На Тернопіллі уже тривалий час активно впроваджується ідея об’єднання ряду заповідних об’єктів та створення на їх базі двох національних природних парків — «Кременецькі гори» на півночі області та «Дністровський каньйон» — на півдні. Згідно з обласними програмами охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки упродовж 2000—2005 рр. та Комплексною програмою розвитку туризму до 2010 року, старт двох цілісних природних комплексів не повинен зволікатися. 2003-й рік мав би стати останнім терміном. «Скільки ж можна чекати! — висловлює занепокоєння головний спеціаліст відділу заповідної справи обласного управління екології та природних ресурсів Ігор П’ятківський. — Є достатньо державних документів, які державні органи зобов’язані виконувати...»
Хронологія високих рішень щодо місцевої заповідної справи досить багата. В указі Президента України від 10 березня 1994 року «Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій» вказано орієнтовний термін народження «Кременецьких гір» — 1996 рік. Ініціативу глави держави мала би підкріпити Програма розвитку заповідної справи в Україні, затверджена постановою Верховної Ради від 22 вересня 1994 року. Було передбачено протягом наступних трьох років виділити на утримання нацпарку «Кременецькі гори» 1 млрд. 800 млн. українських карбованців. Проте фінансування так і залишилося на папері. А в загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі на 2000—2015 роки чітко вказано, що одним з основних елементів так званого Галицько-Слобожанського екологічного коридора є гряда Кременецьких гір, а Дністровського екологічного коридора — Дністровський каньйон. І тому десятки розрізнених територій та об’єктів заповідного фонду потрібно звести докупи. Визначена начебто благородна мета — зберегти середовище існування для багатьох видів флори і фауни, які зникають… Фахівці природоохоронного відомства обгрунтовують необхідність підвищення рівня заповідності згаданих територій тією особливістю, що у Кременецьких горах зустрічається 19 видів ендемічних та 25 реліктових рослин, 17 видів тварин, занесених до Червоної книги, та 8 — до Європейського червоного списку, а на ділянках, які прилягають до Дністра, можна побачити 16 видів червонокнижних рослин та 3—4 види рідкісних тварин. Природоохоронники посилаються на результати досліджень, проведених ними та викладачами кафедри ботаніки місцевого педуніверситету: «…Нераціональна експлуатація лісів порушує середовище існування рідкісних видів рослин в області: підсніжника звичайного, шафрана гейфеля, цибулі ведмежої, зозулиних черевичків та інших». У Кременецьких горах, стверджують дослідники, серед переважаючих соснових лісів є острівці букових насаджень, віком до ста років. Ця територія — східний ареал поширення бука, який тут вирубують найбільше. Екологи стоять на своєму: якщо не заповісти його на найвищому рівні, то найбільш цінні морозо- та посухостійкі букові ліси загинуть. «Можуть зникнути і рідкісні червонокнижні рослини, що тут ростуть, зокрема гронянка півмісяцева, лукарія оживаюча, астранція велика та ін.», — пише заввідділом природної флори національного ботанічного саду імені М.Гришка НАН України доктор біологічних наук В.Мельник. А інтенсивні рубки стиглих і перестиглих лісів, додають спеціалісти управління, можуть призвести до руйнування гнізд деяких видів птахів: лелеки чорного, пугача, сипухи, сорокопуда сірого, дятлів та спричинити зникнення мисливських видів тварин — свині дикої, козулі, білки, куниці лісової, вальдшнепів. Але чи зросте (і наскільки) кількість зникаючих рослин і тварин в результаті створення національних природних парків, екологам важко дати відповідь. Немає і комплексних висновків біологів, геоботаніків, лісівників. Місцеві природоохоронці, здобуваючи підтримку депутатів різних рівнів, захищають єдину позицію: національні природні парки потрібні, як повітря. Ці комплекси, окрім екологічної, виконують ще й рекреаційну — оздоровчу, санітарну та інші функції.
Обгрунтування доцільності охороняти природу, виявляється, вирішує лише півпроблеми. А тим часом відступають на задній план не менш важливі питання. «У лісах, які збираються включити у національні парки, рубок головного користування ми проводимо дуже мало — 7,5 тисячі кубометрів за останні десять років у Кременецьких горах та менше 1,5 тисячі кубометрів поблизу Дністра. Тож незрозуміло, яке інтенсивне та нераціональне використання лісів має на увазі управління екології», — заперечує головний лісник Державного лісогосподарського об’єднання «Тернопільліс» Михайло Онищук.
Об’єднання лісогосподарських підприємств області не дає згоди на створення національних природних парків. Зовні це нагадує неприховану боротьбу двох державних органів. Однак схрещення мечів має більш вмотивоване пояснення.
Українське законодавство на початку 90-х років заклало грунт для створення заповідних територій — державних заказників, природних заповідників, національних парків… І на Тернопіллі з’явився ряд природоохоронних об’єктів, які не відповідають своєму призначенню. Їх створила не природа, а сама людина для того, щоб використовувати у своїх цілях. Інші аргументи з цього приводу має начальник управління екології та природних ресурсів облдержадміністрації Орест Сінгалевич: «Екологічна цінність природних ресурсів удвічі-втричі вища, аніж їх просте використання у господарських цілях». Головний еколог області радить «Тернопільлісу» підпорядкувати свій меркантильний інтерес стратегічному — державному.
