Динаміка й масштаби подій та заходів, які отримали назву «Болонський процес», вражають: у 2001 — 2003 роках за потужної підтримки Європейського Союзу розпочалася реалізація цілого ряду пілотних проектів і програм, відповідно до основних «ліній дії» Болонського процесу. Утім, поруч із очевидними досягненнями йдуть не менш очевидні проблеми. Передусім експерти звертають увагу на те, що вже нинішні контури Болонського клубу та Євросоюзу не збігаються. Отже, для студентів із країн поза Євросоюзом (згадаймо хоча б Росію, яка вже приєдналася до вищезгаданого процесу) один із базових принципів Болонського руху — європейська мобільність — стає вельми проблематичним. Адже тут починають діяти інтереси відомств, на які університети впливу не мають. Відповідно виникає нерівність умов участі в процесі.
У найпотужніших університетських країнах Євросоюзу університети користуються реальною автономією у внутрішніх справах (контроль якості і бюджетне фінансування, за поодинокими винятками, є парафією державних агенцій). Міністри, які відповідають за вищу освіту, можуть радити університетам, можуть впливати на них опосередковано, але прямого, часом директивного впливу на вищі навчальні заклади, як це практикується у країнах пострадянського і постсоціалістичного простору, тут немає. Відповідно в існуючій «Єврозоні» міністри можуть підписувати які завгодно декларації, але якщо університети не захочуть або не зможуть їх виконувати, вони так і залишаться деклараціями. У «Єврозоні» гіпотетичній (до якої належать країни, що вже вступили в Болонський клуб, —Росія,— і ті, що прагнуть цього, — Україна) міністерства можуть виступати від імені всієї університетської спільноти, але можуть наразитися або на тихий саботаж, або на масштабну імітацію «болонського ентузіазму». Найпотужніші й найпрестижніші університети Європи не особливо прагнуть приєднуватися до процесу — їхній диплом і без цього має високу ринкову вартість та статусну привабливість. І без Болонської декларації ці дипломи мають загальноєвропейську валідність.
Зрештою не можна не помітити й того, що вже нині країни, котрі вступили в болонський клуб, є надзвичайно строкатою сумішшю освітніх систем, культурних традицій і навіть політичних режимів. Положення Болонської декларації по різному трансформуються й інтерпретуються різними групами інтересів і впливів у цих країнах. Якщо для ініціаторів Болонського процесу декларація була закликом до інтеграції університетських систем зі схожими якісними характеристиками в рамках схожих культурних, економічних і політичних систем, то для значної кількості новоприбульців до «розширеної Європи» діапазон мотивації коливається від намагань бути «не гіршими» до прагнення опосередкованої легітимації «європейського» статусу відповідної держави чи політичного режиму. Відповідно, коли дійде до масштабнішого впровадження положень Болонської декларації, в рамках національних освітніх систем можна очікувати досить серйозних системних конфліктів.
Не можна не помітити й того, що до останнього часу найпотужнішим двигуном Болонського процесу була бюрократія — національна (в особі міністерств), наднаціональна (в особі загальноєвропейських структур, які спочатку просто фінансували заходи, а згодом дедалі більше диктують умови) та університетська (в особі бюрократичних надбудов загальноєвропейських асоціацій). Переважна більшість європейських університетів поки що виступає у ролі спостерігачів процесу. Він поки що переходить від етапу досліджень, пілотних проектів, обговорень та декларацій до планування масштабнішої конкретної діяльності й узгодження конкретних зобов’язань. Його очолюють ентузіасти, а їхній ентузіазм підтримується потужними фінансовими вливаннями з боку відповідних інституцій Євросоюзу.
Яким буде Болонський процес, коли почнеться переведення його ідей у практичну площину? Коли тягар витрат із перебудови національних освітніх систем ляже на національні бюджети? Коли виконавцями цих ідей будуть десятки тисяч викладачів, університетських адміністраторів, міністерських чиновників у десятках країн із їхнім розмаїттям освітніх систем, освітніх законодавств, культурних традицій та внутрішніх проблем? Як узгоджуватиметься контроль якості між тими країнами, в яких його проводить державна агенція, і тими, в яких він проводиться незалежними експертними установами чи самими університетами? Якщо трансфер кредитів і взаємне визнання періодів навчання здійснюватимуться на рівні університетів, що станеться з потужними міністерськими підрозділами, які цим займаються в пострадянських країнах? Якщо ці підрозділи залишаються при своїх функціях, навіщо приєднуватися до Болонського процесу?.. І це — лише початок переліку запитань і проблем, які неодмінно виникнуть, щойно розпочнуться практичні заходи з реалізації положень Болонської декларації.
