продовж останніх восьми років життя головною справою для Віталія Іларіоновича Стріхи (1931—1999) — визначного українського вченого-фізика й педагога, доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України — стала заснована ним Академія наук вищої школи України. Він щиро вірив: майбутнє саме за такими громадськими науковими асоціаціями, які допоможуть науковій спільноті проявити ініціативу.
Батько також був переконаний: перспектива — за університетською системою організації науки. Як доказ наводив цифру: понад 80% нобелівських лауреатів працювали саме в університетах, де залучення студентської та аспірантської молоді створює особливе живильне середовище для появи нових наукових ідей.
Нарешті батько не переставав доводити де міг і кому міг: деінтелектуалізована еліта з числа «нуворишів» (в одній зі статей він назвав її «чорною елітою») веде Україну в нікуди. І лише належна увага до науки й вищої освіти здатна реально змінити ситуацію в державі на краще.
Батькове дітище — Академія наук вищої школи — майже відразу стала однією з найавторитетніших громадських наукових асоціацій України. Але друга половина 1990-х, коли в суспільному житті утверджувалися подвійні стандарти, а науковці від безгрошів’я масово емігрували за кордон, була не кращим часом для реалізації демократичних ідей професора Стріхи. Тому після батькової смерті заснована ним академія так само пережила кризу. Проте вона не загинула. І 17 лютого в залі Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова відбулися традиційні, вже ІV, щорічні Академічні читання пам’яті Віталія Стріхи. До їхньої програми були включені різнопланові доповіді науковців — дійсних членів академії, які представляють головні університетські центри нашої держави, а отже, дають у своїй сукупності уявлення про загальний стан її університетської науки.
Нинішній президент АН ВШ України лауреат Державної премії України Микола ДРОБНОХОД у своїй доповіді спробував спрогнозувати, чим закінчаться чергові спроби реформувати українську науку й вищу освіту. Його аналіз не надто оптимістичний. Суспільний статус української науки і її вплив на життя держави і далі знижуються. В українському парламенті — мільярдери і їхні водії, народні вожді і їхні охоронці, але практично немає авторитетних учених. І це є по-справжньому згубним для держави, яка для створення одного долара свого ВВП використовує до тонни сировини (для порівняння: США — 3 кілограми).
На тлі скорочення протягом періоду незалежності загальної чисельності науковців більш як удвічі кількість кандидатів і докторів наук, аспірантів і докторантів серед них збільшилася. А надто — число академіків державних академій: з 265 до понад 1500... На жаль, усі наявні досі концепції реформування вітчизняної науки, на думку Миколи Дробнохода, не відповідають на головне запитання: як змусити українське суспільство зрозуміти, що без розвинутої науки воно приречене? І водночас як домогтися, щоб результати української науки працювали на розвиток власної країни?
Відповідні пропозиції АН ВШ України, затверджені її президією, не є аж надто радикальними. Де в чому вони перегукуються з напрацюваннями «комісії Яцківа—Брюховецького». Академія теж підтримує створення Національної ради з питань науки та інновацій, яка б діяла не за галузевим, а за функціональним принципом, але водночас заперечує штучний поділ університетів на «дослідницькі» й усі інші, бо переконана: наука має стати пріоритетом усіх без винятку українських ВНЗ.
Завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету ім. І.Франка професор Роксолана ЗОРІВЧАК розповіла про місце, яке посідав український художній і науковий переклад у політико-культурологічній концепції Івана Франка, чий 150-річний ювілей було відзначено торік. Вона нагадала: переклавши першу пісню «Одіссеї» ще 17-річним гімназистом, письменник працював над перекладами до останніх днів життя. В його доробку — переклади творів 121 автора з 35 літератур. За обсягом зробленого Франко стоїть на одному рівні зі Шлегелем (який 200 років тому відкрив німцям Шекспіра), Карляйлем (який відкрив англійцям німецьку літературу), мадам де Сталь (яка відкрила французам багатьох німців та італійців). Але на відміну від славетних європейців, переклади яких мали насамперед ознайомлювальну мету, Франко у своєму перекладацтві виконував чітку націєтворчу програму, прагнучи через засвоєння чужомовних текстів піднести на світові вершини власні мову й літературу (доля яких складалася через політичні причини вельми несприятливо).