Лісівники, мабуть, перестали би бути самими собою, якби не відкинули звинувачення. Вони резонно запитують: гаразд, заповідний об’єкт створено, але як реально забезпечити режим заповідності, коли територія пересічена вздовж і впоперек, а всередині є населені пункти? У межах заповідника знаходяться території інших користувачів — рілля, пасовища, сіножаті, де не так просто виявити порушення. Скажімо, на території заповідника «Медобори» місцеві жителі без дозволів збирають гриби, випасають худобу. І ніхто цим особливо не переймається. Чи можливо, наприклад, заборонити паломництво на гору Божу або відвідування туристами гори Бони у складі Кременецьких гір, які готуються до заповідання? А туризм, про який так турбується екологічна служба, можна успішно розвивати і без створення національного парку.
Володимир Бондаренко, професор кафедри лісівництва Українського державного лісотехнічного університету у Львові, переконує:
— Основна наукова концепція заповідання створювалася ще на початку ХІХ століття. Вона передбачала створення заповідних об’єктів у безлюдних чи малолюдних місцях, де можна легко забезпечити режим заповідності. На сьогодні ця концепція, яка, на жаль, лягла в основу українського природоохоронного законодавства, явно застаріла. Проте мало хто з науковців і законодавців береться шукати нові рішення…
Регіональними і державними програмами передбачена територія заповідності — 15 тисяч гектарів у Кременецьких горах та 43 тисячі гектарів у Дністровському каньйоні. Приблизно третина цих площ у перспективі становитиме зону абсолютної заповідності. Тут рубати не можна нічого. Дерева мають відвікувати своє, впасти і згнити. А ліс, який перестоїть 100—120 років, втрачає технічну якість і вже не повністю виконує екологічні, захисні функції. Він деградує. Таку розкіш можуть дозволити собі багаті держави. Сказати, що держава недоотримує доходів, — значить багато про що змовчати. Минулого року, наприклад, лісогосподарські підприємства області заплатили до бюджетів усіх рівнів 2 млн. 860 тисяч гривень. Місцеве лісове господарство загалом уже почало приносити прибутки.
З іншого боку, багато лісових ділянок у Кременецьких горах і у заповіднику «Медобори», де ми побували, вкриті похідними породами — грабом, вербою козячою та іншими деревами, які мають незначну цінність. То замість того, щоб їх ретельно оберігати, чи не краще формувати продуктивні насадження — дуба, ясена, бука, які широко використовуються у народному господарстві.
За законом, усі ліси, які увійшли у заповідні території після 1992 року, перебувають у користуванні природоохоронних органів. Це означає: на будь-який вид робіт, пов’язаний із веденням лісового господарства, тут потрібен дозвіл управління екології. Лісівники, зрозуміло, противляться можливим ускладненням своєї діяльності». Ми розуміємо, що треба брати дозвіл на використання природних ресурсів. Але чому для робіт, які доручила нам проводити держава, — ставить риторичне запитання пан Михайло Онищук, — ми повинні просити дозволу в іншого державного відомства, в екологів, які не є фахівцями у нашій галузі?»
Схоже, що заповідання на Тернопільщині почало переходити науково обгрунтовані межі і наближається до любительської справи. Так, одинадцять років тому на площі 10,5 тисячі гектарів було створено природний заповідник «Медобори». Але його мету — заповісти Товтровий кряж, який утворився на місці Сарматського моря, — відразу ж було поховано, бо зайняв він лише 2 відсотки території заповідника. А заповіли все, що росте поблизу. Вчені-лісівники наводять дані, які стали уже симптомом: якщо в середньому в Україні лісами зайнято 10—12 відсотків території заповідних об’єктів, то на Тернопіллі аж 26. Судіть самі — щороку на утримання величезної природоохоронної території з філіалом у частині Кременецьких гір, в тому числі на зарплату персоналу у 170 осіб, витрачається 400—500 тисяч держбюджетних грошей. А те, які види флори і фауни вдалося зберегти і примножити внаслідок створення заповідника, фахівці управління екології достеменно мені так і не пояснили. Не вироблено і чіткої оцінки загрози зникнення рослин і тварин.
Тим часом в області стартують два нові природно-національні парки, що майже прирівнюються до заповідників — з не меншим штатом і кошторисом… Про продуктивний ліс згадується мимоволі, нібито він не надто потрібен. До речі, по сусідству, з протилежного боку Дністра, іванофранківці обмежилися створенням регіонального ландшафтного парку. А так вже склалося, що Тернопільщина в останні роки продукує чимало зовні привабливих ідей, які, окрім витрачання значних державних коштів, мало що дають. Бідні регіони держави мають свої примхи. І тому не обтяжують себе запитанням, для чого заповідати. Для показників?