Якщо хочете пити воду «без хлорки» — їдьте в Суми. Тут немає потреби у знезараженні води: місцевий водогін подає її не з давно вже забруднених поверхневих водойм, а з поки що не скаламучених підземних горизонтів. Академік НАН України Владислав Гончарук вважає, що сумчани мають одне з кращих в Україні джерел водопостачання. Але покваптеся, бо років через десять Суми… можуть залишитися без води.
Радянський Союз залишив Сумам багатий спадок — водопровідні мережі, свердловини та насосне обладнання. Коштів та лімітів, що їх отримували місцеві промислові підприємства, вистачало не лише на нові цехи та верстати, а й на шефську допомогу місту, зокрема на водозабезпечення. Утім, не без користі й для себе — без загальноміського водогону та каналізації промисловці працювати теж не могли.
Централізованим водопостачанням забезпечується більш ніж дев’ять десятих населення 300-тисячного міста. Плюс майже три тисячі підприємств та організацій. У середньому за добу вони випивають 70—72 тис. м3 води. Дефіциту води в місті немає. Поки що…
Скарби Аїда
У різний час і в різних місцях у Сумах було пробурено 74 свердловини. Чотири з них своє вже відпрацювали. Чи надовго вистачить ресурсу решти?
Вода забирається з трьох горизонтів. Найглибший — юра-тріасівський, 800—900 метрів, ближчий до поверхні — сеноман-нижньокрейдяний (500—600 метрів), найдоступніший —верхньокрейдяний (80—110 м). Загальний принцип: чим глибше, тим вода краще. Але й — дорожче: і на облаштування свердловин грошей більше треба, і за електрику, яка витрачатиметься на підйом води, більше заплатиш. Тому надглибоких свердловин лише шість, і дають вони тільки одну десяту від добової потреби міста у воді.
Із глибини 500—600 метрів живляться 33 свердловини загальною потужністю 103,6 тис. м3 на добу. Але ж от лихо: третина з них потребує геофізичного обстеження та — залежно від результатів — ремонту або ліквідаційного тампонажу.
На найдоступнішій глибині 80—110 м працює 31 свердловина з загальною потужністю 54—60 тис. м3 на добу. І — теж третина потребує ремонту. А ще частину «стометрових» неможливо експлуатувати через значне перевищення (до 8—10 разів!!!) вмісту заліза, аміаку, фтору. От вам і найкраща вода…
Незважаючи на фактичний вихід із ладу третини свердловин, значний запас потужності водозабору сьогодні дає змогу повністю забезпечити сумчан водою. Але чи надовго збережеться така ситуація? Нормативний строк роботи «середніх» свердловин — 25—30 років, найглибших — 15—20. Оскільки частину з них пробурено ще в 1970—80 рр. (а є й старші), то неважко підрахувати: уже через 5—10 років число робочих свердловин зменшиться удвічі. Отже — треба реконструювати наявні та бурити нові. Ухвалена міськрадою «Програма забезпечення якісною питною водою в достатній кількості м. Суми на 2006—2020 роки» такі роботи передбачає. У ній чітко записано: що, коли, скільки потрібно коштів, хто їх виділяє.
Саме на «виділяє» все й забуксувало. За словами директора Сумського міськводоканалу (МВК) Василя Гури, програма хронічно не виконується. Наприклад, на буріння глибоководної свердловини на Тополянському водозаборі у 2006 р. передбачалося 500 тис. грн. Не виділено ні копійки. У 2007-му програмою на будівництво нових свердловин передбачено: із державного бюджету — 250 тис. і з міського — стільки ж. Коштів поки не виділено. «Перебиваємося» свердловинами, які вже є, — говорить пан Гура. — Проводимо модернізацію, міняємо насоси на нові, економічніші. Торік змонтували один насос, цього року — два. Одна свердловина зараз коштує 3 млн. 600 тис. грн. — із бурінням, з обладнанням. А ще два роки тому вона коштувала 1 млн. 800 тис. Найглибша свердловина у нас — 860 метрів…»
Є надія, що крига на фінансовій річці скресне: недавня сесія міськради затвердила уточнення до міського бюджету, яким передбачено понад мільйон гривень на фінансування саме тополянської, так потрібної, свердловини. Загалом же на будівництво та реконструкцію артезіанських свердловин у Сумах потрібно майже 20 млн. грн., причому за цінами 2005 року!
