Україна перебуває на вістрі екологічної кризи і тому потребує оперативних антикризових заходів. Їх мета — вийти на рівень розвинених країн світу не тільки за економічним добробутом населення, а й за екологічними параметрами. На першому етапі важлива частина основних заходів із послаблення техногенного тиску на довкілля збігається з потребами економічного відродження країни. Це насамперед істотне (в декілька разів) зменшення енергоємності, матеріалоємності, шкідливості, водоємності виробництва, активне використання вторинних ресурсів, так званих техногенних родовищ. Це також реальне впровадження комплексу природоохоронних заходів, властивих розвиненим країнам. Але ці заходи все-таки не стратегічні, а оперативні, спрямовані на ліквідацію або принаймні мінімізацію відставання України від передових країн світу. Оскільки наша країна є лише невеликою часткою людської спільноти, стратегічні засади її становлення доцільно розглядати в контексті розвитку людства в цілому.
Наростаючи, діяльність людської цивілізації дедалі більше охоплює біотичні й абіотичні ланки довкілля, поступово переробляючи й деформуючи його під свої потреби. На пропозицію видатного радянського геохіміка О.Ферсмана цей вплив людини на довкілля названо техногенезом, а ті частини біосфери, атмосфери, гідросфери й літосфери, які перебувають під техногенним впливом людської цивілізації, — «техносферою». Техногенне освоєння значної частини планети Земля, поряд із задоволенням потреб людської цивілізації (освоєння нових ресурсів, створення нових комунікацій, джерел енергії, засобів швидкого пересування і комфортного стилю життя, тощо), дедалі більше деформує, пригнічує, руйнує й винищує її біоту, забруднює атмосферу і гідросферу, призводить до деградації її ґрунтів, порушує природну цілісність та геохімічну природність земної кори.
Людству необхідно у досить стислий проміжок часу сконцентрувати гігантські зусилля, аби не опинитися над прірвою екологічної катастрофи, а спрямувати свій розвиток у бік створення ноосфери. Людство вже пережило найбільшу в його історії неолітичну кризу, яка загрожувала йому повним знищенням. Вимирання в той час (13—10 тисяч років тому) було загрозливим. Людство тоді мало чим відрізнялося від будь-якого біологічного виду і повністю залежало від стабільності умов, що існували в екологічній ніші, яку воно займало. Неолітична криза обумовлювалася істотною перебудовою ландшафтно-кліматичних умов на планеті, пов’язаних із закінченням зледеніння. Завдяки винаходу землеробства і скотарства, створенню штучного біохімічного обігу речовин у природі людство ще тоді започаткувало цивілізацію, щедротами якої ми користуємося й тепер. Тобто в ній ще тоді було закладено ті суперечності між природою і людиною, які привели нас до нової кризи. Тепер ми зіштовхнулися з принципово новим характером труднощів, не подолавши які, ризикуємо викреслити себе з подальшої історії планети. Стрімке нарощування штучних технологій і виробництв, особливо в останні два століття, і активне збільшення чисельності людства призвели до відчуження людини від природи, агресивного ставлення до неї.
Зрозуміло, що сучасний розвиток технологій, істотне підвищення ефективності та екологічної безпеки виробництв, створення і впровадження в життя природоохоронного законодавства, посилення заповідної справи, розвиток екомережі тощо — корисні й потрібні речі. Але вони, пом’якшуючи гостроту сучасного стану, по суті, не торкаються глибинних основ проблеми. Навіть якщо буде виконано вище перелічені та інші заходи, деструктивна основа нашої цивілізації стосовно природи залишається внаслідок недотримання законів біосфери, їх неповного знання і відтак — постійного порушення.
Тому, на відміну від стихійного виходу з неолітичної кризи, коли, перш ніж знайти протидію, людство мусило пожертвувати значною частиною своїх одноплемінників, — до наступних кризових викликів, породжених сукупністю майбутніх природних і техногенних змін, людству необхідно свідомо підготуватися, щоб вийти з випробувань достойно.
Але для цього потрібна низка взаємоузгоджених зусиль, починаючи від міжнародних координуючих організацій та урядів більшості країн і закінчуючи кожним селищем, церковним приходом, шкільним закладом, учителем.
Незважаючи на різноманітність партій, політичних, економічних та інших ідеологій, необхідно створити єдину прийнятну в кожній країні, для всього людства ідеологію щодо необхідності узгодженого розвитку біосфери і людської цивілізації. Це повинно стати загальною основою існування і цілеспрямованого розвитку людства на перспективу. Саме в такому ракурсі і слід розглядати декларацію «сталого розвитку», запропоновану на міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро. Зрозуміло, реалізація цієї мети потребуватиме гігантських узгоджених зусиль.