Один з провідних українських економістів професор Антон ФІЛІПЕНКО зупинився на методологічних принципах сучасного геоекономічного розвитку. Але насамперед він нагадав: Іван Франко мав також цікаві економічні праці, які й досі належно не поціновано. Тому, на жаль, на Заході з українських економістів досі знають лише Євгена Слуцького і Михайла Туган-Барановського...
Доповідач наголосив: сучасний світ глобалізується, тож потрібно враховувати напрям його руху. Бо інакше Україну просто буде розчавлено. Але щоб не стати чужим придатком, наша держава повинна спиратися на власні можливості й власні традиції. Ще з ХV—ХVІ ст. світ поділився на «центр» і «периферію». Сьогоднішня Україна, на думку професора Філіпенка, в певному сенсі «зависла» між ними. Вона ще має шанс рвонути до «центру». Але може й остаточно сповзти до «периферії».
Лідер відомої геологічної школи в Харківському національному університеті ім. В.Каразіна професор Петро ЗАРИЦЬКИЙ зробив доповідь на тему «Сировинні ресурси та майбутнє ядерної енергетики світу і України». Він звернув увагу на невідому багатьом обставину: дефіцит урану скоро стане в світі не менш відчутним, ніж дефіцит нафти. Сьогодні він покривається за рахунок стратегічних запасів і «конверсійного» урану. Але до 2010 року цей дефіцит може зрости до 20—30 тисяч тонн на рік і покрити його без введення нових родовищ буде вже неможливо.
Нині Україна видобуває 500—800 т природного урану на рік, що покриває потреби 15 енергоблоків її АЕС лише на 20%. Решту ми закуповуємо в Росії. Але Росія сама стоїть перед проблемою гострого уранового дефіциту, видобуваючи близько 2,5 тис. т (за потреби 12 тис. т) — і закуповуючи решту переважно в Казахстані й Узбекистані.
Отже, з огляду на те, що сьогодні АЕС дають до 50% нашої електроенергії, перед Україною гостро стоїть питання «уранової незалежності». Теоретично це можливо: ресурси України оцінюються в 366 тис. т, а розвідані запаси — в 31 тис. т. Але з 21 українського родовища експлуатуються сьогодні тільки два. Причому це не єдина проблема. Адже комбінат у Жовтих Водах дає лише напівпродукт зі вмістом урану 30—45%, який для подальшого збагачення надсилають до Росії. Не вирішено в нас і питання сховищ відпрацьованого ядерного палива. Отже, створення повного ядерного циклу має бути одним із національних пріоритетів.
Є закономірною значна увага, що її приділяють сьогодні вчені медико-біологічним проблемам. Член-кореспондент НАН України та АМН України Надія ГУЛА розповіла, як нові відкриття в біохімії прокладають шлях до створення нових лікувальних препаратів. Зокрема відомі всім ліпіди (до яких належать і жири) донедавна розглядали лише як енергетичний компонент організму. Але, як виявилося, вони є й важливим сигнальним компонентом. На початку 80-х було відкрито сполуки, згодом названі ендоканабіноїдами, — системні регулятори, які беруть участь у багатьох біохімічних процесах. Ендоканабіноїди отримали свою назву завдяки тому, що своєю дією подібні до біологічно активних речовин маріхуани — канабіноїдів. А маріхуана, як відомо, не лише спричиняє наркотичний ефект, а й упродовж століть використовувалася як ліки при багатьох захворюваннях.
Вчені довели, що ендоканабіноїди можуть бути основою для ефективних нейро- та кардіопротекторів (адже й досі лікування багатьох нервових та серцевих недуг здійснюється лише симптоматично). Очевидно, що використовувати сьогодні з лікувальною метою маріхуану ніхто не пропонує — наркоманія й так зробилася загальнонаціональним лихом. Але можна синтезувати сполуки, які, зберігаючи терапевтичний ефект, будуть позбавлені негативного психотропного. Два такі препарати вже запатентовані київськими вченими.
Один із провідних українських вірусологів професор Анатолій БОЙКО зупинився на нагальних проблемах розвитку цієї вельми актуальної сьогодні науки.