Як вилізти з боргової ями
Рішення про виділення коштів у 2007-му стало своєрідним подарунком новому менеджменту МВК, котрий якраз рік тому прийшов на підприємство. Міський голова Геннадій Минаєв про торішню ситуацію на водоканалі досі не може говорити спокійно. Ще б пак: хронічні неплатежі населення за послуги, постійна загроза від’єднання від електромережі через борги енергетикам: «Водоканал був у надзвичайно важкому фінансовому стані. Буквально з перших днів мого приходу в кабінет мера довелося міняти в один день і головного інженера, і директора. Плюс нові люди в планово-економічний відділ, бухгалтерію. Це єдине комунальне підприємство, де вдалося повністю змінити менеджмент.
МВК почав позбуватися непотрібних активів. Приміром, 300 тис. грн. збитків щороку завдавало обслуговування житла. Тобто МВК працював як ЖЕК для двох великих мікрорайонів. А ж це не профіль підприємства. Виставили на конкурс цей вид обслуговування, зняли ці кайдани. Позбулися неліквідів — продали пожежні машини, які використали свій ресурс, старі механізми…»
Загальний борг МВК становив понад 9,5 млн. грн., зокрема 3,5 млн. — бюджету, 650 тис. — борг із зарплати, 1,5 млн. — за електроенергію, ще півтора — за кредит та відсотки за ним. За рік роботи новий менеджмент зміг зменшити борг на 7 млн. грн. З одного боку — скоротили видатки, з іншого — змусили споживачів розраховуватися за послуги. Позичили у полтавчан «Спрут» і від’єднали кілька найбільших неплатників (перед тим переконалися, що ці люди не бідують). Утім, населення на сьогодні все ще недоплатило МВК понад 7 млн. грн.
Збитки за 2005 р. становили 4 млн. 468 тис. грн. У 2006 році, як і за чотири місяці 2007-го, МВК отримав прибуток.
Вода і політика
У глибоку яму МВК втрапив за час хазяйнування в регіоні «варягів». Керівні посади від губернатора та міського голови до начальників ключових підрозділів тоді посіли люди з несумською пропискою (чи то пак, реєстрацією). У 2004-му МВК також очолила нетутешня людина. Управлінський досвід нового начальника до цього вимірювався кількома торговими ятками на ринку.
Під час мого відрядження до Сум співрозмовники охоче розповідали про масові зловживання, купівлю за бюджетні кошти дорогих авто для керівництва МВК та мобільних телефонів для бригадирів виборчих бригад. Але повторити свої свідчення на диктофон не зголошувалися. Тому запитала про це пана Минаєва. Він теж не називав жодних прізвищ, але визнав: «По суті справи, активи виводилися. Історично з часів правління «донецьких». За два роки штучно створено заборгованість. Брали кредити, купували речі. Так утворилися борги перед Пенсійним фондом, із зарплати, перед банками, перед обленерго. Варварське розтринькування коштів». — «Тобто це були витрати не виробничі?» — «Там було багато всього, були кримінальні справи, але вони закінчилися нічим».
Сумчани могли й узагалі залишитися без водоканалу. Катерина Білолюбська, депутат міськради у 1994—1998 та 1998—2002 рр. розповіла, що в 2000-му, коли головою обласної державної адміністрації був Володимир Щербань, у місті почали масово утворюватися «дублери» комунальних підприємств, зокрема й МВК. Тоді ж з’явилося ТОВ «Водоканалсервіс». Достатньо було лише ухвалити рішення про передачу майна та функцій МВК новоствореному ТОВ… Група депутатів міськради звинуватила В.Щербаня та його близьке оточення у спробі незаконно заволодіти майном міста. Після їхніх протестів, заяв, звернення до Генпрокуратури та вищих посадових осіб держави МВК залишився у власності міста. Але майже нікому з «протестантів» стати депутатами на наступний строк не вдалося.
