Через 35 років після Семипалатинського полігону, де випробовувалися перші радянські атомні бомби, вже в досить зрілому віці мені довелося протягом 58 діб брати участь у ліквідації наслідків чорнобильської аварії. Чиновники, які ревно виконували рознарядку з заміни ліквідаторів, не вважали переконливим аргументом моє перебування перед тим на атомному полігоні й отримане там опромінення.
Для мене Чорнобиль почався з телефонограми зі штабу округу на ім’я командира частини, в якій я проходив службу. У розпорядженні повідомлялося: офіцера Шевченка Т. після медичного огляду направити в розпорядження начальника опергрупи КВО для заміни офіцера такого-то й такого. Ще не знаючи висновку медиків, «прозорливі» кадровики визначили дату моєї явки до опергрупи.
Суть моїх обов’язків полягала в організації та проведенні політико-виховної роботи з людьми. В основному то були 35-40-річні чоловіки, раптово й спішно відряджені через військкомати на «навчальні» збори до Чорнобиля. Відірвані від родин, вони подумки залишалися все ще там - удома. Те, що неконтрольований атом вдасться приборкати, сумнівів ні в кого не викликало. Турбувало інше: що буде з нами - заручниками атома - потім? Багатообіцяючих запевнень усіх без винятку начальників (військових і цивільних), що все буде «нормально», що найстрашніше та найнепередбачуваніше вже позаду, - люди всерйоз не сприймали.
Під час моєї «чорнобильської доби» мені кілька разів доводилося бувати на майданчику промзони АЕС, де відбувалося розвантаження будматеріалів та іншого майна, на території, прилеглій до 3-го й 4-го енергоблоків, у самому 3-му, а також на точках, де проходила дезактивація обмундирування, майна й автотранспорту та санітарна обробка самих ліквідаторів. Там працювали люди, тимчасово підпорядковані мені по службі, котрим я напередодні говорив про важливість виконуваної роботи, переконував у її радіаційній безпеці. Але одна річ - переконувати словами, й зовсім інша - особистим прикладом.
Будемо самокритичні та правдиві. Не завжди й не всі начальники (напевно, і я зокрема) регулярно бували на важких і небезпечних ділянках зони, а це, м’яко кажучи, не залишалося непоміченим тими самими «гвинтиками», які, не соромлячись у висловах, коментували таку поведінку «верхів». Але ще гострішою була оцінка відвідин московського начальства, яке, інколи навіть не виходячи з комфортного авто, через відчинені дверцята спілкувалося з ліквідаторами: «Як справи, герої?» Почувши для всіх зручну відповідь: «Нормально!», візитери не затримувалися.
У мене залишилися перепустки на право в’їзду до закритих зон: «ЧОРНОБИЛЬ», «ПРИП’ЯТЬ» і «ВСЮДИ», які видавалися в обмеженій кількості, і тимчасове відомче посвідчення, що підтверджує особисту причетність до ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС та обіцяє майбутні пільги. А тоді нам належало лише безплатне солдатське харчування та добові. Ось, мабуть, і всі матеріальні блага, якими держава так «щедро» пригощала тоді своїх синів - чорнобильських ліквідаторів. Щоправда, людям, котрі працюють на «пічці» (дах третього енергоблока) й у місцях, де рівень радіації багаторазово перевищував припустимі норми, додатково платили «енну» суму, але скільки саме, трималося в таємниці, що породжувало пересуди й домисли.
У перші дні чорнобильської трагедії обіцянки гідно оцінити самовіддану працю й ризик кожного ліквідатора посадові особи давали в необмеженій кількості й на всіх рівнях. Адже непередбачуваність обстановки на ЧАЕС диктувала потребу залучення нових і нових добровольців на роботу, пов’язану з ризиком, а нерідко й самопожертвою. І людей не бракувало. Держава заохочувала (і морально, і матеріально) таких добровольців. Багатьох уже посмертно чи добре покалічених.
Потім керівні мужі спохопилися, аби не переборщити в щедрості. Ліквідаторам почали більше обіцяти, ніж допомагати. І ось настав час, коли вже не лише не виконуються обіцянки з соціального захисту чорнобильців, а й узято курс на систематичне зменшення узаконених пільг. Під виглядом «уточнення» кабмінівські чиновники спочатку переглянули категорії ліквідаторів, а потім і статуси територій, уражених радіонуклідами, і постраждалих, котрі проживають на цих територіях. Потім почали урізувати пільги всім жертвам чорнобильської катастрофи.
Річ не лише в спробах матеріально ущемити ліквідаторів. Нерідко ці люди піддаються ще й моральному приниженню з боку чиновників. Держслужбовці здатні підкосити наповал людину, яка пройшла і дах зруйнованого енергоблоку, і підземелля під розбурханим реактором, недбало кинутою на її адресу цинічною фразою: «А я вас туди не посилав», а то й виразніше: «У державі й так немає грошей, а ви зі своїми чорнобильськими пільгами лізете...» Я бачив, як інваліди відступали.
