Хані — Т.Круликівська, Нік — В.Линецький |
«А чи не пірнути нам у борсукову нору?» — «Пірнемо, мабуть». Приблизно так звучить у перекладі з німецької розмова двох школярів, які йдуть додому після уроків однієї зі шкіл північно-західної частини Берліна. Тут, у районі одно-двоповерхових особняків, оточених чудовим лісопарковим масивом, стоїть затишний і привітний будинок «Dachsbau» («Даксбау»), у перекладі — «Борсукова нора» — молодіжний центр з організації дозвілля дітей і підлітків від 6 до 16 років.
Ось так, починаючи з назви, німецькі педагоги завойовують серця юних підопічних, і їхня робота на кожному кроці винагороджується успіхами. Для нас їхній досвід тим більше цікавий, що зі старою системою позашкільної роботи ми начебто розпрощалися, а нову усе ще не створили, і прогалини заповнюються чим трапиться. Як правило, тяжіє стара спадщина, хоча й у неї є позитивні моменти. А для виховання нової людини потрібен принципово інший підхід. Ну хіба це не стара погана звичка — коли в нас відкривають дитячий центр, неодмінно «затаврувати» його великоваговою абревіатурою? По-нашому той же «Даксбау» звучав би як МЦОДДП! Далі перетворити його на черговий бюрократичний заклад, жорстко регламентований по годинах і хвилинах. Турботлива бабуся в окулярах із товстими стеклами переписуватиме розклад того гуртка, який уподобало їхнє чадо. Мами і тата потім почнуть суворо запитувати, чого воно досягло за «обраним фахом», не завжди безкоштовним, так само, як про виконання домашнього завдання в школі. Де ж радість захопленості?
«Даксбау» — це місце, куди приходять аби жити цікавим життям. Між його мешканцями встановлюються теплі родинні стосунки, де викладач відіграє роль старшого брата. Дитина може приходити щодня чи раз на місяць, на годину або з ранку до вечора, — за домовленістю з батьками (усе це практично безкоштовно). Викладач, маючи фахову спеціалізацію — столярна справа, кераміка, домоведення тощо, — не прагне «заманити» якнайбільше дітей у свій гурток, як буває в нас, оскільки його зарплата не залежить від кількості відвідувачів його занять. Коли керівник гуртка побачить, що дитина любить читати, а не малювати, знайде книгу, яку та тихенько почитає в кутку, поки інші трудяться біля мольбертів. Але якщо хтось виявляє особливий інтерес до малювання, йому приділять максимум уваги. Таким чином, спостерігаючи дитину в різноманітних ситуаціях, педагог виявляє і допомагає розвинути її індивідуальні здібності. А вже якщо діти зголодніли — у «Даксбау», як і в будь-якому хорошому домі, є кухня, де викладачі самі чи з дітьми готують обід або вечерю.
Дитячих центрів у Берліні досить багато. Центри дозвілля (один на кілька сусідніх шкіл) можуть різнитися за віковими групами — для молодших або старших школярів, а є і для ще старших, від 16 до 20 років; за переважною спеціалізацією — спортивною, естетичною тощо. У міському управлінні уважно вивчають «попит» на той чи інший центр, і якщо в ньому відпадає необхідність, то його закривають. Але відразу знаходять можливість відкрити його аналог в іншому мікрорайоні, щоб дітям не довелося далеко добиратися.
Інтереси дітей враховуються в усьому — особливо в тому, що більшу частину в роботі центрів дозвілля приділяють всіляким іграм, святам, турпоходам й іншим розвагам. Паралельно здійснюється освітня програма в рамках федерального закону про сприяння молоді. Тому в розпорядку дня такого закладу ритмічно чергуються серйозні заняття та розваги. Так, наприклад, після навчання гончарному ремеслу в майстерні (до речі, як і багатьох інших, дуже професійно обладнаній) діти п’ють чай або каву, грають у більярд, шахи й інші настільні ігри. Потім готують обід, знову працюють у майстерні, «на закуску» — прогулянка на свіжому повітрі. Тут хлопці та дівчата теж не нудьгують: на узліссі можна запускати повітряних зміїв, учитися ходити на ходулях чи спробувати себе в ролі альпініста, піднімаючись по спеціально обладнаній пластиковій скелі. У результаті діти ніби мимоволі набувають навичок, які безсумнівно знадобляться їм у подальшому житті. Нехай це і називається типово німецькою практичністю, але й нам би вона ох як не завадила б. Чого варта, наприклад, педагогічна програма під назвою «Виготовлення яблучного соку», яка перетворює найнудніше заняття на святкове шоу. Колективна побудова складної моделі стародавнього судна чи очищення зібраного власноручно на пасіці меду розкривають різні грані дитячої особистості: у одного — потяг до посидющості, у іншого — хороше відчуття пропорцій і кольору, у третього — тонкий нюх гурмана.
