Нарешті дочекались! Опубліковано проект «Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті». Перше, що впадає у вічі, — надзвичайна амбітність авторів, які намагаються скласти футурологічний прогноз на ціле століття. Друга визначальна риса заголовку — акцент на слові «національна» (а не державна) доктрина. Відразу ж виникає принаймні два запитання. Чого ми хочемо досягнути, розробивши саме національну доктрину? Навіщо ставимо мету — прийняти цю доктрину саме на з’їзді?
На мій погляд, сенс цій роботі може надати виконання одного головного завдання, яке й знаменуватиме перехід до громадсько-державного управління освітою: сформувати у вигляді національної доктрини громадське замовлення на побудову освітньої системи XXI століття, яке буде виконувати Міністерство освіти та науки й інші державні органи влади. Доктрина має бути саме «національною», бо на відміну від державних програм чи законів, які регламентують стосунки в освітній сфері, вона повинна бути продуктом колективної творчої праці не освітніх чиновників, а освітян-професіоналів, прийматись за участю широкої освітянської громадськості. Це свого роду суспільна угода стосовно освіти, громадське бачення куди йти і як іти.
Національна доктрина виконуватиме функції своєрідної освітньої конституції, а учительський з’їзд, який її прийме, можна прирівняти до установчих зборів, які закладуть теоретичні підвалини нової освітньої реальності якщо і не на ціле століття, то, можливо, його першу чверть. Тому, на мій погляд, не варто називати національну доктрину «державним документом». Це швидше за все громадське замовлення, яке мають виконувати державні органи, приймаючи для цього державні документи (закони, постанови тощо). Не можна, щоб лейтмотивом з’їзду став «плач Ярославни» щодо сучасних негараздів (про них необхідно чесно сказати у вступі), потрібен ентузіазм великих мрійників, глобальний погляд у майбутнє. Будьте реалістами, вимагайте неможливого — таким має бути головний лозунг делегатів з’їзду.
Звичайно, багато чого (якщо не все) залежатиме від того документа, який отримають на руки делегати з’їзду. Спробуємо проаналізувати ключові розділи проекту.
Вступна частина враховує світову тенденцію зміни основної парадигми освіти, наголошуючи на пріоритеті вільного розвитку особи, випереджальній функції розвитку освіти в сучасному суспільстві, неперервній освіті упродовж усього життя тощо. Можна констатувати: в основному положення вступної частини звучать в унісон з настроями зламу тисячоліть. Якщо ми згадаємо, як вдало їх було виражено у девізі всесвітньої виставки «Експо-2000»: «Людина — природа — техніка: народження нового світу», можливо, спробуємо і самі придумати такі ж ефектні фрази, які оживлятимуть проект.
Звичайно, базою будь-якої доктрини є сучасні концепції розвитку освіти. Якщо ж, наприклад, проаналізувати текст через призму концепції глобальної освіти, можна помітити необхідність певного шліфування звичних для нас формулювань. «Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України...», читаємо в проекті. А якщо через двадцять років ми будемо жити в об’єднаній Європі і випускник української школи захоче самореалізувати себе як європеєць? Невже (в епоху переходу від національних до транснаціональних моделей освіти) ми відмовляємо йому бути українцем і громадянином світу?!
Ще більше сумніву викликає перше речення підрозділу «Національний характер освіти»: «Освіта спрямована на втілення в життя української національної ідеї». Хочу підкреслити, що поняття «українська національна ідея» є надзвичайно дискусійним і неоднозначним, а тому не варто ставити завдання «втілювати в життя» те, що ще не має усталеного формулювання.
Можна і далі виловлювати сумнівні місця у першій частині проекту, які вимагають тривалих дискусій вчених-теоретиків, але зупинімось на баченні сучасних реалій у другому абзаці доктрини.
Мабуть, варто приділити значно більше уваги (у проекті всього один невеличкий абзац) об’єктивному аналізу ситуації, яка склалась у нашій освіті. Інакше складатиметься враження, що Міністерство освіти та науки прагне реформувати школу, якої в реальності не існує. Ми бачимо сьогоднішню освіту такою, якою нам її хочеться побачити. Але попри всі оптимістичні звіти з місць насправді слід не просто констатувати, що «темпи і глибина перетворень не задовольняють повною мірою потреби суспільства, держави і особистості» (до речі, «особистість» варто поставити на перше місце, а державу на останнє, якщо ми вже стали на позиції гуманістичної педагогіки), а й відстежити страшний процес деградації учительства, прогресуючу руйнацію матеріально-технічної бази, апатію батьківської громадськості, «втрачене покоління» дітей...
Без цього ми не зафіксуємо стартові позиції для майбутніх реформ: щоб визначити куди йти, треба нарешті зрозуміти, куди ми зайшли. Інакше будемо надсилати програми, накази, положення, а після з’їзду і концепцію до тієї віртуальної школи, яка існує завдяки нашому інерційному баченню, де все це пропадає і буде пропадати й надалі без будь-якого помітного сліду, як у «чорній дірці».