Вірусологічна ситуація в державі з кожним роком ускладнюється. Сьогодні в кожному під’їзді стандартної київської багатоповерхівки мешкає щонайменше один ВІЛ-інфікований. Унаслідок несприятливої екологічної ситуації 70% наших рослин уражено вірусами. І навіть третина чорноморських дельфінів є носіями гепатиту С. Не говоримо вже про вірус пташиного грипу...
Переможний наступ вірусів значною мірою є наслідком антропогенного впливу. Новий вірус сьогодні можна створити в лабораторних умовах упродовж кількох годин. Тому ситуація потребує ретельного контролю. Україна підписала Картахенський протокол, яким узяла на себе відповідні зобов’язання, — але поки що реальних дій мало. Ніхто не контролює ані цигарок, де тютюн майже всуціль контамінований тютюновою мозаїкою, ані йогуртів, де молочнокислі бактерії так само можуть бути контаміновані вірусами.
Вважаючи ситуацію загрозливою для національної безпеки, учені АН вищої школи ще півтора року тому надіслали 40-сторінковий документ на адресу РНБОУ. Але відповіді так і не дочекалися. Чи не єдиним реальним успіхом наших вірусологів на громадській ниві стало скасування скандального наказу МОЗ, яким передбачалося змішувати зразки проб 10 донорів перед аналізом на ВІЛ...
Відомий український дослідник квантової логіки професор Микола РОЖЕНКО зупинився на історії внеску українських учених у комп’ютерну революцію ХХ сторіччя. Як відомо, перший американський комп’ютер було побудовано у зв’язку з потребами Лос-Аламоського атомного проекту. Автор його математичної схеми Джон Атанасов (болгарин за походженням) сам зізнавався: на вирішення проблеми його наштовхнула робота «Застосування способу моментів до розв’язання інтегральних і диференціальних рівнянь» українського математика Михайла Кравчука. В Америці Атанасов організував переклад праць Кравчука з української англійською. І до кінця життя карався тим, що його спроба зв’язатися з академіком Кравчуком 1938 року могла бути однією з причин загибелі українського колеги в сталінській м’ясорубці.
Загальновідома роль у комп’ютерній революції академіків Сергія Лєбєдєва (під його керівництвом у Києві було побудовано другий у світі й перший у Європі комп’ютер) і Віктора Глушкова (винятково різнобічного вченого й ініціатора видання першої в світі Енциклопедії кібернетики, що вийшла в Києві 1973 року українською мовою). Менше відома роль професора Віталія Стріхи. Але його дослідження фізичних основ роботи контакту метал—напівпровідник так само сприяли тому, що на зміну першим громіздким і ненадійним ламповим ЕОМ прийшли дедалі компактніші й швидкіші напівпровідникові.
Широку дискусію викликала доповідь професора Юрія БЄЛОВА: «Які проблеми і напрямки у сучасних міждисциплінарних дослідженнях є важливими у ХХІ столітті й ІІІ тисячолітті», де він торкнувся й глибинних питань людської свідомості та релігії. На думку одного з провідних українських кібернетиків, учасника міжнародного проекту створення «віртуальної людини», ми стоїмо перед синтезом природничих наук, гуманітарних наук і релігії, перед синтезом метафізики й культури. Адже інакше феномен людини збагнути неможливо.
Учений переконаний: наука ІІІ тисячоліття буде міждисциплінарною. У цьому вже сьогодні переконує перегляд семи тематичних випусків знаменитого журналу Nature, де переважають роботи на стику біології та інших наук. Бо тільки використовуючи механізми різних наук, можна описати світ, який не просто складний, а безмежно складний, і вичерпне знання про який нам, можливо, просто протипоказане. І на цьому тлі прагнення наук до синкретичності безнадійно анахронічною виглядає практика українського ВАК, який затверджує один перелік профільних видань для дисертацій про вищі, та інший — про нижчі рослини!
У своїй сукупності читання пам’яті Віталія Стріхи дали узагальнену картину сучасного стану нашої університетської науки. Вони показали: українські вчені можуть отримувати результати світового значення. Однак при цьому залишається гостра проблема, окреслена у вступній доповіді президентом АН ВШУ Миколою ДРОБНОХОДОМ: через байдужість української влади до проблем науки ці результати надто часто не знаходять практичного застосування в самій Україні. Водночас понад 90% промислового продукту України не має сьогодні наукового супроводу. А найважливіші державні рішення ухвалюються без наукової експертизи, і ми всі відчуваємо це на собі.