Схоже, що в українському суспільстві уже виробилося щось на кшталт алергії на словосполучення «реформа освіти». З іншого боку, очевидно, що система освіти в Україні потребує модернізації.
Одним із знакових термінів у зв’язку з цим є «Болонський процес» (або «Болонська угода»). Попри те, що коло людей, які розуміють зміст цього словосполучення, не занадто широке, сама назва вже встигла набити оскому. Здебільшого через те, що протягом останніх років ледь не кожну нову вимогу, спущену у вузи «згори» і яка викликає чергову лихоманку серед викладачів і студентів, пов’язують саме з ним. Спробуємо розібратися в тому, що таке горезвісна «Болонка», чи варто нам із нею зв’язуватися, і які реформи насправді потрібні українській вищій школі.
У рамках Болонської угоди країни-учасниці передбачають здійснити кілька важливих кроків щодо зближення своїх освітніх систем. Що це за кроки? Насамперед, прийняття загальної двоциклової системи вищої школи. Випускник першого циклу, тривалістю не менш як три роки, отримує ступінь бакалавра. Другий цикл (тривалістю один-два роки) готує магістрів. При цьому і бакалавр, і магістр — ступені вищої освіти. Різниця між ними, спрощено кажучи, полягає в тому, що бакалавр орієнтований на практичну діяльність, а магістр — на наукову й викладацьку роботу.
Важливою віхою Болонського процесу є впровадження урахування обсягу знань у спеціальних одиницях, званих кредитами. Сенс європейської кредитно-трансферної системи (ECTS) легко пояснити на конкретному прикладі. Якщо студент прослухав і успішно склав курс математичного аналізу в одному університеті, то у разі переходу до іншого йому не треба слухати і складати курс повторно: на новому місці навчання йому зарахують зароблені кредити. І навіть якщо в новому вузі відповідний курс в обраному фаху буде називатися вже не «математичний аналіз», а якось інакше, його не потрібно буде перескладати. Таким чином, система кредитів — інструмент уніфікації вимог до навчання в різних університетах, що дозволяє студенту без труднощів переміщатися з одного вузу до іншого, з однієї держави в іншу.
Оскільки навчальні кредити зберігаються довічно, то, скажімо, інженеру, котрий вирішив перекваліфікуватися в економісти, не треба буде гаяти час на повторне «проходження» того ж математичного аналізу. Крім того, якщо той же інженер захоче вивчити нові для себе аспекти професії, записавшись на спеціальні курси при вузі, то його загальний освітній залік поповниться кредитами післядипломної освіти, і це дасть йому додаткові переваги на ринку праці. Система кредитів забезпечує не лише мобільність, а й накопичувальну систему освіти протягом життя.
Суттєвий аспект Болонського процесу — лібералізація «освітнього меню», його добір відповідно до здібностей, бажань й інтересів кожного студента. Набір предметів, досліджуваних студентом за обраним фахом, ділиться на три групи. Перша група містить обов’язкові дисципліни, вивчення яких відбувається в суворо визначеній послідовності — так, як це робиться нині. У другу групу входять теж обов’язкові предмети, однак студент вільний сам вирішувати, у якому семестрі їх вивчати. Третя ж група є геть вільною для вибору, навчальним планом задаються лише загальні напрями вибору. Скажімо, студенти-«технарі» зобов’язані отримати певну кількість кредитів за дисциплінами, які входять у серію «гуманітарних» курсів, причому, саме за ними залишається рішення, що саме з запропонованого набору кожен із них вивчатиме.
Допомогти студентам у виборі такого роду індивідуальної «освітньої траєкторії» покликаний «т’ютор», або куратор — помічник, захисник, адвокат студента. Для реалізації такого підходу необхідна модульна система, котра дозволяє зберегти нормальну послідовність вивчення тих чи інших наукових дисциплін. Якщо студент, наприклад, хоче вивчити квантову механіку, йому спочатку необхідно отримати кредити з математичного аналізу та класичної механіки, які входять у так званий модуль, що завершується квантовою механікою.
У розширений текст Болонської угоди входить положення про оцінювання знань студентів, засноване, з одного боку, на урахуванні природних здібностей і старанності кожної конкретної особистості, а з іншого — на порівнянні цих показників із навчальними досягненнями колег, здійснюваному за допомогою статистики. Для цього вводяться п’ять градацій позитивної оцінки (за першими літерами латинського алфавіту): А (відмінно), B (дуже добре), С (добре), D (задовільно), Е (посередньо). Оскільки відсоток освоєння — величина статистична, вводиться й оцінка F (незадовільно), котра означає, що даний курс студенту не зараховано і кредити, виділені на нього, не враховуються.
Невід’ємною складовою Болонського процесу є автономізація вузів із чітким поділом функцій між ними і міністерством.
