UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЯК ОДИН АГРАРНИЙ РАЙОН ДВОХ ВЕДМЕДІВ НЕ ПРОГОДУВАВ

Історія ця розпочалася з телефонного дзвінка в товариство захисту тварин. Житель Городка, який не назвав себе, просив допомогти двом ведмедям, що помирали від голоду...

Автор: Анатолій Гурман
Станіслав Стинський біля вольєри з ведмедицею Іриною

Історія ця розпочалася з телефонного дзвінка в товариство захисту тварин. Житель Городка, який не назвав себе, просив допомогти двом ведмедям, що помирали від голоду. Перейнявшись проблемою та взявши на допомогу групу представників четвертої влади, озброєну відеокамерами, захисники братів наших менших прибули на місце. І справді, на околиці райцентру в звіринці, що колись процвітав, а тепер перебував у повному занепаді, на них чекали бура ведмедиця Ірина і гімалайський ведмідь Ігор.

Голодні, забуті й нікому не потрібні тварини, за словами старожилів, не лише мучаться самі, а й є загрозою допитливим місцевим дітлахам. Ті, намагаючись погодувати ведмедів, занадто наближаються до клітки, що небезпечно для життя. Не йдеться вже про те, що з вольєрів, які не охороняються, голодних хижаків можуть випустити хулігани або вони самі вирвуться на волю. І дай Боже, щоб ніхто не постраждав...

І місцеве, і республіканське телебачення показали сюжети про тяжке становище Ірини й Ігоря, пролунали заклики допомогти. Щоб з’ясувати, як могло статися, що колись популярний міні-зоопарк — гордість району — докотився до такого життя, ми вирушили в Городок.

Гордість Городка

Зоопарк чи, точніше, «куточок живої природи у зоні відпочинку «Дубок», почали створювати 1986 року з ініціативи тодішнього голови районної адміністрації Скальського. Працювали всім районом: за огорожу, приміром, відповідало управління сільського господарства, невеличка штучна водойма «лежала» на плечах цукрового заводу, клітки і вольєри зварював місцевий верстатобудівний тощо. Зробили свій внесок у живий куточок і сотні робітників, відпрацьовуючи тут останні ленінські суботники. Невдовзі у вольєри, які ще пахнули фарбою, стали заселяти завезених з усієї країни тварин. Кого тут лишень не було: дикі кабани й козулі, кількість яких у кращі роки сягала двох десятків, зайці та лисиці, куріпки й дикі качки, павичі та голуби. В озерце запустили рибу... Ну, а вінцем колекції, звісно ж, стала пара ведмедів, привезених із Макова.

Ведмеді

Волохаті з’явилися в Городку наприкінці 80-х. Невдовзі вони обзавелися нащадками. Двох первістків люди через незнання забрали від мами, побоюючись, що різдвяна холоднеча зашкодить здоров’ю малят. Однак, попри всі старання, тепличні умови й навіть людське молоко, яке доправляли з місцевого пологового будинку, ведмедики загинули. Щасливіша доля судилася двійні, що з’явилася на світ через кілька років. Вони не тільки вижили, а й, на радість місцевій дітворі, були дуже симпатичними та грайливими. Якось один із них примудрився протиснутися крізь прути клітки й вирватися на волю. Та, дякуючи Богу, досхочу нагулявшись, розділивши загальне захоплення від того, що сталося, й набігавшись дахами вольєрів, клишоногий повернувся додому.

До речі, це була не єдина втеча. Одного разу, виштовхнувши з клітки годівницю, обходити мальовничі околиці вирушила ведмедиця Ірина. Вона до смерті налякала колгоспниць, які працювали в полі. У паніці жінки помчали в найближче село телефонувати в міліцію, і на перехоплення хижачки прибув озброєний автоматами наряд. Зарядили зброю, щоправда, холостими патронами, але бойові про всяк випадок тримали під рукою. Галасом і пострілами ведмедицю вдалося загнати в парк, а вже у вольєр її заманили викладеними ланцюжком яблуками, які вона дуже любить.

Та не всі історії були жартівливими й безневинними. Відомий інцидент, коли постраждав дід, що захотів погодувати ведмедів із рук, як голубів. Скінчилося це досить сумно: ведмедиця Ірина схопила чоловіка за руку й стала тягнути в клітку. Любителю гострих відчуттів довелося ампутувати палець. Поплатився за свою безтурботність і хлопчик, якого ввели в оману буцімто неповороткість і повільність кошлатих. Хлопчак уліз на вольєр і звідти вирішив поспостерігати за тваринами. Та зненацька господар клітки поліз нагору, намагаючись схопити порушника спокою за ногу. На щастя, йому це не вдалося. Проте бешкетник усе-таки мусив звертатися до лікаря з глибокими ранами на ступні.

Світлі й чорні дні

На початку 90-х років «куточок» перетворився на солідний «кут», що займав понад гектар лісу і повнився звіриними голосами. У затишні місцини його приходили відпочивати сім’ями. Приїжджали екскурсії школярів не лише з Городка й околиць, а й із сусідніх районів. Тут «батьки» району любили приймати важливих гостей. Для них у невеличкому акуратному будиночку хлібосольні хазяї сервірували стіл за вищим розрядом.

