.
Що ж до молоді, яка орієнтована на виїзд, то вона все одно покине країну, використовуючи різні способи. І це загальносвітова тенденція. Але не завжди втрата такої молоді є втратою для науки України.
Інший момент, який стосується обдарованих молодих людей. Дехто з них очікує покращення умов, за яких міг би повернутися в Україну. Крім того, можна говорити про те, що мобільні люди одночасно живуть у кількох територіальних спільнотах. Дедалі більше з’являється транснаціональних осіб, які можуть одночасно бути в різних місцях, діючи і мислячи на декількох рівнях. Локальна і національна ідентифікації можуть фактично співпрацювати. Іноді транснаціональні ідентичності супроводжуються відсутністю відчуття прив’язаності до місця. Особи, інтенсивніше залучені в різні форми телекомунікації, максимально мобільні в просторі, максимально відкриті й готові до мобільності, включаючи імміграцію. Наведу приклад однієї з найвідоміших постатей Польщі, двічі лауреата Нобелівської премії Марію Кюрі-Склодовську. Всі свої відкриття вона робила не на батьківщині, але вважалася саме польським ученим. Можливо, залишившись у Польщі, вона не змогла б зробити того, чого досягла в іншій країні, — як мінімум з причин консервативності батьківщини: їй могла б завадити належність до жіночої статі.
Замість висновку, наведу перелік проблем української освітньої мобільності, на які звернули увагу опитувані інформанти, зокрема ті, кого віднесено до «інтелектуальної еліти»:
— Україна не має стратегії розвитку науково-технічного потенціалу на перспективу;
— в Україні немає ні механізмів повернення до країни, ні зацікавленості уряду в поверненні обдарованих українців, котрі здобули європейський досвід та освіту, ні механізму нострифікації дипломів. Немає фонду для бажаючих повернутися. Відсутня законодавча база для підтримки обдарованої молоді, яка повертається з навчання, — зокрема маючи диплом доктора наук, отриманий в одному з відомих у світі університетів;
— немає автономії вузів, а саме за умов автономії окремі вузи, а не держава, могли б домовлятися між собою про міжнародні програми обмінів, визнання дипломів тощо.
Результати, висвітлені в цій статті, — це лише початок масштабного дослідження питань, пов’язаних з відносно новою тенденцію для українського суспільства: здобуття освіти та професійного досвіду за кордоном.