Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) перетворилося на впливовий чинник нашого життя. ЗНО торкається інтересів майже всіх членів суспільства: по-перше, дітей і їхніх батьків (на підставі результатів тестування ухвалюються доленосні рішення); по-друге, вчителів (ЗНО одночасно є оцінкою їхньої роботи і вносить істотні корективи в організацію навчання); по-третє, викладачів вищих навчальних закладів (вони отримують контингент студентів, сформований за результатами ЗНО). Отже, ЗНО сьогодні — це системотвірний чинник нашої освіти, як середньої, так і вищої. Саме тому вкрай важливо, щоб ЗНО було максимально ефективним.
Завдання, яке постало перед сучасною методичною наукою, якраз і полягає в пошуку шляхів удосконалення системи зовнішнього незалежного оцінювання. Але для того щоб визначити напрямок удосконалення ЗНО, потрібно з’ясувати, якою має бути якісна освіта і, відповідно, що слід перевіряти?
Перше й основне запитання — що таке якісна освіта? На нього є дві відповіді.
Перша. Ми традиційно вважаємо: чим більше «нашпигували» учня всілякою інформацією, тим краще. При цьому нас майже не цікавить, що учень спроможний зробити з цією інформацією. Яку користь усі ці знання йому приносять? Адже знання вважається справжнім лише тоді, коли людина здатна його використати для своїх цілей. Проте цей важливий аспект якості освіти ми майже ігноруємо. Наші навчальні програми переобтяжені другорядним матеріалом, так званим інформаційним супроводом. Нашим гаслом можна вважати: «Знати все і в якнайповнішому обсязі!». Але обсяг інформації стрімко зростає, і знати все просто неможливо. Саме тому прагнення до дедалі більш інформативної освіти спричиняє перевантаження учнів, погіршення їхнього здоров’я, постійний стрес. Розвиток нашої освіти в такому напрямку є прагненням досягти нескінченного.
Систему навчання, за якої обсяг операцій, дозволених учням, охоплює лише приймання, розкладання по поличках та зберігання вкладеного, бразильський педагог Пауло Фрейре називав «банківською». Він запевняє, що за такої освіти люди опиняються на узбіччі життя через брак творчості. Таку модель освіти називають іще інформативною, традиційною. Характерна риса такої освіти — акцент на розвиток змістовного блоку мислення. Головне завдання вчителя — дбати про збагачення учня певними уявленнями та поняттями. Але якщо учня розглядати як посудину для наповнення інформацією, це, можливо, зробить його обізнаним, але не забезпечить розвитку операцій мислення, які ці знання породжують й дають змогу використовувати. Якщо ми дбатимемо лише про накопичення знань, то це не гарантує, що учень навчиться працювати із цими знаннями, здобувати їх та використовувати.
Друга. На Заході переважно вважають, що головне в освіті — це навчити людину мислити. Саме на розвиток логічних операцій мислення спрямоване навчання, тобто акцент в освіті робиться на розвиток операційного блоку мислення. Для педагога найважливішим є навчити учня здобувати та обробляти інформацію і, найголовніше, використовувати її у власних інтересах. За таких умов навчання інформативність відсувається на другий план, відповідно до змісту освіти потрапляє лише найважливіша та найістотніша інформація. Інколи, щоправда, трапляється збіднення змісту освіти. Проте освітяни вважають, що учень буде здатен самотужки відшукати потрібну інформацію, оскільки його навчили вчитися. Таким чином, акцент у навчанні робиться на розвиток логічних операцій мислення, як-от: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікація та систематизація. Розвивати логічні операції мислення можна лише на конкретному змісті. Крім того, що глибший і складніший аналіз матеріалу, то краще він зберігається у пам’яті. Таким чином, розвивальне навчання, роблячи акцент на операційному блоці мислення, сприяє розвитку й змістовного блоку.
Науковці довели, що якість освіти визначає якість життя. Чим якісніша система освіти в країні, тим вищий рівень життя людей. Відповідно постає запитання: яка модель навчання краща, якісніша? Інформативна чи розвивальна? Безумовно, та краща, яка забезпечує вищий рівень життя.
Наша освітня система значною мірою орієнтувалася й подекуди продовжує орієнтуватися на так звану банківську (інформативну) модель навчання, що дісталася нам у спадок від Радянського Союзу. Таке навчання базується на рутинній праці, є нетворчим за своєю суттю і формує людей, орієнтованих на непродуктивний, нетворчий стиль життя.
Важливою запорукою виховання успішних громадян є розвиток мислення та самостійності в підростаючого покоління. Загальнонаціональний успіх можуть забезпечити лише розумні й самостійні громадяни. У межах інформативної моделі навчання ці риси особистості розвинути неможливо, оскільки вона не створює відповідних умов. Радянська школа, за влучним висловлюванням Е.Ільєнкова, нагадувала школу кухарського мистецтва, в якій майбутніх кухарів старанно навчають смакувати та поїдати готові страви, але не дають учням навіть зазирнути в кухню, де ці страви готують (подекуди й про нашу школу можна сказати те саме). Через таку педагогіку учень перетворюється на педанта-догматика, який знає лише те, що про кожну річ сказали чи написали інші, й при цьому анітрохи не цікавиться самою річчю. Така людина звикає дивитися на оточуючий світ як на велетенське вмістилище прикладів, що підтверджують завчені істини. При цьому догматик не усвідомлює, що всі істини — це розв’язання певних проблем, які поставали перед людством.
Саме тому слід рішуче відмовитися від «банківської» моделі навчання в Україні. Не можна сказати, що ми нічого не робимо в цьому напрямку. Значний внесок у впровадження розвивальної моделі навчання зробила команда колишнього міністра освіти і науки України В.Кременя. У 2000 р. було здійснено перехід до 12-бальної системи оцінювання, й міністерство вперше почало орієнтувати вчителів на розвиток творчих здібностей учнів. Оцінюючи учнів, учителі мали виставляти найвищі бали саме за творчу роботу на уроці й удома. Чи були готові наші вчителі до таких змін у навчанні? Наскільки глибоко новації проникли в освітню систему? Чи відбулися суттєві зрушення в освіті?
Безперечно, складно дати просту й однозначну відповідь на ці запитання. Але факт залишається фактом: ми розпочали перехід до розвивальної моделі навчання. Переконані, що це найважливіше досягнення нашого відомства. Історія освіти обов’язково ще оцінить кроки, зроблені в цьому напрямку. Проте є серйозна загроза того, що ЗНО перекреслить усі досягнення нашої освіти останнього часу, оскільки зосереджується на перевірці лише фактологічної обізнаності учнів, зокрема з історії.