Подібні комплексні проекти здійснюються шість разів на рік, і, що суттєво, із залученням батьків. Участь мам-тат не обмежується платою по марці на витрати. Головне — живе спілкування під час проведення заходу, що веде до більшого розуміння між дорослими та дітьми (чи часто в нас виникає можливість дізнатися, як поводяться наші діти?). Перегляд кінофільмів або вистав гастролюючого дитячого театру — теж разом, щоб потім було про що поговорити.
Особливо зближують турпоходи і спільні поїздки під час літніх канікул. Багата природа навколо того ж «Даксбау» доставляє всім багато радості. Часто його мешканці влаштовують одноденні походи, але особливо чекають дітлахи, коли вони надовго зможуть оселитися в наметах на острові Шарфенберг. Ось де роздолля — пірнати, плавати, ловити рибу і варити юшку!
Велику допомогу центру надає товариство Халле МФ, яке надало дітям 16 вітрильних човнів, 3 катери, 10 каное, 2 автомобілі, а також майстерню і матеріали для ремонту. Водні прогулянки, змагання на каное, походи на катерах до Балтійського моря — усе можливе з таким чудовим арсеналом. І літо пролітає швидко, і взимку є чим зайнятися — пофарбувати і залатати швидкохідні «іграшки» після крутих віражів. До речі, водні розваги також мають приціл на майбутнє: підлітки одержують посвідчення на право водіння вітрильними і моторними човнами.
Любов до подорожей привела мешканців «Борсукової нори» до Києва. Вперше вони побували тут десять років тому в гостях у галереї «Дім Миколи» Київського палацу дітей і юнацтва, де також панує дух творення і творчості, бережно підтримуваний талановитим керівником і художником Ольгою Бебко. Відтоді відбувається постійний (через рік) обмін дитячих делегацій двох країн.
Українські школярі теж випробували на собі результативність роботи німецьких педагогів. Багато чому вони навчилися в тамтешніх графічних майстернях: різати лінолеум для ліногравюри, друкувати на верстаті офорти, обпалювати в печах керамічні вироби тощо. Художнє викладання в Німеччині різниться від нашого — воно насамперед спрямоване на розвиток естетичного смаку, вміння розумітися на напрямах й епохах, орієнтуватися в досягненнях сучасного мистецтва. Деякі юні митці, котрі колись привозили свої «проби пера» на дитячий фестиваль мистецтв у Берліні, саме там уперше повірили у свої сили, і тепер стали справжніми професіоналами.
...Коли є успіх, завжди хочеться дізнатися, у чому його секрет. Нині модно усе звалювати на фінанси, ось, мовляв, нам би їхню матеріальну базу і зарплату... Між іншим, гроші й у Німеччині з неба не сиплються, а дістаються з трудом, особливо в останні роки, коли коштів стали виділяти дедалі менше. Зарплата педагога, за нашими мірками, велика, однак коли врахувати їхні витрати і те, що робота не гарантована — таке життя розкішним не назвеш. Зате ентузіазму і бажання працювати, мабуть, не бракує. Тут слід сказати, що чудовий і упоряджений «Даксбау» аж ніяк не був таким на самому початку. Педагоги отримали від мерії непривабливу напівзруйновану споруду і своїми руками, викладаючи цеглини і шифер, працюючи молотком і валиком для фарби, створили різнобарвне втілення дитячої мрії. Тож секрет не новий, а радше старий. Але водночас і прекрасний — немов казка, у якій перемагають любов, добро, сила і краса.