Йдемо далі — до ключових пунктів «управління» та «фінансування». Підрозділ «Управління освітою» починається з багатообіцяючої заяви про те, що «нагальним завданням є пошук нових, відкритих і демократичних моделей управління галуззю. Логічно було б далі окреслити хоча б контури майбутніх радикальних змін. По-перше, слід нарешті змістити акценти з державної на громадську домінанту в освіті, записавши: «Нова система управління сферою освіти утверджуватиметься як громадсько-державна». По-друге, передбачити справді радикальні кроки, здатні забезпечити реальну участь місцевих громад в управлінні освітою. Переконаний, єдино можливим шляхом може бути тільки запровадження «американської» моделі управління шкільними округами (не плутати з «українською» профанацією ідеї шкільних округів!), коли усе населення округу обирає склад шкільної ради, яка потім наймає (як правило на два роки) супервайзера та інших штатних працівників управління освіти. Звичайно, думка мера чи губернатора, політична кон’юнктура та інші сторонні фактори не можуть мати аж ніякого впливу на цей процес.
Якщо когось дратує досвід саме США, наголосимо, що «паралельні» управлінські структури діють і в інших країнах і саме вони забезпечують освітянам демократизм управління, реальну автономію навчальних закладів, захищеність від сваволі місцевої бюрократії... Так, наприклад, у Канаді провінційний департамент освіти очолює виборний міністр. Управління початковими і середніми школами покладено на місцеві виборні шкільні ради або комісії, які планують бюджети шкіл, наймають учителів, встановлюють розклад предметів у школах відповідно до вимог провінційного законодавства.
Створення «паралельної влади» і в освіті України є чи не єдиним способом здолати ту щільну «управлінську пробку», яку створює переважна більшість управлінь освіти на рівні міста, району, області з тим, щоб заблокувати реформаторські потоки «згори» і «знизу». До того ж потрібен громадський посередник між місцевою владою і школою, адже її керівник може відстоювати інтереси очолюваного ним колективу тільки в межах «відомчої демократії», яка з року в рік звужується.
По-третє, прибрати або розшифрувати неконкретні формулювання, які красиво звучать, але по суті нікого ні до чого не зобов’язують. Так, скажімо, що означає фраза «демократизація призначення керівників»? Варіантів відповіді може бути скільки завгодно:
а) повернення до практики обрання директора школи педагогічним колективом;
б) встановлення конкурсного відбору керівників шкіл незалежною комісією експертів, яка складається з найбільш компетентних представників громадськості;
в) широке інформування громадськості про кадрові зміни в системі освіти;
г) затвердження директора школи тільки за згодою депутатської комісії з питань освіти міської або районної ради.
Таким чином, тільки визначившись, що хочемо керувати освітою не на рівні загальних декларацій, а на рівні певної моделі, зможемо наповнити реальним змістом записані в проекті слова: «Нова модель управління є відкритою і демократичною. У ній органічно поєднуються засоби державного впливу з громадським управлінням». Золоті слова, дай Боже, щоб так і було. Щоправда, ці слова прямо суперечать сформульованій вище фразі у проекті про державно-громадське управління. Адже, як кажуть в Одесі, є «дві великі різниці» між «державно-громадським управлінням» і тим, що буде лише державний вплив на систему освіти, а управління стане громадським.
Схоже, ці абзаци писали два різних автори, які так і не дійшли згоди з принципових питань. На мій погляд, основна ідея цього розділу має враховувати головну зміну у рушійних силах розвитку освіти: закінчилась епоха «слухняності», коли всі школи за вказівкою зверху прагнули змінити курс. Сьогодні у всіх учасників освітнього процесу з’явились власні уявлення про якість освіти, подальшу долю школи тощо. Хорошою школою не можна більше командувати, вона сама знає куди йти. Головне, щоб управлінські структури не заважали рухатись тим, хто може це робити самостійно, допомогли розкріпачити енергію тих, хто стоїть на місці, стимулювали до ініціативи знизу тих, хто звик чекати вказівки «зверху».
І ще одне: чому в доктрині не знайшлося місця для такого ефективного важеля розвитку освіти, як взаємодія управлінських структур різних рівнів з громадсько-педагогічними організаціями учителів та батьків?
З особливою увагою вчитуємось у підрозділ «Фінансування системи освіти». Читаємо про мету та завдання фінансового забезпечення, принципи та методи фінансування... Усе це вже було, і не в одному документі, але так і залишилось на рівні голих декларацій. Деякі ж фрази взагалі звучать загадково, зокрема: «Загальну середню освіту фінансує держава і водночас використовуються всі можливості недержавного сектору». Невже державний бюджет візьме на себе фінансування 22 тисяч шкіл?! Думаю, освітяни, особливо таких економічно відсталих регіонів, як Кіровоградщина, тільки вітатимуть такий перехід, адже в цьому випадку їхню зарплату нарешті почнуть вчасно виплачувати з державного бюджету. Полегшено зітхнуть мери міст та глави місцевих держадміністрацій, бо в такому разі «гора з плечей» спаде: освіту, яка забирала левову долю витрат місцевих бюджетів, бере на себе Київ. Так, до речі, було у дожовтневі часи, але навряд чи так буде нині. Швидше за все автори цих рядків вважають державним фінансуванням і муніципальний, і обласний бюджети. Але це необхідно чітко сформулювати, щоб ні в кого не виникало марних ілюзій про радикальну зміну бюджетної політики у сфері освіти.
