Валентин Сминтина |
Ухвалення Закону України «Про вищу освіту» — серйозний крок вперед у розвитку національної системи вищої освіти. Одна з його статей привертає увагу жорстким кількісним нормуванням. Йдеться про ст. 23, відповідно до якої, серед вихованців державного навчального закладу має бути не менше 51% студентів-«бюджетників» і не більше 49% тих, хто навчається на комерційній основі. Другі або самі платять за свою освіту, або за них платять юридичні особи недержавної форми власності. Навчання студентів, котрі вступили за держзамовленням, фінансується з держбюджету. Оскільки на недержавні вузи держзамовлення не поширюється, стаття 23 діє лише стосовно державних навчальних закладів.
Варто підкреслити деякі позитивні аспекти. По-перше, в історії незалежної України вперше узаконено платну вищу освіту, визнано, що навчання студента може фінансуватися, як мінімум, із трьох джерел: державним бюджетом; юридичними особами недержавної форми власності; фізичними особами. По-друге, парламент законодавчо вказує урядові на необхідність збільшити видатки на навчання громадян України у вищих навчальних закладах.
У 23-ї статті можуть бути й інші, не такі позитивні наслідки. Крім встановленого законом співвідношення між тими, хто навчається на державній і комерційній основі, — 51:49 — є й інші регулятори, які визначають, зокрема, набір студентів на перший курс вузу. Це ліцензований обсяг набору на перший курс. Нехай до ухвалення закону за фахом «А» у вузі «У» ліцензована кількість набору на перший курс становила 200 чоловік і саме така кількість студентів набиралася. Навчання тридцяти з них фінансувалося з держбюджету, а 170 чоловік навчалися на комерційній основі. Для забезпечення цього контингенту студентів вуз у свій штатний розклад вводив 2,5 штатної одиниці викладачів за рахунок держбюджету (Міністерство освіти і науки при цьому використовує норматив 1 викладач на 13,3 студента) та 13 ставок за рахунок позабюджетних коштів, отриманих у результаті оплати навчання на комерційній основі. Є припущення, що навчання одного студента, котрий вступив за держзамовленням, коштує держбюджетові приблизно 5 тис. гривень на рік. Скажімо, вуз встановив ціну за навчання одного «комерційного» студента за один рік також у сумі 5 тис. гривень. Тоді вуз лише за рахунок фаху «А» заробить за рік 850 тис. грн. Тепер легко оцінити, до чого приведе застосування статті 23 у тому самому вузі «У». За сприятливого збігу економічних обставин наступного року оптимісти можуть очікувати збільшення держзамовлення на 10%. Отже, держзамовлення за фахом «А» становитиме 33 людини. Відповідно до ст. 23 закону, вуз «У» зможе набрати лише 32 «комерційних» студенти. Якщо залишити незмінними ціни, то ці студенти принесуть вузові доход 160 тис. грн. Отже, в результаті застосування ст.23 вуз «У» недоодержить 675 тис. грн. (враховано 150 тис. грн., які «принесуть» три додаткових «державних» студенти).
Завдяки зменшенню кількості «комерційників», згідно з нормами співвідношення між кількістю студентів і викладачів, вуз «У» буде зобов’язаний ще й звільнити з роботи 10 викладачів. Таким чином, лише в одному вузі застосування ст. 23 до одного фаху може завдати фінансових збитків і спричинити різке скорочення робочих місць викладачів та допоміжного персоналу.
За приблизними оцінками, у цілому вся система державних вузів України може втратити до 1 млд. грн. (можливо, й більше) на рік у результаті різкого зменшення кількості «комерційних» студентів. При цьому з’явиться досить багато безробітних викладачів. У цілому по системі вищої освіти ст. 23 призводить до різкого зменшення кількості «комерційних» студентів у державних вузах за мало помітного (якщо його дозволить бюджет) збільшення кількості держбюджетників.
