Міністерство освіти і науки продовжує рапортувати про закриття неспроможних вищих навчальних закладів: за останніх півроку 104 вузи позбавили ліцензії на право навчати студентів. При цьому 18 вузів було позбавлено права викладання лише з окремих спеціальностей, а решту — повністю. Причини: незадовільна якість викладання і, як наслідок, низький рівень знань студентів (докладніше можна прочитати в «ДТ» №20 від 3.06.2006 р.).
Зрозуміло, такі чистки викликали різкий опір із боку керівництва скривджених вузів, і вони спробували розгорнути у ЗМІ широкомасштабну кампанію проти дій МОН. Проте результати перевірки знань студентів, оцінки матеріально-технічного стану закладів, дані щодо викладацького складу вузів або їхніх філій, на які переважно спиралося міністерство, позбавляючи ліцензій, були дуже промовисті. Заяви, що, мовляв, перевірки проводилися з порушенням деяких правил, упереджено, сили не мали, оскільки апелювати вузи могли до тієї ж таки Державної акредитаційної комісії МОН (ДАК), яка позбавила їх ліцензії, — незалежного арбітра на ринку освітніх послуг в Україні немає.
На Заході ліцензування й акредитацію навчальних закладів та викладачів проводять недержавні приватні компанії, які об’єднують професіоналів у тій або іншій сфері. Причому, як стверджує Джон Стюарт, віце-президент Флеглерського коледжу (Джексонвілл, Флорида) — престижного у США приватного навчального закладу, справа ця добровільна і цілком залежить від бажання керівництва. Ніхто не може примусити той або інший навчальний заклад проходити акредитацію: ні уряд країни, ні влада штату.
Проте зазвичай більшість вузів, котрі дбають про свою репутацію, цією процедурою не нехтують: приміром, коледж підтверджує акредитацію кожні десять років. Без цього студенти, які навчаються в ньому, не зможуть перевестися до іншого навчального закладу або вступити в магістратуру: їм просто не зарахують курси, прослухані в неакредитованому вузі, і доведеться починати навчання спочатку.
В Україні, на відміну від розвинених демократичних країн, усі вузи — приватні і державні — повинні проходити акредитацію в обов’язковому порядку, і проводить її єдина державна структура — ДАК. Примітно, але багато ректорів вузів цю систему повністю підтримують.
— Поява нової акредитаційної структури нічого не змінить, — вважає ректор Чернігівського державного технологічного університету Олександр Денисов. — Вона, в будь-якому разі, буде так чи інакше залежна від Міністерства освіти і науки або, якщо йдеться про приватну компанію, — групи осіб, близьких до її засновників. Сама по собі система акредитації, як на мене, цілком розумно організована. Крім працівників ДАК, роботу вузу, окремих його кафедр уважно вивчають експертні комісії, до складу яких входять фахівці даного профілю з усієї країни. Краще за них ніхто не зможе сказати, наскільки якісну освіту дає студентам цей навчальний заклад. Хоча, звісно, з вини окремих чиновників, які готують матеріали для засідань ДАК, у системі трапляються збої.
Про деякі такі «збої» у ЧДТУ знають не з чуток: університет двічі потрапляв у чорний список, причому підстав для цього, судячи з результатів перевірок державної інспекції навчальних закладів МОН, не було жодних. Напевно, хтось із чиновників намагався якщо не закрити вуз, то принаймні зіпсувати йому репутацію. Черговий казус стався нинішнього року, коли до списку вузів, студенти яких показали низький рівень знань, потрапив і Чернігівський державний технологічний університет.
— Для мене це тим більше дивно, — обурюється Олександр Іванович, — що нинішнього року університет рішенням ДАК повторно в повному обсязі був акредитований за четвертим рівнем. Процес акредитації вузу — тривалий і серйозний захід, під час якого кожну спеціальність перевіряють експертні комісії. У жовтні минулого року було перевірено і залишкові знання наших студентів: вони мали відповісти на запитання і розв’язати задачі з тих дисциплін, які вивчали рік-два тому. Результати такі: успішність (кількість тих, хто впорався із завданнями) — 68,47%, якість (кількість тих, хто відповів на «добре» і «відмінно») — 29,87%. Це досить високі показники, вони лише трохи відрізняються від результатів студентів Київського національного економічного університету (успішність — 75,9%, а якість — 32,3%). При цьому зріз залишкових знань проводився за одними й тими ж самими білетами. В експертних висновках про стан та рівень підготовки студентів чітко сказано: «якість підготовки студентів відповідає вимогам програм, навчально-професійним характеристикам».
Якість навчання забезпечують висококваліфіковані викладачі, 12% із яких – доктори наук і професори, а 53% — кандидати наук. Про високий рівень викладання й авторитет нашого університету свідчать і деякі інші факти. Наприклад, постійно високі конкурси: п’ять-сім осіб на місце на бюджетну форму навчання і дві-три — на контрактну. Наші студенти регулярно посідають призові місця на всеукраїнських студентських олімпіадах із більшості наших спеціальностей, переважна більшість випускників знаходять роботу в перший же рік після закінчення вузу, причому багато хто за фахом. Сьогодні понад десять підприємств Чернігова надсилають нам заявки на спеціалістів, причому особливий попит – на випускників спеціальностей «Комп’ютерні системи і мережі», «Системне програмування» та «Спеціалізовані комп’ютерні системи».
* * *
Бажання ректорів не конфліктувати з ДАК і Міністерством освіти і науки зрозуміле. Можливо, і справді будь-яка незалежна структура викличе лише більшу хвилю корупції. Проте, мабуть, річ не так у неприйнятності для нас західної системи, як у менталітеті суспільства й окремих його громадян, які не звикли вирішувати важливі завдання без вказівки з боку урядових установ, брати на себе повну відповідальність за прийняті рішення й не «очманіти» від можливостей, що відкриваються при цьому. Навчитися цього можна лише на власному досвіді, та, оскільки створювати справді незалежні професійні організації (а тим більше передавати їм реальні повноваження) ніхто не планує, до повної демократії в системі освіти нам ще, напевно, дуже далеко.