ЧИ Є У ДОКТРИНИ ОСВІТИ БІЗНЕС-ПЛАН?

Так хотілося відповісти, що є. Оскільки як же без нього? Проект національного масштабу — і без бізнес-плану? Витратити рік роботи десятків вітчизняних суперфахівців, назапрошувати групи зарубіжних радників, залучити безліч надзвичайно зайнятих експертів, витратити мільйони доларів і в результаті одержати просто документ...

Не знаю, як ви, шановні читачі, але я до багатьох документів ставлюся без пієтету. Скільки їх уже пройшло, так би мовити, через мої очі та кулькову ручку! У мене вдома їх цілий музей. І доктрина 1959 року, і 1981-го, і 1994-го. Всі вони виявилися утопічними і забутими. Не тому що погані — тому що не втілені. Чому, запитаєте, не втілені? А тому що не виховані ми з вами для кожного документа складати бізнес-план його розкрутки. Вважається: якщо написано і затверджено «згори», то автоматично вже й виконано.

Самі розумієте, наскільки це наївно. Скільки написано гарних п’єс і сценаріїв, скільки придумано і винайдено! Та це лежатиме мертвим капіталом доти, доки не застосують спеціальну обробку за назвою «розкрутка». Ну, приміром, як розкручують співака без голосу. (А наша освіта справді нагадує співака без голосу). Досвід бувалих людей і статистика невблаганні: інтелектуально-фінансові витрати на розробку самих ідей становлять 20%, а на їхню розкрутку — 80%. Так що розкрутка — це бізнес.

Чому?

Чому я взявся за цю статтю про доктрину освіти? Та ще й необережно вжив щодо освіти таке гостролезове для неї слово як бізнес, ризикуючи викликати гнів усього вітчизняного вчительства? Сьогодні будь-який проект (фестиваль, будівництво, турпоїздка, закон, навчання тощо) обов’язково супроводжується відповідями на такі запитання: що? хто? коли? навіщо? де? у який спосіб? скільки коштуватиме? що з усього цього зрештою вийде? От і хочу запитати вас: чи можна було обмежувати доктрину лише одним першим і найлегшим з цих запитань — «що робити»?

Кажуть, для доктрини не обов’язково відповідати на всі запитання, у цього документа, мовляв, інші цілі й інша доля. Боюся, доля буде звичайною... Але думаю, є шанс за кращу долю поборотися.

Насамперед треба скористатися тим, що вже XXI століття. Освіта, не запитуючи нас, сама собою поступово перетворилася на бізнес. Добре, що багато хто вже не боїться цього слова. Ось дивіться: з бюджету країни на освіту виділяється понад 7 мільярдів гривень. Самі батьки витрачають ще 5 мільярдів. А обслуговуюча інфраструктура? Ремонти, меблі, комп’ютери, харчування, транспортування і т д., і т.п. Величезні інвестиції! Сьогодні система освіти вже не традиційний рутинний розподіл ресурсів, а дуже великий бізнес. У систему освіти суспільство інвестує значні кошти і бажає на виході мати високоякісний результат. Це і є цивілізований бізнес. А цивілізація — така стадія розвитку суспільства, на якій нічого не можна зробити без фінансування.

У доктрині освіти всі слова правильні. Вони написані розумними, освіченими, совісними і турботливими людьми. Ці дванадцять сторінок густого тексту підбивають підсумок розумінню освіти XX століття. Минулого століття. Проте в них немає свіжого вітру, вітру перемін. Адже не можна всерйоз планувати на 20—25 років уперед, закликаючи зрівняти зарплату вчителів із середньою зарплатою в нашій розгромленій промисловості. Як завжди, ми обіцяємо відповідно до наших надій, а робимо все відповідно до побоювань, що не так зрозуміють. Але доктрина не повинна перетворюватися просто на збірник «корисних порад». Тому те, що я писатиму далі, не для читачів зі слабкими нервами. Комусь можна, мабуть, і не читати.

Що?

Якщо розглядати систему освіти як фабрику з виробництва знань і вирощування розумних, діяльних, умілих і патріотичних молодих людей, то розробити бізнес-план для цього завдання не так уже й складно. Правда, доведеться трохи перекроїти наш «нафталінний» менталітет, так само як ліонським ткачам довелося це зробити в XVII столітті. Пам’ятаєте, вони теж не хотіли переходити на використання верстатів, ламали їх і всіляко вихваляли ручну працю.

Якщо вінцем 12-річного навчання в нашій багатостраждальній школі, як і раніше, буде «атестат зрілості», а самої зрілості не буде, то навіщо плодити нові папери? Ви собі уявляєте: щорічні інвестиції в систему освіти — 15—20 мільярдів гривень, а на виході — нікому не потрібний товар?

