Більше року минуло з часу ухвалення «Закону про мисливське господарство та полювання». Це поклало край усім неточностям у формулюванні та роз’ясненні таких понять, як «державний мисливський фонд», «мисливські угіддя», «продукція полювання», «норма відстрілу» тощо. Однак цей закон не усуває глибоких протиріч, що виникли раніше і продовжують поглиблюватися понині. Про них і піде мова.
Дехто може дорікнути, мовляв, з моменту підписання закону часу минуло надто мало, аби говорити про позитивні зміни. Проте сподіватися на краще немає жодних підстав. Насамперед тому, що не подолали основну причину: відчуженість між державою та рядовим реєстровим мисливцем. Згаданий закон зберіг монополію держави на управління мисливськими угіддями. Хтось «угорі» приймає рішення, десь там, у верхах, кимось воно затверджується і мисливця ставлять до відома, що мисливські угіддя за його клунею належать зовсім іншим користувачам, які встановлюють свої правила гри.
Затверджувався закон під час активного перерозподілу між користувачами мисливських угідь, що часто переростав у справжні драми. Внаслідок цього традиційні громадські організації у більшості областей України, такі як УТМР, втратили найпродуктивніші площі, а їхні члени залишилися, як кажуть, за бортом. Тільки на Львівщині сьогодні налічується понад шістдесят користувачів мисливських угідь з різними формами власності.
Як до прийняття закону, так і після спостерігається тенденція усувати низові товариства від участі у відтворенні фауни. Зрештою, це й зрозуміло, адже дійсне, нічим не обмежене право на мисливські угіддя мають ті, хто їх розподіляє та контролює. Тому сьогодні найбільш злісними браконьєрами є працівники держлісгоспів та правоохоронних структур. Адже шила у мішку не заховаєш. Під прикриттям формальних документів, за якими мали б здійснюватися рейди з відстрілювання здичавілих собак чи селекційний відстріл мисливських тварин, насправді відбувається тотальна зачистка угідь. Облавні полювання з гончаками відганяють звіра від звичних місць. А у незнайомих місцях тварини, як відомо, стають легкою здобиччю для вовків та здичавілих собак. Зрештою, для браконьєрів.
Надання мисливських угідь новим користувачам має разом з тим ще один негативний результат. Більшість таких господарів тільки експлуатують їх, не вкладаючи жодних коштів у відтворення. А, як відомо, для повноцінного поновлення фауни на тисячу гектарів лісу потрібні 1500 гривень щорічно. Особисто я не чув, щоб якесь мисливське господарство площею, наприклад, 30 000 га внесло відповідну суму. Не існує жодних етичних обмежень стосовно винищення маточного поголів’я та перспективних самців. А це чи не найбільша проблема. Адже загибель самки ставить під загрозу виживання її молодняку, а відсутність продуктивних самців призводить до того, що більшість самок залишаються незаплідненими.
Однією з причин зменшення популяції диких тварин в Україні є некомпетентність урядовців, які повинні опікуватися збереженням цінних видів фауни. Нерідко звичайний мисливець із далекого хутора знає суть справи значно краще, ніж високий чин із державного відомства. У минулому році був заборонений відстріл вовків. У Карпатах єгерська служба тільки руками розвела. Кожен знає, що вовк щорічно споживає близько двох тонн м’яса. А це більш як десять оленів! Як відомо, основною причиною зменшення популяції оленя та кабана у Карпатах стало збільшення кількості вовків. У деяких районах вовки винищили майже всіх оленів і вже підкрадалися до людських осель.
Гадаю, що конфлікт між реєстровим мисливцем та державою закладено здавна. Мова йде про недовіру до людини з боку держави, підозру, що кожен готовий порушувати закон. Ця тенденція збереглася донині, і, на жаль, закон про мисливське господарство не передбачає подолання цієї прірви. Замість того, щоб провести справжню реформу, урядовці формально прикриваються пришибєєвськими цидулами, де з кожного рядка стирчить: «Не можна!», «Заборонити!», «Обмежити!». Скажімо, формально на території західних областей України був уведений трирічний мораторій на відстріл копитних тварин: кабана, козулю, оленя та лося. Через це мисливські господарства втратили багато кваліфікованих кадрів, які основні кошти отримували, надаючи послуги з відстрілу цих тварин.
