Вважається, що в Україні надто багато закладів вищої освіти; що обмежений ресурс державного фінансування освіти і науки розпорошений; що «надмірна» кількість — ознака низької якості. Як так сталося, що в нашій країні наплодилося стільки закладів вищої освіти, і що буде далі з цією громіздкою системою? Чи можливо в цьому різноманітті закладів знайти місце для ліберальної освіти (liberal arts education), яка, по суті, більше націлена на розвиток світогляду, ніж на підготовку до професії, і водночас — для дуальної освіти, яка ставить за мету наблизити аудиторію студента до його майбутнього місця праці? Як розвиватиметься онлайн-освіта після закінчення пандемії? Ці питання потребують осмислення і обговорення.
Не впевнений, що маю відповіді на всі поставлені запитання, але без їх осмислення відповідей точно не знайти.
Отже, в Україні наразі налічується понад 280 закладів вищої освіти — державних і приватних. У них здобувають вищу освіту на всіх трьох рівнях: бакалавр, магістр, доктор філософії. Якщо сюди додати коледжі (заклади фахової освіти), в яких теж є бакалаврські програми (але немає магістерських), і науково-дослідні інститути, в яких є аспірантські програми (але немає нижчих рівнів), — кількість суб’єктів, що пропонують вищу освіту, сягатиме понад 1200. Очевидно, це забагато.
Але навряд чи найближчим часом ця цифра різко зменшиться. Хоча Світовий банк недавно схвалив програму вартістю 200 млн дол. на оптимізацію мережі закладів вищої освіти в Україні, на місцях запиту на таке скорочення немає (навпаки!). На об’єднання закладів «згори», з використанням адміністративних важелів, потрібна політична воля йти на непопулярні кроки, що доволі небезпечно для будь-якого очільника МОН. Більше того, міністри освіти в нас переважно обираються з середовища ректорів, а силоміць об’єднувати заклади, якими керують колеги, якось «не комільфо».
Нинішня кількість суб’єктів освітньої діяльності дісталася Україні у спадок.
Від індустріальної епохи ми отримали величезну мережу коледжів і училищ, які сьогодні прагнуть вижити в суспільстві, котре цінує лише вищу освіту після школи. В Україні сформувалася парадоксальна ситуація, коли майже 75% випускників шкіл складають ЗНО і вступають до закладів саме вищої освіти (а не в ПТУ), й водночас тільки лінивий не нарікає на якість цієї ж «вищої освіти».
У буремні 1990-ті утвердилося й стало нормою перетворення вищої освіти з суспільного блага на «послугу» і спосіб заробляння грошей (гласно чи не дуже). У результаті, для багатьох абітурієнтів метою вступу до вишу стало «отримання диплома» (а не компетентностей чи світогляду), а самі університети, забувши про свою сутність «академічної спільноти», перетворилися в надавачів послуг. Якість цих «послуг» часто вимірюється або особистим прибутком організаторів процесу їх надання (в гіршому разі), або (в кращому разі) рівнем задоволення «клієнтів» (студентів).
А ще — від СРСР ми отримали мережу спеціалізованих інститутів, створених свого часу для підготовки кадрів для тієї чи іншої галузі планової економіки: авіаційної, будівельної, лісотехнічної, торгової, освітньої, аграрної, мистецької тощо. Планової економіки вже немає, та й галузі часто істотно скоротились, але спеціалізовані заклади залишилися.
Із глибших часів (від Скоропадського) ми отримали мережу дослідних інститутів НАН, які фізично, фінансово, сутнісно відділені від сфери вищої освіти. Ця «різностатевість» стримує виникнення в Україні справжніх дослідних університетів — таких, які могли б попасти у верхні позиції світових рейтингів. У кожному з наших науково-дослідних інститутів відкрито аспірантуру, і кожному дано право присуджувати освітньо-науковий ступінь доктора філософії, тому кожен (за статистикою) вважається окремим закладом вищої освіти.
Чи є шанс цей спадок подолати? Раптово — сумніваюся. Системними змінами згори — навряд. Академічні спільноти закладів мають трансформуватися «з низів». В окремих випадках це означатиме «бунт» проти місцевого «феодала». В інших — усвідомлення викладачем ціни власної репутації та репутації свого закладу. Ще в інших — розуміння вигоди від агломерації розпорошених ресурсів і пошук компромісів, які приведуть до їх об’єднання. Впродовж найближчих років, імовірно, це відбудеться через еволюційний розвиток системи, а саме:
Галузеві заклади знайдуть (нарешті!) спільну мову з роботодавцями і стануть закладами «фахової вищої освіти». Або вони помруть. Передумовою виживання має стати впровадження якісної дуальної освіти у співпраці з кластером роботодавців. Наголошую: якісна дуальна освіта — це не те, що створюється під конкретну компанію-роботодавця. Якісна дуальна освіта потребує співпраці з кластером компаній однієї галузі. Ідеться не про корпоративний університет, а про можливість для студента набути практичних умінь у багатьох компаніях певної галузі впродовж терміну свого навчання. Така система має передбачати конкуренцію між компаніями кластера за кращого студента-практиканта; чіткий і зрозумілий розподіл функцій між університетом і роботодавцем, відповідно до якого перший надає теоретичну (академічну) освіту, а другий — практичну.