Проте від застосування ст. 23 молодих людей, котрі прагнуть здобути вищу освіту й мають гроші для її оплати, не стане менше. Це повною мірою стосується громадян не лише України, а й інших країн. У наших співвітчизників будуть дві можливості реалізувати свою заповітну мрію та здобути вищу освіту. Ті, хто хоче одержати диплом престижного університету й має для цього досить грошей, поїдуть навчатися за кордон. Діти менш заможних батьків підуть у вузи недержавної форми власності, так звані приватні навчальні заклади. Слід врахувати: ті, котрі поїдуть з України, за навчання в престижному зарубіжному університеті змушені будуть платити в 3—4 рази більше, ніж на батьківщині. Візьмемо до уваги також і те, що водночас з грошима насильно виштовхуються за кордон і найбільш інтелектуально розвинені молоді люди, які згодом навряд чи повернуться додому. Студенти, вигнані ст. 23 з України, щорічно вивозитимуть з країни від 600 тис. до 2 млн. дол. США. Припустимо, багаті студенти становлять не більше 10% від загальної кількості ймовірних «комерційних», котрих завдяки ст. 23 втратять державні вузи. Решта 90% «комерційних», не допущених ст. 23 у державні вузи, приноситимуть приватним вищим навчальним закладам 0,8—1 мрлд. грн. (а можливо, й більше) на рік.
Весь дохід, який нині державні вузи одержують від іноземців, природно, перекочує в університети Західної Європи. Разом із ним випарується авторитет України як країни з високорозвиненою вищою школою...
Державні вузи, одержуючи гроші від «комерційників», вводили ці гроші в оборот коштів державного бюджету. У деяких випадках державні вузи опосередковано сприяють поверненню коштів із тіньової у державну фінансову сферу. Ст. 23, очевидно, призупинить і цей процес.
Не треба мати багату уяву, щоб усвідомити величину збитків, заподіяних статтею 23 державним вузам, у яких кількість «комерційних» студентів перевищує 50%. Відомо, що державним вузам держбюджет фінансує лише зарплати, стипендії та значну частину комунальних послуг. На придбання устаткування, матеріалів, літератури, утримання приміщень, розвиток, ремонт, будівництво, комп’ютеризацію ці вузи заробляють самі. Ст.23 повністю ліквідує можливість розвитку структури державного вузу й лімітує його можливості адекватно відповідати на попит на освітньому ринку. До появи ст.23 за наявності високого попиту на фах «А» вуз «У», виконавши певні умови, міг із дозволу МОН збільшити ліцензований набір на перший курс на 20%, 30% і більше та збільшити кількість «комерційних» студентів. Це дозволяло розвивати інфраструктуру вузу, створювати нові робочі місця для викладачів і обслуговуючого персоналу, задовольняти попит молоді на вищу освіту. Застосування ст. 23 ліквідує такі можливості для всіх державних вузів.
Ст.23 п.4 не розрізняє очну (денну) й заочну форму навчання: «4. У вищих навчальних закладах державної і комунальної форми власності кількість студентів, прийнятих на перший курс на навчання за державним замовленням, повинно становити не менше ніж 51 відсоток від загальної чисельності студентів, зарахованих на перший курс».
Як правило, обсяги держзамовлення по заочній формі навчання дуже малі, порівняно з держзамовленням для денної форми навчання. Тому більшість працюючих студентів-заочників є контрактниками. Отже, п.4. ст. 23 веде до практичної ліквідації заочної форми навчання в державних вузах.
Інтенсивне збільшення кількості «комерційних» студентів у державних вузах, якщо оцінювати поверхово, може викликати побоювання, що державні вузи перетворяться на комерційні навчальні заклади за рахунок перевищення в їхніх кошторисах позабюджетних коштів над бюджетними. Проте відомо, що приналежність установи, організації, підприємства до державної чи недержавної сфери визначається формою власності на основні кошти, а не типом джерел доходів.
За логікою ймовірної загрози комерціалізації державних вузів, слід висловити такі самі побоювання і стосовно державних виробничих підприємств, які виконують замовлення недержавних організацій, зарубіжних компаній і держав, як це, приміром, бачимо у сфері виробництва й експорту спецтехніки. Таке порівняння демонструє, як легко й нібито непомітно ст. 23 працює проти державних інтересів України.