Щоб доктрина освіти стала «живою», необхідно мати технічне завдання або соціальне замовлення на її кінцевий продукт. Тобто треба відповісти на запитання: що ми хочемо одержати у вигляді кінцевого результату? Хіба це не цікаво? Радянська шкільна система, до речі, таке соціальне замовлення мала і з поставленим завданням чудово справлялася. Як кінцевий продукт тоді потрібно було виростити комсомольця, що прагнув поступити до інституту.

Сьогодні соціальне замовлення інше. І хоч у всіх чотирьох учасників освітнього процесу (учителів, учнів, батьків і уряду) мотивації різні, всі сходяться в одному. Бажано, щоб до закінчення школи людина мала здоров’я, а після інституту (або без нього) — роботу. Оскільки зараз немає ні здоров’я, ні роботи, мета освіти вже не знання, а дії. До того ж, дії, що грунтуються на нових знаннях, а не на заучуванні середньовічних догм. Ось це — гідна програма на 25 років. Вона призведе до кардинальних структурних змін у тому, чого вчити і як учити. І як переборювати усталені стереотипи.

Хочу навести приклад. У всіх країнах світу діти вивчають біологію. Проте в Австралії половина навчального курсу з біології присвячена темі порятунку китів. Можливо, це пов’язане з тим, що для них така тема актуальна. Можливо, на інші теми в них залишається менше часу. Ось такий у них перекіс. У всьому світі діти вивчають і хімію. У хімії, як відомо, багато розділів: органічна, неорганічна, колоїдна, фізична, радіаційна та інші. Отож, в Україні радіаційна хімія у школі не вивчається взагалі, її немає в програмі. Для нашої чорнобильської країни вищезгадана тема не актуальна...

Тому коли я говорю про бізнес-план доктрини освіти, я звертаю увагу на необхідний перерозподіл акцентів. У всьому. І в першу чергу, в соціальному замовленні. Таких акцентів я можу набрати понад двадцять, та й ви, шановні читачі, напевно, додасте не менше.

Як учити?

Ну, ясна річ, уже не за книжками. По-перше, їх, підручників, не вистачає і з усього видно, ніколи не вистачатиме. Через 25 років вивчення параграфів, найімовірніше, стане анахронізмом. Якщо комп’ютерна техніка за попередні 25 років виросла від нуля до Інтернету, то за наступні 25 її «приріст» буде аж ніяк не меншим. От вам і друга структурна перебудова. І мова не про те, що кожна школа повинна мати комп’ютерний клас, або про те, як це дорого (про фінансування трохи пізніше). Ідеться про відсутність у нас для цих комп’ютерів мультимедійних навчальних програм, за якими можна навчатися у сто разів ефективніше, цікавіше і корисніше. Встановлення пропорції між комп’ютерною та ручною працею — і є завданням доктрини. Згодом це вплине на переорієнтування поліграфічної промисловості, переспеціалізацію педвузів, обсяги і структуру фінансування, фонд оплати праці.

Крім того, хіба можна вибудовувати доктрину національної освіти (природно, з переважним навчанням українською мовою) і не враховувати, що всі комп’ютерні програми існують тільки англійською і частково російською мовами? Скільки грошей і часу потрібно буде на українізацію комп’ютерних програм? А може, цю обставину враховувати не треба? Тоді ми будемо змушені вчити дітей або за застарілими українськими підручниками, відстаючи від усього світу, або за новими комп’ютерними технологіями, але, на жаль, не нашою мовою. Таку змінену пропорцію і повинна вказати доктрина. У цьому, власне, і полягає її основна функція. І сміливість.

Хто?

Хто вчитиме, хто організовуватиме менеджмент і хто відповідатиме за кінцеві результати? Це — ключовий розділ будь-якого бізнес-плану. І взагалі — на кого спрямована доктрина, хто її головний споживач, хто дякуватиме авторам за те, що вона з’явилася і допомогла?

Хотів написати, що вчитимуть, звісно, вчителі... Але осікся. Коли б, як і раніше, існувало старе соціальне замовлення, вони, вчителі, були б на висоті. Ніхто не може з ними змагатися в знанні підручників минулого століття і зашкарублих параграфів, задач і вправ. Але в нові часи наші чудові вчителі все більше і більше відстають від своїх учнів, і відстають безповоротно. Учні переважно краще знаються на комп’ютерах, музиці, спорті, автомобілях, мобільних телефонах, моді, Інтернеті.

