Ми повинні бути відповідальними не тільки
за те, що робимо, а й за те, чого не робимо.
Мольєр
Понад чверть століття на ниві шкільної педагогіки був я і вчителем, і керівником, і практичним психологом, і знову вчителем. Переорав це «поле», як кажуть, уздовж і впоперек. Не знаю, чи виростив щось путнє, але в результаті мені відкрилася несподівана істина: українська школа не створила особистості тому, що в ній, за її багатолюдності, повсякчас була відсутня людина — людина як суб’єкт виховання. В тоталітарному суспільстві «Я» вважалося лише «останньою літерою в алфавіті». А коли так, то школа не поспішала, та й нині, скажемо заради справедливості, не поспішає піднести дитину до рангу істоти виняткової соціальної значущості, якій для відповідного розвитку й становлення потрібна інша, ніж була ще вчора, педагогіка.
Перш ніж запропонувати увазі читачів «партитуру реквієму» за старою шкільною педагогікою, з якою ніяк не може розлучитися нова Україна, зауважу таке: серйозний педагогічний брак «жене» не лише загальноосвітня школа. На жаль, він характерний, можливо, меншою мірою, і для гімназій, ліцеїв, коледжів, різноманітних навчально-виховних комплексів, центрів розвитку особистості тощо, оскільки їхня серцевинна сутність — найтонша робота з плекання людської особистості — теж далека від розуміння людини як біологічного і соціального явища синергетичної системності.
Нинішня педагогіка не тільки не в змозі побачити в звичайному учневі феномен людини, вона залишається індиферентною й до його суто людських станів: радощів і прикрощів, поривань та образ, набутків і втрат, зацікавлення й розчарування. Усі чесноти школяра до цього часу розглядаються виключно крізь призму його відповідей на уроках. А сакраментальна формула: добре навчаєшся — хороша людина, погано навчаєшся — погана людина, — залишається уречевленням усіх гріхів старої педагогіки.
Не можна сказати, що за останній час зовсім не було спроб окремих авторів (навіть серед міністрів освіти — згадаймо «педагогіку добра» Івана Зязюна!) внести в шкільну педагогіку раціональні засади. У різних регіонах країни періодично виникали «осередки спротиву» роботі за старою схемою в системі шкільної педагогіки, проте вони відразу локалізувалися авторитарною владою.
Одним із таких осередків освітянського інакомислення стала наша Мелітопольщина, де й нині, попри спроби подолати домінанту непрофесіоналізму в сфері шкільної педагогіки, в «ув’язненні» перебуває унікальний педагогічний метод.
Отже, приблизно два десятки років тому група педагогів-ентузіастів однієї із сільських шкіл кинула у спраглий за гуманізмом педагогічний грунт зерно ідеї самоорганізації особистості. Цим фактично було покладено початок проведенню десятирічного науково-педагогічного експерименту, соціальні результати якого виявилися більш ніж оптимістичними. Школа об’єктивно позбулася проблеми правопорушень і злочинності серед учнів, натомість підвищила якість навчально-виховного процесу, що було відзначено в спеціальному рішенні колегії обласного управління освіти. Крім того, зникли другорічники й важковиховувані. Ніхто з перевіряльників не вірив, що на всю школу в півтисячі учнів немає жодного курця, тим паче наркомана. Поліпшилися всі показники, учень став об’єктом поваги незалежно від його успіхів у навчанні, що мало в справі виховання людини-гуманіста вирішальне значення. Кожна дитина зрозуміла: я — людина й розкидатися власною феноменальністю, здібностями й потенційними можливостями не варто.
Словом, школяр став іншим. Суперечливий підліток подружився з думкою про власну людську гідність. Хіба ж такий не вивчить уроку? Чи підставить однокласникові «підніжку»? Або побіжить у підворіття? Загалом, новий метод повністю змінив мислення наших вихованців.
Між іншим, преса в той час багато писала про цей метод, і люди звідусіль приїжджали переймати досвід. Навідувалися також учені з Києва та Москви, представники обох міністерств. «Союзне» навіть заслухало наше повідомлення про незвичний метод виховання школярів на засіданні своєї колегії. Та, знову-таки, нікому не вірилося, що до школи, тим паче сільської, можна приїхати без попередження, прийти до будь-якого класу, на будь-який урок або захід і стати свідком не показового, а справжнього уроку самоорганізації особистості. Такого тоді не те що не могло бути, — взагалі не мало бути! Не таким був той час, щоб «яйце курку навчало». Та й про яку самоорганізацію могло йтися, якщо тоді ще все організовувала партія. А в самій Академії педагогічних наук ні про яку самоорганізацію навіть не чули. Люди «згори» обмежилися тим, що замовили брошуру, яка б розповідала про цей досвід «із досвіду», але щоб у її назві не було слова «самоорганізація».