Звісно, ліквідатори ще повоюють за свої права. Тільки непокоїть запитання: навіщо, чому й на що розтринькуються їхні сили, нерви, підірване здоров’я?
Важливо, аби статус ліквідатора не надавали людям, непричетним до аварійних робіт на ЧАЕС. Адже давно відомо, що окремі «ліквідатори» в той страшний час були лише гастролерами чи контролерами, а нерідко і просто туристами. Їхнє перебування в «зоні» (про місця підвищеної небезпеки не кажу, їх туди і близько не підпускали) обчислювалося... годинами. Але «чорнобильський слід» у їхніх документах залишався, як і в осіб, відряджених на місце колишньої роботи з причини низьких ділових і моральних рис (симулянти, п’яниці й навіть наркомани). «Найактивніші» й найнахабніші з когорти «липових» ліквідаторів першими обзавелися заповітними посвідченнями, без ускладнень їх обміняли й перереєстрували і в повному обсязі користуються чорнобильськими пільгами. Вони завжди та скрізь - перші...
Тепер про те, як було організовано радіаційний контроль на ЧАЕС. Як здійснювався облік отриманих кожним «доз смерті»? Та інколи ніяк. Переважна більшість ліквідаторів індивідуальних дозиметрів не мала. На кращий випадок, вони були власниками так званих накопичувачів, показання яких не відбивали точного «улову» радіації, отриманого кожним. У мене, як і в деяких інших начальників, був індивідуальний дозиметр, і не один, але вони погано а то й зовсім не працювали. А на обстеженнях усім нам часто занижували дози.
Повністю погоджуюся з думкою фахівця відділу радіобіології Інституту проблем онкології ім. Р.Кавецького НАН України Н.Дружини, висловленою ще 1988 року: «Від цих малих доз і танцюють експертні медичні ради». Стара брехня породжує брехню нову, сучасну й ніби узаконену... Тоді як кожному дилетантові зрозуміло, що за основу треба брати не дозу, а реальний стан здоров’я ліквідатора.
Через багато років після чорнобильського лиха фахівці одного з київських вузів вперше у світовій практиці встановили діагноз: «пострадіаційна енцефалопатія». Вона - як спусковий механізм для захворювання органів (легені, шлунок), систем (імунна, ендокринна), генетичних патологій.
До відрядження на ЧАЕС мені не доводилося звертатися по допомогу до лікарів-стоматологів. Але вже через півроку після перебування в Чорнобилі у мене протягом десяти днів випали (так, випали без видалення!) відразу дев’ятнадцять зубів. Водночас закривавила виразка шлунка, утворилася пухлина на щитовидній залозі (довелося оперуватися), з’явилася тахікардія. Лікарі вирекли діагноз: вегетативно-судинна дистонія.
Збираючи документи для підтвердження причинного зв’язку набутих хвороб з участю в роботах з ліквідації аварії на ЧАЕС, я нерідко зіштовхувався з байдужістю й некоректними, м’яко кажучи, натяками, буцімто причиною хвороб є не отримані дози опромінення, а... «дочорнобильські» болячки й вікові зміни організму. А несмілива спроба заперечити: адже до Чорнобиля я був здоровий! - залишалася голосом волаючого в пустелі. Моє здоров’я погіршувалося, я лежав у госпіталях і клініках.
Я міг би залишитися поза Чорнобилем, пославшись на «об’єктивні» причини. За директивою міністра оборони СРСР, осіб, старших 50 років, як і солдатів строкової служби, не повинні були посилати на аварійні роботи в «особливу зону». Так, міг. Але ось чи зміг би я після цього дивитися в очі людині, котра вирушила туди замість мене? Скажу чесно: не певен...
Тим болісніше сприймається позиція нинішніх представників влади України, уражених синдромом безпам’ятства, бездушності й невдячності до «атомних» солдатів, ліквідаторів та інвалідів Чорнобиля. Інколи здається, що чорнобильцям, і особливо інвалідам, дехто навмисно й передчасно хоче «дати кулю». Бог їм буде суддею. Обов’язково буде!
Не з власної вини люди, причетні до ліквідації чорнобильського лиха, втратили здоров’я. Держава зобов’язана про них подбати й завжди пам’ятати, в якому неоплатному боргу вона перед людьми, котрі врятували від загибелі частину людства.
Довідка "ДТ"
Тарас Дмитрович Шевченко - полковник у відставці, учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран повітряно-десантних військ.
Служив у частинах спецназу, де готували «фахівців вузького профілю» - диверсантів, брав участь у випробуваннях перших радянських атомних бомб (Семипалатинський спецполігон, 1951 р.), служив у «крилатих військах» (здійснив 327 стрибків із парашутом).
Восени 1948 року надавав допомогу жителям Ашгабада після землетрусу, а навесні 1987 - був ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС.
Будучи громадянином України, нагороджений орденом Російської Федерації «За особисту мужність».