До речі, я не самотній у своїх дослідженнях. Три роки тому аналогічна доктрина освіти «повисла» над Великобританією, де система освіти несподівано підповзла до кризи. І знайшовся професор Деарінг, який не посоромився зробити на всю країну доповідь, що зруйнувала всі канонічні уявлення про те, як їм жити з цією системою далі. Деарінг запропонував звільнити третину англійських учителів через їх профнепридатність, другу третину переучити, а третину, що залишилася, — винагородити.

Припускаю заперечення і гнів читачів, які не можуть чути закиди на адресу їхніх заслужених наставників. Але прошу бути милосердними не тільки до класу стражденних учителів, а й до наших дітей, які теж потерпають! Потерпають від немічних учителів, які стримують розвиток розуму, характеру і менталітету юнацтва.

Ви запитуєте, ким їх замінити або «замістити»? Саме це й не є проблемою. В умовах масового виробництва (а наша школа так, до речі, і називається — масова) неможливо скрізь використовувати суцільну ручну працю. Ручна праця вчителя (точніше, вона називається «горловою») частково повинна бути витиснена машинною працею — комп’ютерною, стендовою. А вчитель потрібен, як тренер у спорті: для вдосконалення індивідуальних особливостей свого підопічного. Про це, власне, мріють усі батьки: щоб до їхньої дитини був індивідуальний підхід. В умовах масової школи цю суперечність неможливо розв’язати. А стосовно запропонованої нами моделі вже є великий позитивний досвід. Ось цю нову пропорцію між масовим навчанням та індивідуальним хотілось би побачити у доктрині.

Звісно, все нове завжди має зіткнутися із запеклим опором. Комп’ютери, мобілки... Кажуть, вони шкідливі... Але я пам’ятаю час, коли заборонялося писати кульковими ручками через побоювання, що зіпсується почерк. І нас змушували користуватися ручками з пером, наповненими фіолетовим чорнилом з конусоподібної чорнильниці, що тяглося і прокисало. Ну і де тепер ті чорнила? І що було б, якби написана тоді доктрина освіти передбачала поліпшення якості чорнильниці і збільшення виробництва пер?

Ми так звикли до догм і штампів, що повторюємо кимось випущену на волю цитату: учителям треба платити, як робітникам у промисловості. А хтось замислювався над тим, що в робітників 41-годинний тиждень, а у вчителів — усього 18? До речі, у шахтарів і лікарів — 35. Пояснення, що вчителям треба готуватися до уроків і перевіряти зошити, справедливе. Втім, і лікарі готуються до операцій, та й шахтарям доводиться несолодко до спуску в шахту і після підйому. Я вже не кажу про ризик для одних і других. Отож, наша доктрина нітрохи не збалансована. Дивіться, скільки уваги (і справедливо) приділяється соціальним гарантіям і захисту викладачів, але жодного слова про обсяг їхньої роботи і нові функції — як учителів, так і шкільних (університетських) менеджерів.

Що я маю на увазі? Останнім часом з метою осучаснення школи, її технічного переоснащення і впровадження комп’ютерної письменності, спонсори вже не надто обтяжують себе запитанням — що подарувати тій або іншій школі? Раніше дарували шпалери, потім телевізори, тепер — комп’ютери. Але знали б ви, шановні батьки, яка подальша доля цих комп’ютерів! Вчителі, що повинні (зобов’язані!) володіти комп’ютером досконало, тобто бути комп’ютерно грамотними, самі їх бояться як вогню, комплексують і відчувають страх перед кожним натисканням клавіші або мишки.

Виходить, праця вчителя в доктрині повинна бути переосмислена, їй варто відвести нову роль — більш значиму, більш високо оплачувану, але для набагато меншої кількості вчителів. Учителів, які відповідають своєму часу і здатні навчити дітей життєво необхідного. Тоді все стане на свої місця: кращі будуть гідно винагороджені завдяки пропорції «зарплата — якість».

Коли?

Якщо доктрину буде «прийнято», то коли і якими етапами її впроваджувати? Повинен уточнити: якби існував бізнес-план, це запитання не постало б. Будь-який технолог вам скаже, як упроваджуються нові експериментальні технології — поетапно. Затверджуються «зони прориву» у вибраних регіонах і список так званих пілотних шкіл. Приміром, кожна область має десять шкіл (за допомогою тендера). І протягом трьох років здійснюється перший етап. Потім після національної конференції і всенародного обговорення — розширення фронту до 20% шкіл на п’ять років. І потім ще один п’ятирічний період, коли більша частина всіх шкіл перебудується на новий лад. За 12 років, що залишилися, вирощуватимуть плоди доктрини, що саме і дозріють до кінця проголошеної 25-річки. І можна буде порівняти результати, упущення і досягнення.