Діло — труба!
Поки нагорі вирують політичні пристрасті, під землею все йде своїм ходом. І корозія труб водогону — теж. Які були в радянських промпідприємств труби, такі вони й використовували для сумських водогонів. На жаль, це були переважно труби з вуглецевої сталі, яку так полюбляє іржа. Зараз в експлуатації 55 км зовнішніх мереж і майже всі внутрішньобудинкові мережі — із цього нестійкого матеріалу. Тож не дивно, що в середньому за рік стається 680—720 аварій. Фактичні втрати води — від 30 до 34%.
Ремонти і втрати води влітають МВК у добру копієчку. До того ж іржа, що потрапляє з труб, та інфільтрація ґрунтових вод (а то й каналізаційних стоків) у водогін через дірочки та діри аж ніяк не поліпшує якості води. Отже, знову потрібні кошти, цього разу на заміну труб.
Загальна протяжність міських водогонів, вуличних і квартальних мереж — майже 500 кілометрів. І понад чверть із них — значно зношені. Замінити усі й одразу — неможливо. Існують плани розгорнути власне виробництво труб — вільні площі на підприємстві є. Ветеран МВК, 74-річний заступник директора Володимир Гнаповський вважає за краще застосовувати склополімери. Утім, і чавун свого останнього слова ще не сказав. Він також окислюється, але цей окис потім слугує своєрідним захисним шаром, і корозія далі не поширюється. Перші водогінні мережі в місті Суми були побудовані в 1896—1905 роках із використанням саме чавунних труб. Вони мали діаметр 100 мм, а довжина водогону — 1733 метри. Ці мережі збереглися й експлуатуються дотепер!!!
Останній ривок
Якщо в Києві відповідальність водоканалу закінчується з початком внутрішньобудинкових мереж, то в Сумах у цьому питанні панує цілковитий безлад. Жеки (геть усі — приватні) брати на себе відповідальність не хочуть. Тому за всі втрати в цих мережах платить знову ж таки МВК. Жителі міста активно встановлюють квартирні лічильники води, що вивело Суми на третє місце в країні за цим показником (82% квартир мають лічильники). Середньодобове споживання води на одного мешканця в Сумах сьогодні — 145 літрів. Коли ж у будинку ставлять загальний лічильник, то через недосконалість приладів та (насамперед!) через зношеність внутрішньобудинкових мереж виникає істотна різниця між показаннями будинкового лічильника та сумою квартирних. Що робити? Така ж різниця у показаннях, скажімо, електролічильників згідно із законом «розкидається» на всіх споживачів будинку. А от щодо води така норма відсутня. Василь Гура вважає, що цим питанням невідкладно мають зайнятися законодавці — його можливості та можливості міської влади на цьому напрямі вже вичерпані. А ще треба владнати ситуацію з тепловиками, які беруть воду у МВК для підігріву й подальшої подачі сумчанам, але платити за неї не хочуть. Споживачі розраховуються окремо: за об’єм гарячої води — МВК, за її підігрів — тепловикам. Як наслідок — тепловики не зацікавлені в економії води. «Сумитеплоенерго», на відміну від МВК, — не комунальне, а акціонерне товариство, де громаді належить лише частина акцій. Там і без того проблем вистачає, а тут іще й водоканал свої додає.
Та й зі станціями третього підйому (забезпечують подачу води вище від п’ятого поверху) не завадило б чіткіше визначитися. Бо належать вони начебто МВК, а розміщуються й експлуатуються у бойлерних, які належать тим-таки тепловикам. Знову за рибу гроші: хто й чому хазяїн?
Отже, тут потрібно і законів, і підзаконних актів ще не один десяток. Та тільки коли ж вони з’являться? Ми ж бачимо, що нашим «зверхникам» не до водоканалів. А золота сумська водичка, з такими зусиллями доставлена з кілометрової глибини, тим часом витікає у підвали.