Суперечності цивілізаційні, міждержавні, конфесійні, міжнаціональні поступово зніматимуться глобалізацією економічного, політичного і культурного життя. У цьому сенсі, незважаючи на всі втрати, спричинені цим процесом, (економічні, національні, мовні, тощо), його слід вважати й розвивати як позитивний із позицій можливостей народження, поширення та підтримки нових ідей щодо подальшої екологізації життя людства.
Ще один важливий чинник активізації екологічних дій людства і дедалі тіснішого його об’єднання — це диктат страху перед можливими катастрофічними природно-техногенними подіями на кшталт глобальних змін клімату. З наростанням цих загроз страх штовхатиме світову громадськість до якомога системніших комплексних висновків і якомога обов’язковішого виконання узгоджених рішень всіма державами.
Поряд із цими процесами продовжуватиме свій прискорений розвиток наука. Біогенетики, розширюючи фронт ДНК-знань, зрештою, зможуть змінювати біологічні характеристики наявних видів організмів, створювати нові їх типи, нові форми життя.
Зрозуміло, що шлях у напрямі опанування важелів управління еволюцією людини і біосфери всіяний багатьма дуже небезпечними загрозами. Необхідно завчасно навчитися їх безпомилково виявляти й нейтралізовувати. Перефразовуючи вдалий вислів американського фізика Мічіо Кайку, можна спрогнозувати, що з пасивних споглядачів та противників Природи ми можемо перетворитися на її активних хореографів і співучасників у єдиному танцювальному ансамблі. Якщо це станеться, термін «коеволюція» (сумісний розвиток) людства і біосфери, використаний академіком Російської академії наук М.Моісєєвим, отримує зовсім інше наповнення.
Отже, за базову ідеологію подальшого співіснування і розвитку людства та біосфери слід узяти принцип керованої коеволюції. Цей принцип повинен базуватися на глибоких знаннях законів, чинників і процесів екологічної біології, молекулярної біології, генетики, біоінженерії, інформаційних та нанотехнологій, наук геологічного і географічного напрямів. Принцип керованої коеволюції належить до єдиної системи «людство—природа». Керованість означатиме також і прискорення еволюції природи відповідно до темпів розвитку людства. Саме сумісний керований розвиток природи і людини є основою поступової перебудови стихійно створеної техносфери в ноосферу.
Дуже багато важить у зв’язку з цим створення спеціалізованих комплексних еколого-ноосферних наукових мозкових центрів глобального і регіонального характеру для всебічного аналізу стану природи, її елементів і процесів, взаємодії людської цивілізації з природою, вивчення наслідків цієї взаємодії, моделювання дальших тенденцій, ризиків та прогнозів майбутніх змін. На основі комплексних досліджень у цих центрах мають розроблятися багатосценарні варіанти ризиків, з одного боку, і оптимальні варіанти розвитку системи «людство — природа» — з іншого.
Зародки окремих частин таких центрів час від часу виникають як разові або періодичної дії утворення комплексного чи відносно вузького цільового призначення. Згадаймо хоча б Римський клуб, Центр математичного моделювання АН СРСР на чолі з академіком М.Моісєєвим, Всесвітню федерацію вивчення майбутнього, Американський національний центр із дослідження геному людини тощо. Останніми роками на базі моделюючих суперсистем у різних країнах виконуються багатосценарні дослідження змін клімату та їх наслідків. Важливим компонентом майбутніх мозкових центрів можуть стати програми на зразок GEOSS, GMS тощо, засновані на використанні новітніх космічних технологій дистанційного моніторингу і багатокомпонентного комплексного моделювання природно-техногенних процесів та змін із застосуванням надпотужних комп’ютерів. З іншого боку, такими центрами стають лабораторії з проблем вивчення ДНК, розвитку біоінженерії, нанотехнологій тощо. У перспективі ці два напрями поєднаються з метою розвитку керованої еволюції компонентів біосфери.
Реалізація згаданих та інших завдань потребує ефективної координації і управління процесом екологізації загальної діяльності людства, а також ноосферизації зусиль, спрямованих на відродження та вдосконалення нашого спільного для людства і природи дому. Спочатку це можуть бути координаційні ради, комісії на кшталт Європейської комісії в Європейському Союзі з виділенням і підпорядкуванням окремих ланок суверенітету для колективного управління. Але, врешті-решт, реалізація стратегії потребує створення єдиного представницького і керівного органу, який має формуватися з найбільш науково підготовлених, професійно досвідчених, високоморальних людей.
Підготовка такої стратегії, її поступова, але дедалі інтенсивніша реалізація, — безумовно, складне завдання для людства. Але тільки на цьому шляху ми зможемо перейти від передісторії нашої квазіцивілізації до справжньої історії повноцінної цивілізації людства, що стане колективним розумом ноосфери! Слід гадати, саме такий розвиток людства відповідав би мрії В.Вернадського, який розвивав ідею ноосфери.