Минулого року український уряд зафіксував, що у власності держави є 1833 компанії, які працюють, і ще 1700, робота яких давно зупинена. Ці 3,5 тисяч підприємств не приносять жодного доходу, а лише спричиняють бюджетні втрати. Будь-який дохід розкрадається.
В 2015 році Київ зосередився на тому, щоб припинити втрачати державні гроші і покращити корпоративне управління. Тепер настав час позбутися "застарілого сміття", провівши приватизацію.
Про це в своїй статті пише експерт Atlantic Council Андрес Аслунд. Він нагадує, що приватизаційна дискусія розглядає також продаж кількох великих і дорогих підприємств, зокрема йдеться про виробника мінеральних добрив "Одеський припортовий завод" і єдиної державної електроенергетичної компанії "Центренерго". Уряд сподівається, що їхній продаж принесе державі великий дохід. Але експерт застерігає, що будь-що виставлене на продаж одразу після кризи буде дешевим.
Тому всі мрії про швидке отримання великих доходів нереалістичні. Натомість Аслунд радить українським чиновникам думати про приватизацію не як про джерело грошей, а як про інструмент покращення функціонування економіки, звільнення її від надмірного втручання держави. Також потрібно покласти край корупції в державних компаніях. З міркувань національної безпеки, також не можна виставляти на продаж ключові стратегічні компанії. І лише кілька дійсно дорогих держпідприємств можуть бути продані, але лише тоді, коли економіка нормалізується і їхня ціна зросте.
Аслунд нагадує, що в українській пресі часто публікуються матеріали про корупцію в державних компаніях. Зазвичай, державні підприємства купують сировину за завищеною ціною в інших компаній, серед який багато анонімів з Кіпру. А потім вони продають свою продукцію іншим фірмам за дуже низькою ціною. Таким чином всі гроші держкомпанії виводяться в офшор. А головними переможцями у цьому "брудному бізнесі" зазвичай виявляються важливі парламентарі, так звані "сірі кардинали", які не зовсім законно призначають голів держкомпаній. Але ніхто їм не перешкоджає, оскільки вони фінансують політичні партії.
Автор зауважує, що ця корупційна схема не дарма опинилася в полі уваги українських реформаторів. Уряд створив незалежну наглядову раду і створив незалежний процес обрання виконавчих директорів для державних корпорацій. Аслунд звертає увагу на систему ProZorro, яка повинна покласти край старим збитковим механізмам ціноутворення. А парламентарі повинні в електронних деклараціях вказувати свої активи і доходи. Крім того, закон про державне фінансування політичних партій і виборчих кампаній покликане розірвати залежність політиків від олігархів.
Всі ці зміни, на думку Аслунда, достойні похвали. Але, на його думку, велика кількість компаній у державній власності шкодять антикорупційному і економічному процесу. Тому наступним кроком повинна стати приватизація. Але її не можна проводити так, як на початку 90-х, тому що ситуація змінилася. Ваучерна або інсайдерська приватизація більше не має жодного сенсу.
Експерт зауважує, що в Україні багато руїн заводів. Багато підприємств припинили роботу на початку 90-х і більше ніколи не запускали виробництво. Сьогодні ж більшість фабрик застаріли і цінні лише як нерухомість. В більшості європейських країн такі застарілі виробництва були закриті і знесені. В Україні дивним чином приватизація цих руїн заборонена парламентом.
Верховна Рада затвердила приватизацію 450 компаній цього року. Це добре, але в України є 3,5 тисяч держфірм, з яких 1,7 тисячі – в руїнах, а інші 1,6 тисячі – працюють за рахунок державних субсидій. Тому, на думку Аслунда, країні потрібно позбутися цього тягаря якомога швидше. І питання зовсім не в збільшенні державного доходу, а в зменшенні втрат, очищенні від активів, якими користується лише корупція. Натомість потрібно створили механізми захисту права власності.
Успіх невеликих приватизаційних процесів у багатьох пост-комуністичних країнах дає приклад, як потрібно вчинити. Наприклад, в Польщі приватизацію проводили регіональні органи влади після децентралізації. Це принесло дохід кожному окремому регіону. При цьому, на думку Аслунда, кожна держкомпанія, яка виставляється на продаж, повинна перейти в приватні руки без збереження будь-яких державних часток. Тому що такі частки дозволяють "сірим кардиналам" зберегти фактичний контроль над фірмою.
Автор додає, що ТОП-100 державних компаній в основному складаються з енергетичних і транспортних підприємств. Вони дійсно цінні. Але перш ніж виставляти їх на продаж, потрібно покращити їхнє корпоративне управління, щоб підвищити ціну. Вони повинні бути запропоновані іноземним потенційним покупцям, якщо це можливо. Деякі продажі повинні бути проведені відносно швидко. Зокрема, на думку Аслунда, Україні потрібно позбутися портів. Їхня продаж призведе до підвищення конкуренції і скорочення вартості їхніх послуг.
Базові інфраструктурні об'єкти, такі як трубопроводи, електромагістралі, залізниця тощо повинні лишитися у власності держави з міркувань безпеки. Це ж стосується і підприємств оборонної промисловості. Хоча близько 120 компаній, які належать "Укроборонпрому" повинні бути оцінені і реструктуризовані. Деякі з них, зрештою, теж доведеться продати. Аслунд звертає увагу на те, що компанія "Мотор Січ" одна з найкращих фірм оборонпрому в Україні і вона приватна.
Нагадаємо, що Кабмін у два рази скоротив перелік підприємств, що не підлягають приватизації. Новий перелік даних підприємств містить 705 найменувань, повідомляє перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України Юлія Ковалів.
Нещодавно також міністр інфраструктури Володимир Омелян анонсував масштабну приватизацію в галузі. Подолання корупції, зокрема, в системі вантажних залізничних перевезень, Омелян також назвав ключовим напрямком діяльності міністерства.
Про напрямки роботи нового міністра і проблеми, які належить вирішити міністерству на поточному етапі, читайте в інтерв'ю Володимира Омеляна для тижневика "Дзеркало тижня. Україна".