Тоді звіринець перебував на балансі колгоспу імені Куйбишева, «штаб-квартира» якого містилася в селі Бедриківцях. Господарство було зобов’язане й годувати тварин.

Однак перші проблеми наростаючої економічної кризи змусили районне начальство розділити турботу про годівлю братів наших менших між усіма сільгосппідприємствами району. Склали план видачі кормів, а колишньому управляючому для збору «данини» (пшеничних висівок, буряків та моркви) навіть виділили автомобіль «УАЗ».

Ідилія, щоправда, тривала недовго. 1996-го розпочався процес поділу колгоспних земель на паї, і нові господарі дедалі з меншою охотою віддавали врожай, вирощений із такими труднощами. Поступово зовсім перестали ділитися з чотириногими. І райадміністрація ухвалила рішення передати «об’єкт» на баланс комунгоспу.

Комунальники були дуже здивовані несподіваною проблемою. «Та в нас 70 працівників, не менше голодних, ніж ці звірі в клітці, плюс борги й дикі злидні!» — ремствували вони, і в це легко вірилося. Не в захопленні була й міська влада, на мізерний бюджет якої повісили ненажерливу «публіку».

На той час захаращений «куточок», що втратив частину своїх плеканців, перестав бути визначною пам’яткою Городка, швидше — навпаки. Вважалося, що його не реанімувати без значних коштів, тому й вирішили якомога швидше позбутися тварин, які раптом стали нікому не потрібними.

Зробити це можна було трьома способами: продати мешканців зоокуточка, приватизувати його або ж... чекати, коли пожильці залишать цей світ природним шляхом. Реалізація першого варіанта закінчилася повним провалом. Навіть на ведмедів не було попиту: обом майже виповнилося по 20 років. З приватизацією теж не щастило: кого міг зацікавити «вбитий» безперспективний «об’єкт»? Та, хоч як дивно, така людина раптом знайшлася.

Нею виявився місцевий бізнесмен Геннадій Бондар, який зголосився не лише викупити куточок «напівживої» природи, а й повернути йому колишню славу. Проте частина депутатів райради повелася більш ніж дивно: вони вирішили організувати аукціон. Який так і не відбувся, оскільки учасник торгів був лише один...

Залишилося сподіватися на його величність природний добір, що не забарився. Позбавлені охорони, ветеринарного обслуговування, належного догляду й харчування, звірі у кращому разі втікали на довгождану волю, у гіршому — вмирали, офіційно йшли на м’ясо чи ставали легкою здобиччю бродячих собак і озброєних палицями й двостволками людей. Очевидці розповідають, що зовсім недавно в районі колишнього звіринця бачили здичавілих кабанів, які, мабуть, ностальгували за ситим і безпечним життям, що безповоротно минуло.

Єдиними, хто виявив дива живучості, були дуже потьмянілі «перлини» — ведмеді Ігор та Ірина. Навіть дивно, як упродовж стількох літ, позбавлені охорони, вони не були вкрадені, не стали об’єктами «сафарі по-російськи», а потім прикрасою (у вигляді опудала або шкури) якогось житла?

Найтяжчим випробуванням стала для волохатої сім’ї минула зима. Єдине, на що вистачало жалюгідних копійок із бюджету та з труднощами випрошених у спонсорів, то це на те, щоб підтримувати тварин у напівсвідомому стані. Коли рік тому Ірина занедужала, нікому й на думку не спало викликати ветеринара — ведмежий «Айболить» занадто дорого коштує. Наглядач звіринцю, давно вже пенсійного віку чоловік, відмовився працювати задарма й пішов на заслужений відпочинок. Очевидці розповідали про сльози в очах тварин, які помирали від голоду...

«Добрий ангел» Станіслав Стинський

Станіслав Олексійович Стинський — 70-річний чоловік, що вийшов на пенсію, але сповнений сил та ентузіазму, «матеріалізувався» для ведмедів неждано-негадано. Він звик працювати не покладаючи рук (стаж — 54 роки!), мав велике домашнє господарство: корову, бичка, свиней, птицю. Здавалося б, що ще треба?

Родич, працівник комунгоспу, розповів йому про клишоногих, які гинули, і попросив узяти над ними шефство. «Треба ж, — подумав Станіслав Олексійович, — живу максимум за 500 метрів від звіринцю, а жодного разу туди не заходив...» І вирушив подивитися на чотириногих жертв економічної кризи. А як побачив доходяг, перейнявся до них таким співчуттям, що взявся не тільки щодня і безплатно готувати їм їжу, а й, з огляду на більш ніж мізерний казенний раціон, виділяти додатковий «пайок» зі «стратегічних запасів» своїх засіків. Дружина з таким рішенням чоловіка не погодилася, але Стинський переконав її, що душевний спокій потребує певних жертв. А який, дідько б його взяв, може бути спокій, коли безневинні тварини на твоїх очах помирають від голоду?! Постійно чуючи рев голодних плеканців, Станіслав Олексійович у начальницьких кабінетах, намагаючись передати свої почуття, інколи сам зривався на обурений рик. І, слід сказати, така поведінка справляла враження на чиновників — змушувала їх хоч трохи ворушитися в пошуках спонсорської допомоги.