Щоб усі вищеописані кроки призводили до більш-менш узгодженого результату, передбачається розробка порівняних критеріїв і методик, які допомагають досягненню головної мети: створенню єдиної зони європейської вищої освіти з гарантованою якістю.
Закономірне запитання: навіщо воно Європі? Відповідь здається очевидною: Європа об’єднується політично й економічно, а Болонська угода сприяє об’єднанню в освітній сфері. Болонський процес потрібен Європі для забезпечення притоку іноземних спеціалістів, які відповідають її освітнім і культурним стандартам.
Не менш важливою є спроба Європи з допомогою Болонського процесу підвищити свою освітню конкурентоспроможність порівняно зі Сполученими Штатами. На сьогодні до Америки з-за кордону щороку приїжджають навчатися більш як 650 тисяч студентів, тоді як на всю Європу припадає усього 250 тисяч студентів-іноземців. Якщо ж розглянути окремо взаємообмін студентами між Європою та США, то з початку 1990-х років число європейських студентів, які навчаються в США, перевищує число американських студентів, котрі навчаються в Європі. А «імпортні студенти» ж роблять суттєвий внесок в економіку країни навчання: мало того, що сплачують за своє навчання, вони до того ж витрачають гроші на житло, їжу, одяг, електронну техніку, розваги тощо.
Болонський процес стартував у червні 1999 року. Представники 29 європейських країн зібралися в італійському місті Болонья на святкування 900-річчя найстаршого університету в Європі і підписали декларацію про побудову так званої «Зони європейської вищої освіти». Головною ідеєю декларації є координація політики в галузі освіти і курс на зближення національних освітніх програм. На сьогодні до Болонської угоди приєдналися 43 європейські країни, включаючи Росію. Відповідно до плану Міністерства освіти й науки, Україна приєднається до Болонського процесу в травні 2005 року на саміті в Бергені (Норвегія).
А що від цього виграє Україна? Як стверджують західні експерти, швидкість розвитку науково-технічного прогресу така, що трьом чвертям сьогоднішніх студентів і випускників вузів дуже скоро доведеться працювати за фахами, котрих сьогодні ще немає в природі. Нинішня жорстка, забюрократизована, ієрархічна і, ніде правди діти, корумпована система української вищої освіти, котра дісталася нам у спадщину з радянських часів, просто не здатна впоратися з вимогами часу.
Із погляду студентів і викладачів, участь у європейському єдиному освітньому просторі дасть їм нові можливості і розширить обрії, зокрема за рахунок передбаченого в рамках Болонської угоди міжвузівського та міждержавного обміну. До речі, без такого масового обміну студентами і викладачами Україні буде важко вирішити найгострішу проблему дуже слабкого знання нашими спеціалістами іноземних мов. Крім того, особиста присутність допоможе українцям налагодити ділові зв’язки і зрозуміти ситуацію на європейському ринку. Це особливо явно видно на прикладі економічної та юридичної освіти. Хіба можна виростити висококласного спеціаліста, якщо його навчають професори, котрі не беруть участі в розробці та фінансуванні великих ефективних проектів, не мають реального досвіду в галузі міжнародного права?.. Така ж проблема стоїть і перед нашими інженерами, конструкторами, програмістами... Адже, щоб випускати по-справжньому конкурентоспроможну продукцію, потрібно насамперед не витрачати сили на «винахід велосипеда».
З огляду на стан української системи вищого освіти, головним напрямом Болонського процесу для нас стане лібералізація вищої школи, навчання студентів принципів свободи й одночасно відповідальності за свій вибір. Адже тільки внутрішньо вільна людина, котра опанувала мистецтво прийняття рішень і відповідальності за них, може бути по-справжньому свідомим громадянином, а також конкурентоспроможним, мобільним професіоналом. Західна практика показує: студент, який вибрав курс на основі особистого інтересу, і навчається зовсім інакше.
Треба підкреслити, що головні положення Болонської угоди, описані вище, не є скороспілим винаходом складачів документа. Всі вони пройшли апробацію часом і довели свою ефективність — у тих же США, Великобританії та багатьох країнах і вузах Західної Європи. Саме тому європейці вирішили зробити їх загальноприйнятими. Відмінності між ними від країни до країни несуттєві і носять «технічний» характер. Так, наприклад, американські та європейські кредити мають різну «розмірність»: якщо американський студент повинен за рік одержати усього 30 кредитів, то європейський — 60. Це пов’язано з тим, що в залікові одиниці європейської системи ESTC включено не лише години прослуханих лекцій і виконаних лабораторних робіт, а й самостійну роботу студента. До речі, англійські залікові одиниці різняться і від американських, і від європейських, студенту туманного Альбіону за рік необхідно отримати 120 кредитів.
(У другій частині цієї статті, яку буде опубліковано в найближчому номері «ДТ», на суд читачів передбачається подати пропозиції з реформування української системи вищої освіти.)