Нарешті, головне запитання для нас: яке місце України в цьому процесі? У травні 2005 р. на зустрічі міністрів освіти в Бергені (Норвегія) планується вступ України до Болонського клубу. А доти треба вжити ряд заходів, які продемонструють серйозність намірів України щодо інтеграції її системи вищої освіти в європейський простір.
Початок активних дій Міністерства освіти і науки у цьому напрямі припадає на 2002—2003 рік. МОН підготувало масштабний план реалізації положень Болонської декларації, який охоплює фактично всі шість базових ліній дії; запровадження загальноєвропейської прозорої і доступної системи порівняння освітніх кваліфікацій (ступенів), впровадження двоступеневої системи вищої освіти, утворення єдиної системи взаємного зарахування періодів та обсягів навчання, подолання перешкод мобільності студентів, викладачів та адміністративного персоналу університетів, налагодження співпраці у створенні загальноєвропейської системи критеріїв та методів оцінки якості освіти, пропаганда і піднесення європейського виміру вищої освіти, передусім у таких сферах, як навчальні програми, інституційна співпраця та розвиток програм, що поєднують навчання, дослідження і практику. Важливою позитивною ознакою можна вважати ту обставину, що МОН докладає зусиль, аби суть ідей Болонської декларації стала зрозумілою і прийнятною для університетів. Дедалі масштабнішою стає публікація основних документів Болонського процесу, в регіональних університетах організовується обговорення цих документів, розпочався масштабний експеримент із впровадження кредитно-модульної системи, в якому беруть участь понад 60 університетів. Жоден виступ вищих посадовців, присвячений питанням стратегічного розвитку освіти, не обходиться без згадок про Болонський процес. Указ Президента «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України» від 17 лютого 2004 р. містить окремий пункт про розробку пропозицій стосовно участі України в Болонському процесі. Гострішає антикорупційна риторика представників міністерства. Набирає обертів спільна ініціатива Міжнародного фонду «Відродження» та МОН із впровадження системи зовнішнього стандартизованого тестування. Готуються пропозиції щодо змін у законодавстві про вищу освіту. Якщо порівняти все це з попередніми роками, можна впевнено сказати: масштаб і активність політичних чинників у царині академічної євроінтеграції — безпрецедентні. Отже, місце України визначене — ми прагнемо вступити в Болонський клуб, а через нього узаконити себе як європейську державу.
Утім, ця відповідь-декларація обов’язково спровокує цілу низку запитань конкретнішого характеру. Перше і найочевидніше: якими інтересами керуються три головні інституційні складові нинішнього етапу «болонізації» української вищої освіти — вища державна влада, Міністерство освіти і науки та університети? З першими двома складовими усе більш-менш зрозуміло: європейська інтеграція через вищу освіту дає позитивний політичний імідж, більші можливості для статусної легітимації влади як такої, що належить до європейської спільноти. Для Міністерства освіти і науки це непоганий шанс перетворитися на один з найпотужніших чинників європейського вибору України — з відповідними політичними дивідендами як усередині країни, так і поза її межами. Не можна не взяти до уваги і реальне прагнення значної частини працівників апарату міністерства змінити на краще стан справ у вищій освіті. Необхідність відповідати певним вимогам Болонської декларації — непогана підстава для дій та заходів, спрямованих на системні зміни. Залишається остання, і, здається, найважливіша складова — університети.
На початок 2003 року в Україні налічувалося 1003 вищі навчальні заклади, з них приблизно половина — ті, що мають реальний університетський статус — III—IV рівені акредитації. Яка частка їхнього керівного і професорсько-викладацького складу на даний момент реально уявляє собі суть і можливі наслідки Болонського процесу? Можна поставити запитання й так: яка частка персоналу з тих шести десятків університетів, котрі беруть участь в експерименті з впровадження кредитно-модульної системи (тобто активістів), уявляє собі більш-менш реальні наслідки впровадження європейських критеріїв якості освіти в Україні?