А от місцева влада ополчилися і проти методу, і проти його «сіяльника». Опального «агронома» — директора школи — начебто через аварію опалювальної системи вигнали з роботи, «бригаду» вчителів залякали (тоді це було легко зробити), а їхню «дослідну ділянку» витоптали до останнього паростка. Спроби відновити справедливість через суд нічого не дали. Сильні світу цього пустили в хід чорний піар обласного масштабу і все-таки витравили з району збурювача спокою.
Попереду була майже дванадцятирічна «війна» за відродження методу, яка, на жаль, триває й дотепер.
Нині, коли українське суспільство почало повертатися обличчям до людини, переконуюся в доцільності свого професіонального пошуку. Та й усім, гадаю, сьогодні стає ясно, що, прямуючи до Європи, українець спочатку має стати самим собою: і морально, й інтелектуально, і фізично — адже живі ще корені нашої ментальності. А шлях до духовності будь-якої нації лежить не інакше як через «природозгідне» (термін Я.Коменського) плекання її молодого покоління. Причому особистість — цей універсальний енергетичний згусток САМО — стає цивілізованою в одному-єдиному випадку: якщо вона у своєму розвиткові управляється не ззовні, а організується зсередини самої себе (самоорганізується) під «сонцем» компетентної педагогіки. Людина за своєю природою — не ворог сама собі. Її особистий інтерес, цей вічний двигун людського «Я», має вроджену схильність до соціалізації. Необхідно лише створити для цього «корінця квітучого життя» такі умови, щоб процес розвитку дитячого індивіда отримав гуманну орієнтацію.
На цьому концептуальному грунті два десятки років тому й народився метод самоорганізації особистості, а через десятиріччя — корисний педагогічний досвід.
Однак хто визнає за цим методом право на життя?.. «Батьки» освіти не виявляють бажання перейнятися питанням, якого вони бояться як вогню: на що ж саме «хворіє» нинішня школа?
Станьте невидимкою і поживіть у школі день-другий. Ви передусім неодмінно побачите не лише бур’янове поле спілкування, а й відсутність навіть натяку на його оптимізацію. Саме це «поле» якраз і не оброблено в національній системі освіти. І ніхто, на жаль, не має серйозного наміру його сапати. Педагогіка школи безнадійно хвора — головним чином, загалом на відсутність любові до людини. І що старший учень, то виразніше виявляється цей «діагноз». Звідси — весь «рецидив» становлення особистості людини в шкільний період життя. Проаналізуйте характер міжособистісного спілкування в будь-якій з підсистем шкільного соціуму і ви зрозумієте, що сірі шкільні будні відштовхують учнів. Насамперед негативним емоційним зарядом. Чого лишень вартий акт виставляння-одержання оцінок, особливо наприкінці семестру (чверті)? А «крамольні» записи в учнівських щоденниках? А скарги на «ледарів»? А приклеювання «ярликів» важковиховуваних? А повальне невміння навчатися й конфлікти на цьому грунті? І, нарешті, втрата творчої індивідуальності дитини, її особистісної обдарованості? Невже попередній склад нашого міністерства був настільки наївний, що збирався прибрати зі школи всі ці «перли» за рахунок лише подовження терміну шкільного навчання і запровадження «іншої» системи оцінки навчальних досягнень школярів?
Як наслідок процес справді гуманістичного плекання молодої людини підміняється «показушною» видимістю бурхливої діяльності школи щодо «формування» її особистості. Попутно зауважимо, що тотальне, й навіть епізодичне, порушення прав юного громадянина на цивілізований розвиток може «наділити» дитину реактивною навичкою чинити так само несправедливо стосовно інших людей — як кожної хвилини, так і в майбутньому. Про це школа мусить пам’ятати, щоб згодом не дивуватися, звідки, мовляв, у людині нелюдськість? Чому зростає злочинність серед дітей? Хто провокує в їхньому середовищі куріння та алкоголізм? Скільки ще «процвітати» підлітковій наркоманії та проституції? Як подолати дитячу безпритульність і бродяжництво? Є чимало прибічників того, щоб усе це розглядати як рецидив недосконалих суспільних відносин. Проте значною мірою це результат недолугої шкільної педагогіки.
Нині, як відомо, в Україні оголошено реформу освіти. Її основна мета — забезпечити випускника європейськими особистісними стандартами. Однак те, що відбувається сьогодні в стінах шкіл, не відповідає за своєю якістю висоті цієї мети. Школяр, як і раніше, — об’єкт, але не суб’єкт виховання. Отже, серцевинна частина реформи — відродження в молодому поколінні українців національного менталітету, стрижнем якого має бути, поза сумнівом, гуманізм, — не здійснюється. Понад те, офіційна педагогіка в нинішньому її вигляді не в змозі гарантувати суспільству не те що життєву компетентність, а навіть елементарну громадянську порядність своїх випускників. Нехай не ображаються на мене колеги, але я переконаний: працювати в сучасній школі, такій, якою вона є, — означає загрузнути в рутині формалізму, «показухи» й окостеніння педагогічної думки.
