Чотири золоті медалі і спеціальний приз за найкращу роботу привезли українські школярі — члени Київської малої академії наук «Дослідник» — із престижного Пекінського міжнародного юнацького конкурсу наукової творчості.
Очевидно, на членів журі, які оцінювали роботи школярів із 13 країн — Австралії, Кореї, Італії, Данії, США, Японії, Німеччини та ін., роботи наших юних дослідників справили велике враження. І назви в них зовсім як у «дорослих» наукових праць: «Колоїдно-хімічні і лікарські особливості нанорозмірних систем глинистих мінералів» (автор — учениця 10 класу столичної 155-ї школи Наталя Яремчук, «Вплив стресу на індиків бройлерів» (автор — одинадцятикласниця 179-ї гімназії Юлія Марченкова), «Екстрагування ДНК із клітин рослин, грибів і тварин» (першокурсниця Києво-Могилянської академії Марина Слоненко), «Золота пропорція як вияв гармонії» (учень 11 класу гімназії «Престиж» Роман Балашевич).
Треба сказати, що члени столичної МАН уже третій рік беруть участь у Пекінському науковому конкурсі, звідки неодмінно повертаються з перемогою. Понад те, Пекінська науково-технологічна асоціація звернулася до керівництва Малої академії, пропонуючи співробітництво у плані обміну програмами, популяризації науки та вдосконалення наукової освіти для юнацтва.
Роман Балашевич викладає суть своєї праці |
Один із таких ентузіастів — головний науковий співробітник Інституту біохімії ім. О.Палладіна Володимир Назаренко, який ось уже 40 років керує Київською малою академією наук, обіймаючи посаду її віце-президента. Саме він очолював нашу делегацію в Китаї.
Сам Володимир Іванович у перемогах своїх підопічних не вбачає нічого надзвичайного: адже серйозна копітка праця з талановитими дітьми ведеться планомірно: незалежно від пертурбацій на політичному олімпі, фінансових і політичних криз. На запитання, де зараз знаходять дітей, котрі цікавляться наукою, Назаренко відповідає просто: там, де й раніше, — у школах.
— Наша Академія наук має програму роботи з талановитою молоддю, — розповідає вчений. — Ми проводимо дні відчинених дверей, читаємо лекції, інформацію про які поширюємо через управління освіти міста. Крім того, охочі можуть працювати в гуртках Київського палацу дітей та юнацтва. Усі ці діти — неймовірно захоплені. Адже якщо школу відвідують практично всі, то до нас приходять діти надзвичайні, які просто «палають» бажанням пізнати нове, незвідане, вписати свій рядок у науку.
Про роботу в МАН Володимир Іванович говорить із величезним натхненням, хоча й зізнається, що йому вона починає важко даватися. Був момент, коли він навіть хотів передати свою справу в інші, молодші руки. Проте наступника не знайшлося, а керівництво академії так прямо й заявило: якщо ви не прийдете, то хто ж займатиметься дітьми? Ось він і вирішив не йти, тим більше що спілкування з нинішньою молоддю дуже цікаве.
— З ними не можна розмовляти як із дітьми — це колеги, — зізнається вчений. — Причому й між собою вони говорять далеко не на «дитячі» теми: я інколи тут працюю й чую, про що вони розмовляють, — найчастіше про «високі матерії». Самі вони вважають, що вже стали справжніми біохіміками, і тому вимагають до себе відповідного ставлення. Я їх тільки заохочую і вважаю, що це дуже корисна діяльність. Ті, хто проходить нашу школу, справді стають справжніми вченими. По завершенні роботи видаємо кожному посвідчення, що він пройшов курс біохімії, після закінченні школи може працювати лаборантом у НДІ. Таких прикладів — достатньо.
— Колись більше школярів цікавилися наукою?
— Так, більше, але якщо говорити про підготовку, рівень самих членів МАН, — то він анітрохи не змінився.
— Скільки дітей із тих, котрі приходять вперше, залишаються працювати?