Поки що логіка і динаміка Болонського процесу в Україні відповідають критеріям і канонам замкненої ієрархічної системи. Міністерство науки і освіти виступає зі слушною, шляхетною й стратегічно виграшною ініціативою. На неї відгукується (частково за бажанням, частково тому, що треба) частина керівництва найпрогресивніших університетів, або тих, котрі не хочуть запізнитися на потяг. Відбуваються наради цих груп, видаються накази і розпорядження, складаються плани дій. Але чи всі ці дії зрозумілі та бажані для тисяч і тисяч викладачів, професорів, студентів, університетських адміністраторів?..
Можна припустити, що певній частині найпотужніших університетів входження до європейського простору дає чудові шанси поліпшити якість навчання, інтегруватися в європейські структури додаткового фінансування, активізувати наукову діяльність. Для частини професури і студентства — це ще й можливість вийти на новий рівень професійної мобільності. Проте для більшості вітчизняної університетської спільноти Болонський процес може здаватися черговою бюрократичною грою, додатковим тягарем, а подекуди — серйозною загрозою їхньому становищу та статкам. Можна впевнено очікувати прихованого саботажу будь-яких заходів, які порушуватимуть звичний статус-кво усіх тих, хто звик відносно безпроблемно експлуатувати свою університетську посаду методами тіньової економіки. Можна наразитися на масову пасивність тисяч викладачів, для яких «болонізація» означатиме підвищення вимог при збереженні тієї ж самої принизливої платні. Можна очікувати чергової серії відпливу інтелектуальних «вершків» з університетів, передусім відпливу найздібніших студентів — і це за умов демографічної провалини наступного десятиліття…
І все це — тільки початок довгого списку запитань, на які треба відповісти у процесі входження в Болонський процес. Варто погодитися з тим, що нам слід вступати до Болонського клубу. Але необхідно до цього підготуватися, аби не виникло ситуації, коли прогресивний міністр підписує декларацію, а сотні університетів відповідають звичним піонерським «Завжди напоготові!», так і не зрозумівши, до чого саме вони готові. Аби виглядати і діяти достойно, треба передусім провести найдокладнішу оцінку готовності української вищої освіти до вступу в Болонський клуб, тобто провести масштабне, максимально об’єктивне дослідження системи вітчизняної вищої освіти. Цю оцінку мають підготувати найдосвіченіші і найменш заангажовані вітчизняні й іноземні експерти, вона має стати предметом обговорення найрепрезентативнішого кола представників університетської громадськості. Слід зрозуміти, що така оцінка потрібна не як формальна перепустка до Болонського клубу, а як раціональний підрахунок усіх «за» і «проти», як облік ризиків та можливостей, що має допомогти у розробці грамотної і продуманої програми дій. Треба докладно вивчити наявний досвід країн та університетів, які вже здiйснили ряд практичних заходів у рамках Болонського процесу. Необхідно внести радикальні зміни до закону «Про вищу освіту» і продумати цілу низку підзаконних актів, спрямованих передусім на впровадження реальної університетської автономії. Необхідно реалізувати ряд пілотних проектів (наприклад, із методики самооцінки університетів, із впровадження європейської системи трансферу кредитів, із зовнішньої оцінки якості навчання тощо). Надзвичайно важливо, щоб університетська спільнота, принаймні її частина, здатна до активних дій, брала дійову участь у реалізації всіх таких заходів, щоб вона відчувала себе реальним учасником процесу і власником його ідей та надбань.
І останнє — найрозвиненішим країнам Європи, аби «дозріти» до Болонського процесу, знадобилося майже 20 років освітніх реформ та загальноєвропейських ініціатив у вищій освіті. Спостерігаючи темпи розгортання болонських ініціатив в Україні, хочеться пригадати пораду, якій уже не менше двох тисяч років: «Поспішай повільно». До 2010 року час є. Варто скористатися ним максимально ефективно.