Або давайте з’ясуємо, як повинен трактувати директор приватної школи наступне речення: «Плата з фізичних осіб може братися тільки за надання додаткових освітніх послуг (понад базовий навчальний план)». Невже між рядками проглядає бажання запровадити освітні ваучери, які можна використати для оплати базового компоненту навчання як у муніципальній, так і у приватній школі? Звичайно, такий крок можна було б тільки вітати (схожа система діє, наприклад, у Швеції), особливо у тому випадку, якщо «державні видатки на особу, яка навчається», не будуть встановлені раз і назавжди, а за 10—15 років досягнуть середньоєвропейського рівня. Це і слід записати в доктрині, звичайно, передбачивши механізм щорічного росту цих видатків із тим, щоб за час дії цього документа «догнати і перегнати» Європу. Слід чітко зафіксувати і відсоток від ВВП, нижче від якого не можуть опускатись витрати на освіту.
Необхідно також конкретизувати основні заходи «поетапного впровадження нової політики фінансування освіти»: якою буде технологія формування бюджету, як зміниться структура витрат та послуг у сфері освіти (зокрема вказати, що не менше 50% витрат закладу мають бути витрати на безпосереднє здійснення освітнього процесу), які конкретно показники для нормування бюджетних коштів плануємо запровадити тощо. Але, ще раз повторюсь, не хотілося б, щоб обговорення фінансових питань затінило усі інші питання модернізації освіти.
Якщо учительський з’їзд пройде лише під гаслом: «Давай гроші!», користі від нього буде мало. Але слід нарешті розібратись, чому у сферу освіти не йдуть гроші. Можливо, причина у нас самих, просто та освіта, яку ми пропонуємо, не виглядає достатньо привабливо для серйозного інвестування.
Криза фінансування — не причина, а перш за все наслідок існування неефективної системи освіти. Розвиток такої школи, яка є нині, фінансувати ніхто не буде, бо це виглядає для будь-якого інвестора як безнадійна справа. Будуть серйозні зміни в освіті — буде «затребуваність» освіти широким загалом, буде і фінансування. Спочатку населення почне платити гроші за те, що вважатиме цінним в освіті для себе і своїх дітей, потім почне тиснути на місцеву владу з тим, щоб забезпечити гідне фінансування школи з місцевого бюджету.
Підрозділ «Соціальне забезпечення учасників навчального процесу», на жаль, викликає тільки гірку усмішку, особливо у педагогів, бо все це вже обіцяли. Пригадуєте анекдот:
— Знову хочеться в Париж.
— А ти що, вже там був?
— Ні, але вже хотів.
Знову держава гарантує «безплатні медичні огляди», «забезпечення безплатним житлом з опаленням і освітленням педагогічних працівників, які працюють у сільській місцевості» (фразу слід прочитати ще раз, щоб вловити гумор), «компенсації витрат за проїзд до місця роботи і додому» (спробуйте сказати про це водієві «маршрутки») тощо.
Не треба нам усе це «гарантувати», запишімо єдину вимогу до держави: зарплата учителя встановлюється на рівні прожиткового мінімуму, починаючи з 2002 року, півтора прожиткового мінімуму у 2003 році, два прожиткових мінімуми у 2004 і т.д. Вибудуємо таку прогресію аж до 2015 року. Маючи таку зарплату, все інше ми гарантуємо собі самі. Звичайно, зарплата керівника школи, як у всьому світі, має бути хоча б удвічі вищою від учительської. Повідомлю для довідки: у цьому році офіційно встановлений Верховною Радою, хоч і явно занижений, прожитковий мінімум складає 311 грн.
І останнє, на чому хочеться акцентувати увагу: хто поїде на з’їзд, як обирають делегатів, чи матиму я можливість взяти участь у роботі цього форуму? 2001-й став «зоряним часом» у моїй педагогічній біографії: здобувши перемогу на Всеукраїнському конкурсі «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу», я отримав офіційне визнання. Але якщо хтось із читачів сподівається побачити Учителя року-2001 і тепер уже заслуженого вчителя України Віктора Громового серед делегатів з’їзду, його пошуки будуть марними. На з’їзд мене не обрали, бо на м.Кіровоград прийшла рознарядка тільки на «рядових» учителів, а пропозицію із залу під час міської конференції «демократично» провалили у стилі сумнозвісних компартійних традицій. Якщо такий принцип «демократичного централізму» домінував і в інших регіонах України, можна собі уявити склад делегатів.
«Мы чужие, Киса, на этом празднике жизни», — сказав би відомий літературний герой тим справжнім лідерам освіти, які опиняться за бортом освітянського форуму. Щоправда, Міністерство освіти і науки планує запросити п’ятьох переможців конкурсу «Учитель року» як гостей з’їзду. Тож погостюємо, побачимо...