Класичні університети поступово перетворюватимуться в дослідні, із залученням у свої структури поодиноких інститутів НАН та галузевих академій наук. Найоптимальніший шлях для цього — формування спільних аспірантських програм і спеціалізованих «докторських шкіл» (як у Франції), в яких освітньо-наукова співпраця між університетами й академічними інститутами інституціоналізується саме на рівні спільного керівництва аспірантами і сприяння якісній підготовці молодих викладачів-дослідників.
Політехнічні інститути (університети) продовжать уже розпочату самотрансформацію з прикладного навчання для сфери машинобудування в центри практичної підготовки фахівців для ІТ та високотехнологічних галузей. У цій сфері процес уже пішов, і, завдяки шаленому попиту українського ІТ- сектора на кваліфікованих фахівців, можна очікувати, що він триватиме й надалі.
Маленькі престижні університети, утворені вже в часи незалежності (наприклад, Могилянка, УКУ, Острозька академія…), нарешті знайдуть можливість реалізувати «ліберальну освіту», яка формує, швидше, особистість, ніж фахівця; віддає перевагу, радше, світоглядному розвитку у спільноті, ніж підготовці до професії. У цьому сенсі, можуть виявитися дуже корисними внесені торік зміни до закону «Про вищу освіту» і недавно затверджені зміни до Ліцензійних умов: в Україні вперше уможливлено створення міжгалузевих дворічних програм «молодшого бакалавра», після закінчення яких студенти (теоретично) могли б вступати на третій рік навчання за конкретною спеціальністю. Отже, зникне потреба обирати спеціальність зразу після школи, бо можна буде вступити на дворічну університетську програму загального розвитку, після закінчення якої — обрати фах. Лишається за наступний рік такі програми запустити на практиці.
Масові спеціалізовані заклади, конкретно — аграрні та педагогічні університети, переживатимуть дуже скрутні часи. Наразі таких закладів в Україні дуже багато, їхні бакалаврські програми часто дублюють ті, які пропонують інші університети поблизу. Очікувати, що кожен із колишніх педінститутів перетвориться на класичний університет або що кожен аграрний стане політехнічним — марно. Тому або кількість цих закладів зменшиться природним чином, або вони перетворяться на центри підвищення кваліфікації та освіти для дорослих. Саме освіта впродовж життя вкрай необхідна як аграріям, так і вчителям усіх рівнів, але поки що цей попит не знаходить інституційної пропозиції із боку закладів. Велика надія на появу професійних магістерських програм для здобувачів, чий середній вік 30–40 років.
Слід зазначити, що на системному рівні майже все, що мало бути зроблене згори (МОН, КМУ, ВРУ) для уможливлення вищезгаданих перетворень, фактично зроблене. Винятком можна вважати фінансову автономію закладів вищої освіти: повною мірою її ще не впроваджено. Та навіть тут уже є зрушення, пов’язані з переходом на державне фінансування за формулою, і невдовзі очікується прийняття інших змін. Дальші трансформації залежатимуть від активності й ініціативності освітян та академічних спільнот самих закладів.
В умовах карантинних обмежень, які стрясали освітню галузь (і все суспільство) впродовж минулого року, годі було очікувати істотних локальних трансформаційних ініціатив. Але ризики пандемії ніби вже поступово йдуть на спад. Тим часом за цей прожитий рік ми навчилися інакше організовувати навчальний процес; переваги й вади онлайн-освіти стали очевидними і проявилися на всіх рівнях.
У майбутньому актуалізуються такі питання: чи варто лекції читати наживо, якщо можна онлайн? Якщо лекції перевести в онлайн-формат, чи з’явиться ресурсна можливість збільшити контактні години для семінарських занять, очних інтерактивних дискусій? Чи зміниться усвідомлення цінності освіти у студентів (і батьків), які перестануть прагнути «отримати диплом», що його можна, фактично, купити в Інтернеті; і чи з’явиться розуміння цінності освіти як блага, а не як «папірчика»?
Відповідь на всі ці запитання — відкрита. Однозначно, трансформація не буде швидкою і залежатиме від кожного учасника процесу (викладачів, керівників закладів, студентів, аспірантів, роботодавців…) Але останній рік пандемії показав, що вища освіта може бути іншою і що еволюційна трансформація практик «знизу» може привести до надзвичайних результатів. Тому я продовжую бути оптимістом і продовжую вірити в якість вищої освіти в різноманітних її виявах.