— Приходять цілі класи. Якщо одна людина з класу серйозно зацікавиться — це добре. Потім вони приходять до нас слухати лекції, працювати в гуртку. З тих, хто приходить, активних учасників залишається відсотків 20, і якщо потім із цих 20%, які проходять усю програму, відсотків п’ять стають біохіміками — ми вважаємо, що це добре.
— Так багато відсіюється?
— Раніше від нас вимагали стовідсоткову віддачу. Але я бачу своє завдання не тільки в тому, щоб залучити, а й навпаки — відлучити тих, для кого це не є покликанням. Адже є діти, котрим батьки навіяли, що вони повинні йти в науку, а в них самих душа до цього не лежить. Їм слід показати, що вони прийшли сюди помилково.
— Дивно, що є не тільки діти, які бачать себе в науці, а й батьки, котрі їх на це націлюють. Здавалося б, зараз усе має бути навпаки.
— Є й такі, що справді намагаються відрадити дитину. У мене був випадок, коли батьки просили не пускати сина на заняття в гуртку — мовляв, він хоче стати біохіміком, а це як на наш час не професія, та й вступити в університет складно, у них же є зв’язки в гірничому інституті. Я, звісно, забороняти не став — вважаю, кожен сам має визначати свій шлях. Але юнак поступився батькам — вступив у гірничий інститут, закінчив його і тільки потім пішов в університет на біохімію.
— Працювати зі школярами сьогодні, напевно, набагато складніше?
— Звісно, але зовсім не тому, що змінилися самі діти. Умов тепер не так багато. Приміром, із реактивами труднощі. Ті досліди, які школярі хотіли б поставити, навіть у цій лабораторії ми далеко не завжди можемо забезпечити. Раніше закуповували набори «Юний хімік», можна було до 100 дослідів поставити.
— Як же виходите зі скрути?
— Інколи беремо участь у міжнародних наукових програмах, і нам щастить щось отримати. Скажімо, за однією зі спільних з американцями екологічних програм ми отримали набір для визначення якості води. І тепер діти можуть самостійно виконувати роботу: беруть воду з джерел, водойм і визначають наявність у ній різних забруднювачів. Отримати гуманітарну допомогу — теж проблема, оскільки за неї треба сплатити мито, на яке в нас грошей немає. Одного разу навіть довелося просити благодійників забрати свою допомогу назад.
Крім того, раніше було набагато простіше знайти наставника для школяра. Тоді практично всі були комсомольцями, а комсомолець, як ви пам’ятаєте, мав нести суспільне навантаження. І тому дітей із задоволенням брали як таке «навантаження» — їм допомагали і з вибором теми, і з постановкою експериментів, і з написанням роботи.
Зараз знайти охочого опікуватися майбутнім колегою дуже складно. Це серйозна робота, яка забирає час і сили, до того ж зовсім неоплачувана. Доводиться ходити, вмовляти, просити. Тому, на жаль, орієнтуємо дітей на виконання робіт за профілем лабораторії, в якій вони ставлять досліди.
Треба сказати, що це анітрохи не позначається на самих працях: під керівництвом учених діти часто не тільки виконують свої власні роботи, а й беруть участь у серйозних програмах. Наприклад, в українсько-американському космічному експерименті з біології «Вчителі та учні досліджують рослини в космосі». Так, 1995 року науковий керівник експерименту від України член-кореспондент НАНУ Єлизавета Львівна Кордюм запропонувала юним дослідникам взяти участь в експерименті, який виконувався на борту космічного корабля «Колумбія» з участю Леоніда Каденюка. Через два роки понад 20 тис. школярів — членів МАН із 25 областей країни — звітували про свої результати наземного контролю. Діти настільки захопилися, що ця співпраця, яка планувалася як тимчасова, переросла в довготривалу, внаслідок чого було реалізовано кілька програм із космічній біології та екології. Їх учасники досліджували можливість існування живих істот за межами Землі, ріст і розвиток томатів після їх перебування в космосі, вплив мікрогравітації на комарів тощо. Діти з України і США постійно листувалися, було навіть організовано прямий телеміст із Леонідом Каденюком, який перебував тоді на борту шатла. За цими програмами було видано три методичних посібники для вчителів, студентів та учнів, опубліковано багато статей у серйозних наукових і науково-популярних журналах.