Не слід думати, що цим ми проведемо перший у світі експеримент. Я, приміром, брав активну участь у подібному міжнародному проекті з реформи національної системи освіти в Норвегії. І там усе робиться розумно, за бізнес-планом.

Скільки це коштуватиме і звідки візьмуться гроші?

Це запитання хвилює усіх і завжди. Без відповіді на нього у вас ніколи не приймуть жодний проект і не виділять фінансування. Не кажучи вже про кредит. Про грошовий, і, до речі, про кредит довіри. З самого початку хочу сказати: це завдання — фінансово — для нас посильне. І не такі завдання вирішувалися. Я висловлююся досить впевнено — як людина, що реалізувала чимало успішних бізнес-проектів і постійно спостерігає за успішними справами своїх заповзятливих і удатних колег.

Отож, досвід переконує, що гроші не завжди головне. Адміністрація Клінтона виділила 60 мільярдів доларів, щоб ліквідувати безграмотність своїх співгромадян, і... жодних наслідків! Отже, успіх залежить не тільки від кількості грошей, а й від того, розумно узялися до справи чи ні. Кількість же грошей на реалізацію доктрини залежатиме від того, яку планку вона встановить: за мінімумом, за максимумом, або «як вийде».

Стосовно окремих фрагментів доктрини можна буде використовувати ефективні маловитратні технології, стосовно других — доведеться розщедритися. Але в цілому, згідно з моїми розрахунками, реалізація доктрини вимагатиме на 25-річний період приблизно вісім мільярдів євро.

Болючі точки

У будь-якому бізнес-плані зазначаються вузькі місця, болючі точки. Наша доктрина поки уникала їх згадувати, можливо, через брак місця. Але, що поробиш, адже вони існують — ці болючі місця, і всі про них знають, говорять або шепочуться. Розглянемо головні. В Україні проблема №1 — провінційні школи. Їх 15 тис. і кожна — ниюча рана. Чи є спосіб кардинально поліпшити їх стан? Звісно, є. Ще одна болюча точка — платне навчання. Чи є спосіб примирити погляди в суспільстві на цю рану? Звісно, є. У нас болюча точка — підручники, і не лише їх постійний дефіцит і дорожнеча. Чи є спосіб кардинально поліпшити ситуацію? Звісно, є.

Яка від усього цього користь?

Якось так вийшло, що на безглузді шокові реформи народ відповів... потягом до освіти. Я не маю на меті рецензувати або критикувати доктрину освіти чи пропонувати альтернативний варіант. Я хотів привнести в доктрину вітер XXI століття. Нині не треба умовно і штучно прирівнювати освіту до промисловості, досить планувати так, щоб вона вся стала повноцінною, сучасною галуззю народного господарства. Це єдиний спосіб позбутися залишкового принципу розподілу крихт бюджетних коштів. Але якщо так, то освіта, так само як і промисловість, повинна стати бізнесом. Тоді до неї прийдуть гроші, зникне убозтво. Тоді до неї потягнуться нові технології, вдасться подолати відсталість. Тоді праця вчителя буде високо оплачуватися, зникнуть страйки.

Навіщо?

«Навіщо все це потрібно?» — запитаєте ви. І будете праві. І, до речі, поцікавитеся, яке місце посідає доктрина в законодавчому полі: між Конституцією, законом про освіту, указами Президента, розпорядженнями міністра, підзаконними актами?.. Попри всі спроби, перелічені вище документи так і «не принесли щастя». А терпіти постійно ниючий біль довго не може ніхто. Тому спроби зробити систему освіти зручною для батьків, корисною для дітей, вигідною для вчителів і престижною для уряду робитимуться до переможного кінця.

Я вважаю так: розглянута доктрина — перехідний період від системи утриманства (коли всі в усіх просять і ніхто нікому не дає) до системи здорового глузду (коли просити не треба, тому що «саме все робиться»).

Крім того, доктрина — не документ. Це каталізатор дискусії в умовах, коли багато цінностей у суспільстві стали іншими (зненацька ввірвався ринок, стрімко впровадили нові технології, потроху змінилася мораль, охолонули відносини між людьми, безпрецедентно посилився іноземний вплив, непохитно затвердилася національна самосвідомість), а школа… «і нині там».

І, нарешті, незважаючи на постійні нарікання скептиків потрібно зрозуміти: поступове перетворення галузі освіти на повноцінний бізнес неминуче. А як сказав один сучасний класик, у такому разі «без бізнес-плану ти просто турист».