Класики теорії університету, починаючи з Вільгельма фон Гумбольдта і Джона Генрі Ньюмена, зазвичай із великим пієтетом писали про університет.
На їхню думку, це - особлива інституція, що підноситься над повсякденним життям із його прагматичною суєтою та гонитвою за несправжнім. Відлунням зазначеної традиції є й назва чи не найкращої в цій галузі вітчизняної колективної монографії "Покликання університету", яка вийшла у 2005 р. під редакцією Ольги Гомілко і мала на меті осмислити ситуацію в український вищій освіті, спираючись на міждисциплінарні підходи та практики. Але часів не обирають, і, схоже, навіть у провідних країнах світу така апологетична сакралізація університету в ХХІ ст. більше не працює. Можновладці не готові інвестувати гроші у великі й абстрактні проекти і вимагають від представників університетської спільноти доводити, що їхня праця реально ефективна, економічно обґрунтована та сприяє розвитку конкретного суспільства і громадянина. Тому пошук інструментів вимірювання результатів університетської діяльності - один із головних трендів, що визначає академічні політики сучасності.
Традиційні механізми оцінки і забезпечення якості вищої освіти, такі як ліцензування й акредитація, у процесі формування Європейського простору вищої освіти (EHEA) зазнають істотних трансформацій та виводяться з-під державного контролю. Відбувається уніфікація підходів до оцінки якості вищої освіти, що відбилося, зокрема, у прийнятті в травні 2015 р. в Єревані чергової, оновленої редакції "Стандартів і рекомендацій щодо забезпечення якості". До процесу оцінки та забезпечення якості вищої освіти активно долучаються основні споживачі освітніх послуг - студенти та роботодавці.
Впродовж останніх десятиліть бурхливо розвивається і такий "молодий", динамічний та неформальний механізм оцінки якості вищої освіти, як університетські рейтинги, найбільш відомі з яких - Шанхайський рейтинг, рейтинг Таймс і рейтинг QS. Спираючись на прозорі та зрозумілі широкому загалу індикатори, рейтинги вимірюють основні напрями університетської діяльності. Насамперед це - науково-дослідницька активність і рівень інтернаціоналізації. Досить часто саме рейтинги виявляють нищівну порожнечу та відверту неконкурентоспроможність закладів вищої освіти навіть на регіональному, не кажучи про світовий рівень. І національні "королі" академічного світу, незважаючи на помпезні будівлі та пафосні промови, виявляються голими, вкотре повторюючи сюжет відомої казки Ганса-Крістіана Андерсена.
Драматизм проблеми підвищення якості вищої освіти та конкурентної боротьби університетів за потенційних студентів і додаткові джерела фінансування потребує вдумливої постановки сакраментального питання: з чого почати? Якщо проаналізувати основні європейські документи в цій галузі, відповідь буде достатньо простою - з розбудови внутрішньої системи забезпечення якості вищої освіти. Але далі постає низка досить складних підпитань: що собою являє сучасна внутрішня система забезпечення якості?; як виміряти ефективність функціонування цієї моделі?; чи можна поєднати вітчизняні підходи до забезпечення якості з сучасними європейськими стандартами та практиками? - і багато інших. Як на мене, важливим кроком до отримання відповіді на ці запитання стало дослідження "Впровадження локальних систем управління якістю в українських університетах", проведене в рамках проекту "Простір освітніх ініціатив" Українського католицького університету з участю Міжнародного фонду досліджень освітньої політики IFEPR під загальним керівництвом Тараса Фінікова та Віталія Терещука у травні-липні 2017 р. Під час дослідження було проаналізовано результати самооцінок (на основі експертного опитування) 124 українських університетів, які переважно перебувають у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України й рівномірно представляють усі регіони нашої країни.
Що ж говорять нам результати цього дослідження? Більшість експертів, які представляли університети, вважають, що в їхніх закладах працює внутрішня система забезпечення якості (110, або 88,7%). Представники 12 університетів (9,7%) констатували лише наявність її окремих елементів, а 2 (1,6%) взагалі залишили це питання без відповіді. Часом активного формування та запуску відповідної системи представники 40,3% закладів вважають 2011-2015 рр., а 31,4% - 2016-2017 рр. Окремий структурний підрозділ, відповідальний за управління якістю, мають 62% університетів.
Для забезпечення якості освітніх програм 82,4% університетів практикують щорічний перегляд набору освітніх програм, спираючись при цьому: на думку адміністрації закладів вищої освіти (ЗВО) - 94,8%, викладачів ЗВО - 94,0%, роботодавців - 93,2%, студентів - 86,6%. Якість викладання оцінюється переважно через: наукову активність викладача - 96,7%, проведення відкритих занять - 95,6%, оцінювання обсягу та якості розробленого викладачем навчально-методичного забезпечення дисципліни - 93,5%. При цьому лише 57,7% університетів практикують регулярні опитування студентів стосовно якості роботи конкретних викладачів. За результатами оцінювання якості навчання для покращення показників найчастіше використовуються перегляд кадрового складу (58,9%) та перегляд доцільності збереження освітньої програми (53,3%).
У висновках дослідники відзначають домінуючу закритість нинішніх систем забезпечення якості вітчизняних закладів вищої освіти до впливу зовнішніх стейкхолдерів, зокрема роботодавців, фахівців-практиків і абітурієнтів. Також констатується практика порівнювати лише між вітчизняними закладами вищої освіти, що консервує відставання від кращих світових і європейських практик. Викликає тривогу й ідентифікований дослідниками "нормативний фетишизм", коли керівники і співробітники орієнтуються переважно на розпорядження згори, а не на здорові ініціативи знизу та вивчення кращих європейських і світових підходів. Загалом же, можна констатувати, що процес розробки та вдосконалення внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти перебуває в активній фазі, а проведене дослідження стало ще одним кроком у процесі осмислення ситуації в цій галузі у вітчизняному експертному середовищі. Сподіваюся, що "алгебра" внутрішньої оцінки забезпечення якості освіти, яка зараз народжується, зробить наші університети більш конкурентоспроможними на європейському та світовому рівнях.