Шкільних підручників, виданих за роки незалежності України, не критикував хіба що лінивий. Утім, причин для того більш ніж достатньо. «Нестикування» як по вертикалі (тобто між класами), так і по горизонталі — міждисциплінарно, переобтяженість термінологією, скромне і далеко не завжди якісне оформлення — перелічувати мінуси навчальної літератури останнього покоління можна ой як довго.
З другого боку, всі вищезазначені недоробки та багато інших значною мірою є проблемами зростання. Адже ні для кого не секрет, що до 1991 р. наша держава своєї системи створення підручників не мала. Левова частка шкільних посібників виходила в Москві, в Україні ж видавалися лише підручники з української мови та літератури, історії УРСР та ще література для шкіл із національними мовами навчання.
Сьогодні можна впевнено констатувати: за роки незалежності в Україні (до слова, єдиній, крім РФ, країні СНД) вітчизняні автори й видавництва створили повний комплект національних підручників для середньої освіти. В державі функціонує досить чітка система організаційної і науково-методичної роботи, мета якої — оцінювання рівня навчальної літератури й офіційне підтвердження доцільності її використання в школах України.
На сьогодні питання підготовки рукопису, підручника до друку тощо регулюються в системі відносин «автор — видавництво». Фактично Міносвіти і науки в цей процес не втручається. Єдине, до початку цієї роботи МОН формує два документи — навчальний план і навчальну програму з кожного предмета. Будь-який посібник може бути написаний за будь-якою методичною системою, нести на собі печать педагогічної творчості автора, але при цьому має жорстко відповідати вищезазначеним документам. Інакше про гриф «Рекомендовано (допущено) Міністерством освіти і науки України» годі й мріяти.
Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права», автор підручника може самостійно визначати підприємство, яке підготує до видання його роботу. Потім у «гру» вступає МОН — до процесу підключаються науково-методична комісія міністерства й експерти: вони дають оцінку посібнику. Далі, з урахуванням рекомендацій експертів і висновків науково-методичної комісії, приймається рішення — чи буде ця навчальна книга проходити дво-трирічну апробацію в школі чи вона, скажімо, потребує доопрацювання.
Потім МОН за цільовим призначенням з бюджетних коштів закуповує необхідні тиражі підручників у видавництв, які мають авторські права на видання. Варто наголосити: Міносвіти і науки не підписує прямих договорів з поліграфкомбінатами і постачальниками паперу, картону та інших комплектуючих матеріалів. Уся відповідальність за якість підручників, їхню відповідність санітарно-гігієнічним нормам тощо лежить на видавництвах. МОН України, у свою чергу, контролює всі ці показники при здаванні кожного тиражу.
Кілька слів про тиражі і взагалі — про цифри. Якщо в 1999-му в Україні за рахунок держбюджету було видано майже 4 млн. примірників різноманітних підручників, то торік ця цифра зросла до 15 млн. Нині загальна забезпеченість вітчизняних шкіл новими посібниками становить 70% (2000-го — 56%), загальний бібліотечний фонд укомплектовано на 80%. Брак навчальної літератури зумовлений, насамперед, обмеженим фінансуванням. Так, протягом 1996—1999 рр. було профінансовано лише 39% від закладених у держбюджеті коштів на підручники. Результат — різке погіршення стану справ у галузі, гострий дефіцит шкільних посібників та борги міністерства за надруковану літературу.
1999-го відбувається довгоочікуваний перелом. До кінця 2000-го вдається погасити кредиторську заборгованість за попередні роки. Знижується вартість підручника — від 6 грн. 55 коп. (1998 р.) до 5 грн. 46 коп. (2001 р.). Удвічі зменшуються витрати на доставку навчальної літератури. З метою захисту вітчизняного виробника замовлення на виготовлення підручників розміщуються лише на українських поліграфкомбінатах. З жовтня 2001-го до переліку обов’язкових умов усіх договорів внесено вимогу використовувати при виготовленні підручників вітчизняний папір і картон.
Тепер про найбільш животрепетне й актуальне. Як відомо, з 1 вересня минулого року почався перехід на 12-річку. Він, природно, передбачає модифікацію структури й змісту освіти і як наслідок — вихід у світ цілком нових підручників. Заковика в тому, що у зв’язку з переходом на дванадцятирічний термін навчання доведеться перебудовувати схему створення шкільної літератури, яка з такими труднощами склалася упродовж останніх десяти років. Адже нині нові навчальні посібники просто-на-просто ніде апробувати: теперішні першокласники — перші у своєму роді. Так само нинішнього року будуть запущені в роботу зовсім не «обкатані» підручники для другокласників. Якою буде результативність цієї шкільної літератури, її якість, сьогодні сказати складно. Природно, всі «новачки» одержали відповідну експертну оцінку, оцінку науково-методичних комісій, АПНУ. Але немає основного — апробації на практиці.
Як розв’язати цю проблему? На думку заступника держсекретаря МОН України Григорія Науменка, першим кроком має стати створення чітко налагодженої системи зворотного зв’язку, що дозволить одержати оцінку кожного нового навчального посібника з боку користувачів — учнів і вчителів. Отже, вважає Григорій Григорович, за кілька років викристалізується рейтинг усіх підручників, що, у свою чергу, дасть змогу чітко визначити, яка шкільна література заслуговує права на життя, яку потрібно переробити або зовсім вилучити з навчального процесу. Неясним у цій ситуації залишилося лише одне: хто опісля «переробить» знання дітей, яким «пощастить» 12 років провчитися за непридатними підручниками?