UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЧИТАТИ РАНІШЕ, НІЖ РОЗМОВЛЯТИ

Наша перша розмова з Василем Ліщуком розпочалася з запитання, з якого, цілком імовірно, розпочинаю...

Автор: Світлана Кабачинська

Наша перша розмова з Василем Ліщуком розпочалася з запитання, з якого, цілком імовірно, розпочинаються всі його ділові знайомства: «Як ви гадаєте, з якого віку можна навчити дитину читати?» Моя відповідь, підозрюю, була традиційною: «Мабуть, після того, як вона навчиться розмовляти». І мій співрозмовник — теж, либонь, як завжди, — переможно всміхнувся: «Нічого подібного. Набагато раніше».

Василь Ліщук — агроном, батько п’яти дітей. Двоє молодших, донька і син, знайшлися тоді, коли татові було вже за сорок. Тоді ж Василю Савовичу до рук потрапила книжка Нікітіних про роль сім’ї у ранньому розвитку дитини. Невеличкі замальовки легендарної багатодітної родини, яка створила унікальну школу виявлення і розвитку здібностей дітей у ранньому віці, стали для Ліщука буквально революційним відкриттям. Він повірив Нікітіним одразу і назавжди. І так само негайно почав впроваджувати теорію в практику.

Оля почала читати в три роки. Син Сергій — у два. Діти пішли до школи раніше семирічного, як тоді було заведено, віку. Інколи долали за рік програму двох класів. Школу закінчили з медаллю і стали студентами вузів: Оля — в 15, Сергій — у 14 років. Окрилений батько зовсім не вважав себе особливо талановитим педагогом і так само був переконаний, що його діти зовсім не вундеркінди. Але він впевнився, що ранній розвиток дитини — це основа основ її пізнання світу і становлення як особистості. І тому, коли вийшов на пенсію і нарешті мав час для глибшого дослідження питання, яке його зацікавило, то впритул зайнявся саме цим. Онуку Каріну, яка щойно народилася, почав навчати... читати.

Вже у три місяці іграшками, якими дівчинка бавилася, розглядала і тягла до рота, були випечені з прісного тіста літери. І будь-хто з дорослих, хто перебував біля дитини тієї хвилини, даючи їй букву, називав її (так, як звук): це «М», «А», «Т» тощо. Згодом дідусь малював ці самі літери на аркушах фломастером: великі, сантиметрів п’ять-сім заввишки і один — завширшки, і теж показував онучці, називаючи їх. З часом перейшов одразу до слів, теж пишучи їх великими літерами на аркушах паперу і повторюючи вголос. Усе це робилось у формі гри і тривало зовсім недовго — щоб дитина не встигла втратити інтерес і так само охоче дивилася на букву чи склад і наступного разу.

При цьому спілкування з маленькою Каріною, зрозуміло, не обмежувалось навчанням. Від самого народження всі члени родини намагалися якомога частіше розмовляти з нею; мама любила читати їй віршики, бабуся — співати колискові. Навіть простір навколо колиски урізноманітнювали, насичували яскравими кольорами: барвисті стрічки, іграшки, брязкальця розвішували так, щоб вони були в полі зору немовляти; показуючи їх Каріні, називали і торкалися до них; часто змінювали їх, аби щось нове знову привертало увагу дитини. Кожну людину, предмет, явище називали, неодноразово повторюючи: «мама», «чашка», «каша», «корова», «сонце», «ніч».

А згодом це ж слово-назва, написане великими літерами, шпилькою прикріплювалося на маминому фартуху, з’являлося біля чашки чи тарілки з кашею. Його читали вголос, показуючи чи то на слово, чи то на предмет і ототожнюючи їх. Дідусь брав онуку на руки і не поспішаючи читав їй книжки з великим шрифтом, повільно водячи пальцем під кожним словом. Один і той самий віршик, скажімо, читався не раз, і дитина запам’ятовувала не лише сам віршик, а й написання слів у ньому. А про те, що запам’ятовувала, «схоплювала» саме графічне зображення, власне малюнок слова, — свідчили наступні ігри-заняття. Вже з одинадцятимісячною Каріною, яка ще не ходила самостійно, дідусь розкладав по кутках кімнати картки зі знайомими словами — «молоко», «хліб», «ніж» тощо — і тоді звертався до внучки: «Де написано «молоко»?» І вона, провівши очима по картках, тягнулася до цього слова.

...Міністерство освіти стояло «на вухах», коли дворічна Каріна — «наочний посібник» дідуся, котрий приїхав до високих київських мужів «пробивати» свою теорію до практичного втілення не в рамках однієї сім’ї, а хоча б у масштабах одного дитсадочка, — вільно читала не лише казки, а й написані зовсім не дитячою мовою міністерські циркуляри. Дорослі дядечки й тітоньки витріщались на маленьку дівчинку й захоплено кивали головами: «Фантастика!»

Василь Савович не вважає свій метод винятковим і дітей у своїй родині — диво-дітьми. Він абсолютно переконаний, що всі діти від народження мають величезні здібності. І тільки те, як вони розвиваються, визначає майбутню особистість. А розвиток цей залежить саме від кількості знань про світ, отриманих дитиною у найсприятливіший для пізнання час — тобто в буквальному розумінні з молоком матері. Одне слово, чим раніше, тим краще. У те, що 80% інформації про все, що її оточує, людина здобуває в перші три роки життя, Ліщук вірить незаперечно.

Візит до Міністерства освіти та науки у 1999 році потрібен був Василю Савовичу не лише для визнання його авторського методу раннього оволодіння навиками читання, а для практичного запровадження в дитячих дошкільних закладах України. І в серпні 2000 року Міносвіти та Мінздоров’я створили експериментальні майданчики для розробки, перевірки й апробації методики формування читацьких умінь у дітей раннього дошкільного віку протягом десятирічного періоду — у місті Джанкої Республіки Крим, де працює в школі старша донька В.Ліщука, і в дитсадку №6 «Зіронька» міста Старокостянтинова на Хмельниччині, де живе його молодша донька і куди чи не щодня навідується з недалеких Хуторів сам Василь Савович. Сьогодні в цьому дитсадочку читають усі триста дітей — від найменшеньких і до старших. А в Джанкої, де експеримент проводиться в одній зі шкіл, протягом року 120 дітей пройшли програму двох класів.

Соціальні педагоги — ще одна вимріяна Василем Савовичем ланка, просто-таки необхідна сьогодні у наших містах і селах. Особливо — в селах, де останнім часом так мало народжується дітей, що позакривалися останні дитсадочки. За задумом Ліщука, такі педагоги повинні працювати в кожному населеному пункті. Як патронажні медсестри, котрі майже повсякденні гості в кожній родині, де є маленька дитинка, соціальні педагоги так само мають стати своїми в таких сім’ях: насамперед готувати молодих батьків до ролі не просто мами-тата, а учителів і вихователів свого дитяти; а згодом — і безпосередньо допомагати їм у цьому.

...Нещодавно у житті Василя Савовича сталася ще одна радісна подія: народилась уже восьма його внучка, Марійка. І невтомний дідусь знову кинувся «перевіряти на практиці» всі свої наукові висновки. Причому почав буквально з дня народження. «Вона читає вже понад сотню слів!» — каже він про тримісячне дівчатко й аж сяє від щастя. Ліщук переконаний, що володіє дивовижною формулою, як зробити світ кращим. І, не чекаючи, поки суспільство дозріє до його відкриття, просто робить це. Щодня.