Гадаю, можна сказати без перебільшення: саме доброта і впертість Станіслава Олексійовича врятували ведмедів від мученицької смерті.

Чи відродиться звіринець?

Коли ми прибули до звіринцю, там, попри сильний дощ, щосили кипіла робота. Чоловік десять із граблями і лопатами вигрібали й вантажили на трактор купи сміття. Тут-таки ми знайшли й Стинського, який із задоволенням допомагав робітникам, водночас із вдаваною грубістю покрикуючи на нетямущих ведмедів. Пригостивши ведмедів Ірину й Ігоря редакційними гостинцями — кількома хлібинами з малиновим варенням, ми довідалися, що «куточок» нарешті знайшов власника — на початку серпня його все-таки викупив вищезгаданий Геннадій Бондар. Бізнесмен має намір навести в колишньому звіринці ідеальний порядок, заселити його новими мешканцями й перетворити на цивілізоване місце відпочинку.

Станіслав Олексійович запевнив, що з кінця серпня значно поліпшилося і харчування ведмедів. За людяність та безкорисливість новий господар Ірини й Ігоря запропонував Стинському своєрідний приз: продовжувати виконувати роботу, яка вже стала для нього звичною — годувати тварин, але вже не безплатно...

Чи все в нас буде гаразд?

Що ж, схоже, ситуація з городоцьким звіринцем налагоджується. Проте який же мед без ложки дьогтю?

Приміром, нам так і не вдалося довідатися, куди поділися інші численні мешканці звіринцю, у тому числі й двоє маленьких ведмежат — діти Ірини та Ігоря. Чи є акти на списання або продаж тварин? Чи проглядається в цій історії жорстоке поводження з тваринами, яке підпадає під статтю Кримінального кодексу? Нагадаємо, що за цей злочин передбачено штраф і навіть позбавлення волі терміном на півроку. Хто знає, може, невдовзі відповіді на ці запитання захочемо отримати не лише ми, а й районна прокуратура...

Попри оптимістичні запевнення Бондаря, тривога не полишає Хмельницьке товариство захисту тварин. «Вважати, що сьогодні їм уже ніщо не загрожує, передчасно, — каже його голова Лариса Кірикіщук. — Адже ведмідь — не корова. Його утримання в неволі передбачає наявність ліцензії, певних специфічних знань, особливого раціону харчування й належного ветеринарного догляду. І, нарешті, хотілося б надійніших «соціальних» гарантій. Зле, коли доля замкненого в клітку дикого звіра залежить лише від настрою і фінансового благополуччя одного бізнесмена».

З огляду на це, чимало поборників прав тварин вважають, що найкращий вихід для ведмедів — продаж їх або, на крайній випадок, безоплатна передача в «професійні» зоопарки, причому краще, звісно ж, за кордон. Можливо, для ведмедів це справді буде й краще. Та для нас, патріотів, що залишаються вдома, пригода ця може стати справжньою національною ганьбою, увійшовши в історію незалежної України під назвою «Як один аграрний район двох ведмедів не прогодував...»

Дещо з особливостей національного захисту тварин

Одним із показників зрілості суспільства любителі еталонів вважають його ставлення до братів наших менших. Західний ідеал передбачає обов’язкові титри: «Під час зйомок фільму жодна тварина не постраждала» і заборону запуску в космос піддослідних звірів без гарантій їхнього успішного повернення на Землю. Не кажучи вже про такі дрібниці, як турбота про комфорт, а також душевний спокій чотириногих і в місцях їхнього проживання, і навіть... на бойні! Гадаю, якщо якийсь вразливий активіст захисту тварин із Баварії ризикне виїхати на вулиці наших міст із бригадою булгаковського Поліграфа Поліграфича «з вилову бродячих котів та ін.», його неминуче грець вхопить, і візовий режим стосовно нашої країни німці поміняють на чавунну завісу.

У підсвідомості переважної більшості наших громадян міцно засіло соковите слово «скотина». Колись воно стало загальним, а сьогодні це означає повне безправ’я і можливість безкарно розпоряджатися долею тварини, аж до жити їй чи померти.

Спробуйте переконати літню сільську жінку в необхідності саме відловити кота, який занадився жерти курчат, каструвати його і здати в притулок! Чи уявити очі колишнього колгоспника після вашої заяви, що його собака, відповідно до прийнятої міжнародної конвенції, має якесь там право.

Сьогодні поняття стерилізації тварин у багатьох асоціюється з хлорованою водою, а народним способом регулювання народжуваності залишається відро з водою, де тисячами тонуть сліпі щенята та кошенята.

І нічого тут не подієш — національна особливість, підсилена повальними злиднями. Як ви гадаєте, скільки людей відгукнулося на заклик допомогти голодуючим городоцьким ведмедям? Ви вгадали — ніхто! Скотина, вона й у зоопарку скотина...