Наука довела, що самоорганізація є іманентною (вродженою) властивістю всього живого на Землі, і навіть — неживої природи. Порівняно нещодавно народився новий науковий напрям, названий синергетикою, яка вивчає системи, здатні самоорганізовуватися.
Найбільш вираженою такою системою є, безперечно, людина як біосоціальна, інформаційно відкрита, ймовірнісна, цілепродукуюча й цілеспрямована розумна істота, здатна самоналаштовуватися й самореалізовуватися. Проте таке «кібернетичне» визначення поняття «людина» вимагає й новітніх підходів до її суспільно-особистісного становлення, заснованого на точному педагогічному розрахунку й дії. У педагогіці вперше з’являється унікальний шанс стати точною наукою з власною теорією. Зокрема, виникає потреба в такому методі розвитку індивіда, який би завів «двигун» його самоорганізуючої системи, актуалізував і активізував його потенційні можливості.
Як один із його варіантів нами й був створений метод самоорганізації особистості. Суть його полягає в педагогічно компетентному забезпеченні кожного школяра здатністю усвідомлено управляти самим собою в своїй життєдіяльності. Ця здатність має бути результатом педагогічного пізнання школяра та його індивідуального самопізнання. Мета методу — «включення» програми самореалізації особистісного потенціалу людини на самому початку її життя. Яка самоорганізація, така й самореалізація!
Глибоко переконаний, що педагогіка самоорганізації особистості нині є альтернативою тій педагогіці, яка в школярі не бачить людини, не хоче знати, що, з наукового погляду, ніхто нікого не може ні навчити, ні виховати, ні, тим паче, розвинути, допоки людина не зробить цього САМА.
Вчитель навчає, а учень не навчається. Вихователь виховує, а вихованець не виховується. У чому тут річ? Та в тому, що його не треба ні навчати, ні виховувати, а тільки допомогти йому в цьому. До речі, в цивілізованому світі давно вже відмовилися від поняття «учитель» у його номінальному значенні. Там він — facilitator — той, хто сприяє, полегшує, допомагає навчатися й виховуватися. Доти, доки цього не відбудеться й у нас, український учитель буде не вчителем, а «мучителем» дітей і самого себе.
Що ж до школи загалом, то якщо в ній не поставлене й не вирішене питання саморозвитку дитини за допомогою розумної самоорганізації її особистості, то це погана школа, хоч якою респектабельною вона видається зовнішньо.
Зауважу, що і концепція, і методика, і відповідний досвід «природозгідного» (а сутність ідеї самоорганізації особистості саме така) плекання людини в нас є.
Розумію, що в усього нового завжди знайдуться супротивники, як не секрет і те, що українське суспільство, хай що мені кажуть, і досі перебуває на печерному рівні щодо стимулювання професіоналізму й творчості як головних чинників національного прогресу, особливо в освітній сфері. Але ж не можна допустити, щоб одна людина, вже в нових, демократизованих суспільних умовах, відкидала корисне починання лише через те, що її автор їй «не симпатичний».
Проте «війна» проти методу самоорганізації триває.
Не хочу в це вірити, але нова українська влада, попри мої спроби все-таки достукатися до правди, навіть не спробувала розібратися в «педагогічній трагедії», що сталася на Мелітопольщині й триває до цього часу. Тоді неординарна педагогічна справа була злочинно погублена купкою вельможних управлінців, сьогодні вона продовжує блокуватися вже одноосібно.
Та чи один такий Мелітополь в Україні? Боюся, що ні. Тому дозволю собі повторити пропозицію, яку я висловив у міжнародному тижневику «Дзеркало тижня» напередодні останнього з’їзду освітян України і яка, на жаль, не знайшла, та й не могла, з відомої причини, тоді знайти відгуку зацікавлених осіб. Полягала вона в тому, щоб «розробити спеціальну програму захисту творчості в Україні, особливо — в освітній сфері». Адже ми, українці, справді небачено творча нація, тож пускати на самоплив реалізацію такого потенціалу було б не «по-українському». А таке недбальство в сфері виховання людини напряму спричиняє національне виродження.
І все-таки я переконаний: прийде час, коли головним у шкільному розкладі буде урок самоорганізації особистості, а головною педагогічною традицією школи стане плекання гуманістичних паростків підростаючої людини.
Школа повинна, нарешті, перестати працювати вхолосту і стати вчителем життя для найдорожчого, що є в її творчій біографії, — своїх учнів. А це означає — працювати для блага всієї України.
Питання полягає лише в тому, чи прийде до школи людина?