І ще одне. Теперішнім законом не передбачений механізм ефективного контролю за користувачами, більшість із яких є лише експлуататорами угідь. Слід створити незалежні управління мисливствознавства, або принаймні віддати землі у відання управлінь екобезпеки. Разом з тим, не слід забувати, що найефективнішим буде контроль з боку громадськості. Але за останні роки все робилося навпаки: громадські організації стали скалкою в оці для урядовців-бюрократів.
Як вийти з цього становища і якими повинні бути механізми його виправлення? Насамперед, Україна має обрати модель ведення мисливських господарств на зразок тих, що діють зараз у Чехії чи Польщі. Там віддають перевагу низовим товариствам, об’єднаним у громадські організації. Вони самостійно проводять біотехнічні заходи, таксацію, встановлюють норму відстрілу та форму ведення полювання. Держава лише здійснює контроль за дотриманням чинного законодавства, і її роль зведена до мінімуму. У результаті, за останні десять років докорінно змінилася ситуація у сусідній Польщі. Там важкі зими 1995—1996 та 1998—1999 років не позначилися на популяції диких тварин, оскільки спільними зусиллями єгерської служби та реєстрових мисливців була організована їх підгодівля. В Україні втрати тварин у зазначені періоди досягали 50%. І причина не у складних кліматичних умовах, а в безгосподарності користувачів. У важкі зими вовки заганяють стада оленів та козуль у долини річок, де і винищують їх. У Рогатинському районі Івано-Франківської області минулої зими під час тільки одного єгерського обходу автор цих рядків знайшов 37 мертвих козуль. Загинули вони від голоду. Допомога тваринам за складних погодних умов минулої зими практично не надавалася, схаменулися, коли вже було пізно. Водночас один з прокурорів Львівщини хизувався, що йому вдалося відстріляти у Сколівських Бескидках більше двадцяти виснажених оленів рогачів, які не могли рятуватися втечею.
Не буде перебільшенням сказати, що сьогодні в Україні жодне полювання не відбувається без елементів браконьєрства. Жодного разу не було притягнуто до відповідальності посадову особу, з вини якої стався масовий падіж тварин, винищення їх вовками чи здичавілими собаками. Однак зазвичай показники порушень правил полювання підганяються за рахунок першого-ліпшого сіроми, який вполював замість одного дозволеного зайця двох. Тому й не дивно, що популяція мисливських тварин в Україні найнижча в Європі.
Архаїчні методи полювання з великою кількістю собак та загоничів, що постійно практикуються у прикордонній смузі, добре відомі нашим польським сусідам. Як тільки у нас починається мисливський сезон, польська єгерська служба змушена щосуботи та щонеділі виставляти пости і пильнувати, аби хто «ненароком» не забрів на їхню територію. Цікаво, що київські сановиті гості останніми роками теж уподобали цей дикий спосіб розваги.
Зазвичай, полювання в Україні виглядає так. Уранці до садиби лісника приїжджає група людей. Як з’ясовується пізніше, тут хтось комусь щось зобов’язаний. І цей «зобов’язаний» викладає гроші за ліцензію, або, якщо має владу, то тільки забирає єгеря, і вже біля першого квартального стовпа у лісі перехиляють чарчину, другу, третю — «так, щоб куля між ними не пролетіла». Потім компанія розбивається на дві частини: на «номери» та загоничів. Через якийсь час спущені собаки прочісують ліс, а загоничі з улюлюканням та гопканням пробираються крізь хащі. Раптом чується собачий гавкіт, постріл, потім ліс наповнюється незрозумілим лементом.
Згодом усі збираються і поквапом тягнуть до машини козеня. Починається нове заганяння, потім ще одно, потім ще і ще. Ближче до полудня з машини єгер витягує здобич: кілька козуль, а буває олень чи кабан. Єгер та його помічники хапаються білувати, хтось — розпалює вогнище... Так звані гості тим часом п’ють дорогі трунки, смачно закушують та розповідають сороміцькі анекдоти. Через якийсь час м’ясо ділиться, всі похапцем збирають речі та їдуть у замовлений ресторан. Залишаються тільки єгер з помічниками — двома-трьома сільськими дядьками, які жадібно накидаються на недоїдки та недопиту горілку.